Коли помирають колоритні постаті літератури, завжди стає сумно через те, що вони несли в собі масу інформації, якою не встигли поділитися. Це не конче могли бути великі письменники, але з їхнім відходом відходила й епоха.
Потрапивши в товариство Романа Іваничука, Романа Федорів, Романа Лубківського, Жінет Максимович, Володимира Лучука і Оксани Сенатович, ба навіть окремих третьорядних літераторів, як Марія Хоросницька чи Василь Гущак, Василь Колодій, я отримував масу задоволення. Тепер їх усіх нема. Львів сильно спорожнів.
Я колись писав, що вже не маю з ким із письменників випити. Хіба що під час Форуму видавців, коли поз'їжджаються усі друзі.
Днями помер Степан Пушик – неймовірно колоритна особистість. Я часто з ним спілкувався, коли жив у Станіславові, він мої вірші закинув у місцеві газети, познайомив з редакторами, брав на різні виступи.
Якось ми мали тур по селах. Жнива. Приїхали поети, дві солістки і баяніст. Жінки посходилися, посідали на стерні, а поети читають пафосні вірші. Переважно сама графоманія. Пушик читає поезію, яка жниваркам легко і тепло лягає на серце. Я побачив, що забагато лірики і згадав свої співомовки, які ще в школі писав. Ну, що там казати – гумор завжди на висоті, я здобув найбільше оплесків. А Степан мені каже: «Але ж ти хитрий жук! Треба було й мені щось смішне читати».
Після того була пиятика, і одна місцева, але дуже примітивна, поетеса намагалася мене спокусити. Так що я втік через вікно.
Степан умів заговорити з будь-якою людиною дуже невимушено. Це йому згодилося під час збирання фольклору. І я думаю, його найкраща книжка «Страж-гора», хоча ще чекають свого видавця незліченні щоденники.
Степан Пушик був традиціоналістом і критикував мої занепадницькі вірші, а у наш час гнівно таврував «комп’ютерну поезію деяких так званих постмодерністів».
Одного разу 1975 року я запросив Грицька Чубая на Великдень до своїх батьків. Батьки й далі жили у тій хаті на Софіївці, 10, де минули моє дитинство і юність. Вони від часу обшуку дуже з підозрою ставилися до моїх знайомих, бачачи у них чергову для мене загрозу. Я сказав, що Грицько працює зі мною в архіві й не називав його прізвища, бо тато міг би відразу пригадати собі, з ким має справу. Він чув його вірші на радіо «Свобода».
Після сніданку, який затягнувся ледь не до обіду, ми подалися на прогулянку містом, бо Грицько ніколи раніше тут не бував. І ось, прогулюючись, Грицько мене запитав:
– Кого б з місцевих письменників могли ми провідати, щоб припасти нашими непорочними вустами до чогось вічного, джерельно-чистого і живодайно-цілинного?
– Та не до кого ж, – кажу, – як не до Степана Пушика, – бо Євгена Барана ми ще тоді не знали, а то б і до нього припали.
І поплуганили ми до Пушика. Але дорогою підступний Мефістофель питає:
– А як ти гадаєш зреагує наш поет-пісняр на моє ім'я?
– Погано, – зітхаю. – Бо він хоч і джерельно-живодайний, а все ж обережний.
І вирішили ми видати Грицька за когось київського, але не надто відомого. Вибір упав на Миколу Воробйова, чудового поета, який у 60-тих мав кілька публікацій і вважався одним з провідних поетів київської школи. Правда, він ще жодної книжки не видав і в Спілці не числився. І хоча за кордоном його друкували, а вірші ходили у списках, Воробйов нам підходив ще й тому, що політикою не займався. Отже Пушик міг його не остерігатися, а читати мусив напевно. А якби я сказав Пушикові, що зі мною Чубай, він би на і на поріг не пустив.
Скажу чесно: Пушик нам втішився і пригостив смачним борщем, а потім повів місто показувати. Так ото до вечора ми й водили козу.
А десь так за місяць-два, перебуваючи в Києві, поет-пісняр розшукав Воробйова і з жахом виявив, що став жертвою підлих пройдисвітів. Як на те ми з Грицьком провідали ще одного художника і коли поет поділився з ним про вибрики підступного Винничука, то вони ідентифікували, хто то був насправді. До того ж художник ще й просвітив Пушика на тему: Чубай – агент КҐБ.
Настрахана з дитинства уява Пушика вималювала жахливу картину: КҐБ дав завдання Винничуку звести Пушика з Чубаєм, простежити за реакцією народного поета і доповісти, куди треба. Ще довго ця пригода не давала Пушикові спати, кидаючи у піт, він багато думав, аналізував, пригадував кожне слово, сказане ним, і чекав, чекав, що ось прийдуть за ним і скажуть: «Вихаді, дарагой!»
Після цього він зі мною не вітався, а якось, ідучи в компанії прихильників свого небуденного таланту і зустрівши мене посеред вулиці, вигукнув так, аби усі чули:
– Тобі я руки не подам!
– То був жарт, – кинув я.
– За такі жарти морду б’ють! – вигукнув Пушик таким басом, що сполохав горобців у себе над головою.
Переляканий на смерть Пушик з тих пір усіх попереджав, що зі мною треба бути обережним. І коли я розкритикував мемуари Романа Іваничука, Пушик на Пленумі Спілки письменників заявив, що коли Винничук не припинить шельмувати Іваничука, то він розповість, чим я займався у Франківську. Кілька років тому Пушик у «Літературній Україні» згадав знову про той випадок, натякаючи, що справа була все ж таки підозріла.
На жаль, я більше з ним не бачився і розповісти, як було насправді і кому було вигідно розпускати чутки про «агента» Чубая, не вдалося. Думаю уся ця пригода знайшла своє відображення і в його щоденниках.
