Сезон балів і маскарадів. Як це було "за Польщі"

З настанням Нового року в Галичині відкривався сезон балів і маскарадів, який розпочинали поляки, а після українського Різдва підхоплювали й українці. Адже українська і польська громади святкували Новий рік та Різдво у різний час, так як католики користуються григоріанським календарем, православні й греко-католики тримаються юліанського.

У Станиславові початку ХХ століття бали організовувалися «Товариством Руських женщин» [орфографію збережено – Н. Х.]. Станиславівські українські бали проводилися в залі Міщанського казино, що на вул. Сапіжинській, 12 (тепер – Незалежності), чи в залі Д. Єгера, що на вул. Газовій (тепер – Дністровська).

Вхід на бал становив 2-3 корони від особи. Гроші, зібрані на балах, витрачалися на благодійність. Наприклад, під час балу в Станиславові 6 лютого 1900 року було зібрано 200 корон, які пішли на користь Руського дівочого інституту.

Запрошення на бал розсилалися попередньо. На запрошеннях обов’язково вказувався стрій одягу – бальний, «візитовий» чи народний. Бали вражали чисельністю учасників – від 50 до 90 пар, відвідували їх навіть мешканці навколишніх сіл. Тривали танці до 5-7 години ранку. Вхід на бал зі зброєю був заборонений, за цим слідкувала поліція.

Дівчата відвідували вечірки тільки у супроводі старших членів родини, інакше могли зажити недоброї слави.

До балів готувалися, відвідували танцювальні курси. Часто танцювальні гуртки організовувалися у школах та гімназіях.

Новорічні карнавали щороку вирізнялися оригінальністю, мали певну тематику. У 1928 році, наприклад, карнавал був авіаційно-морський, організований Польським зв'язком залізничників. Цікаво, що список запрошених пань заздалегідь друкувався у газеті «Кур'єр Станіславівський».

Для дітей влаштовували «балики костюмовані».

На відміну від традиційних балів, українські вечорниці з танцями, поширені в Галичині у першій половині ХХ століття, були демократичнішими і в доборі учасників, і у правилах проведення.

Танцювальна частина таких забав проходила переважно після урочистих промов та концертів, інколи – після аматорських вистав. Вхід на концерт був безкоштовний, при змозі вносилися добровільні пожертви. А ось сама забава з танцями була платною, інколи вхід для пань був дешевшим, ніж для кавалерів. Працював буфет «у власнім заряді», тобто за власний кошт. Завжди у запрошеннях вказувався стрій одягу. Інколи вимагалося, щоб пані знімали капелюшки. Часто забави з танцями тривали до світанку.

Зазвичай городяни старалися приходити зі своїми парами, а не поодинці. А якщо навіть панночка прийшла без кавалера, вона ніколи не «підпирала стіну»: юнаки-організатори забави наввипередки запрошували до танцю. Старше покоління нерідко залишалося невдоволеним поведінкою молоді на танцях. Молодь надавала перевагу закордонним танцям, таким як кадриль чи «лянсієр», і рідко танцювала коломийку чи інші національні танці.

А завершувала сезон балів і карнавалів Старокавалєрська вечірка, яка проходила щорічно у лютому. Розповіді про проведення цієї забави знаходимо у лютневих випусках газети «Кур’єр Станиславівський» за різні роки.

Це була, за словами газетярів, завжди «елегантна і красива забава». Неодружені чоловіки на цій вечірці мали надію знайти свою другу половинку, зрештою, це і було основною метою цього вечора. Ошатна публіка заповнювала зал, дами вражали своїми туалетами.

Працював буфет, цілий вечір без перерви грав польський академічний оркестр. І ще цікава деталь – газети докладно описували пишні наряди пань.

Забава проводилася зазвичай у залі Зв’язку польських залізничників, який був розташований на вул. Вірменській (тепер – вул. Мельничука), або ж у залах польського Казино на вул. Каземирівській, 10 (тепер – вул. Гетьмана Мазепи).

Вхідний квиток на вечір становив 5 злотих, студенти платили по 2 злотих. Дохід від забави йшов на благодійні цілі, наприклад, у 1927 році 1057 зл. передали у станиславівський дім сиріт.

Відвідувати Старокавалєрський вечір було обов’язком нежонатих чоловіків. Якщо ж «невиправні старі кавалєри» під різними приводами не приходили на забаву, їхні прізвища друкувалися в пресі як злісних противників сімейного життя. Інколи «старі кавалєри» спростовували звинувачення через газету і підкреслювали, що за свій нежонатий стан вони сплачують податки. Така переписка у газетах могла тривати і протягом березня.

Цікавим є пояснення «твердих» холостяків, чому вони не хочуть одружуватись, які надруковані в газеті «Кур’єр Станиславівський» від 26 лютого 1911 року. Пан С. звинувачував панночок у надмірному захопленні нарядами, капелюшками, модою, концертами, театрами, повістями про кохання і відмовлявся тяжко працювати для задоволення жіночих примх. З ним погоджувався пан Л., який вважав, що жіночі потреби зростають швидше за його доходи. Пан П. К. розповів, як вирішив перевірити почуття своєї нареченої і сказав їй, що втратив усі свої заощадження. Після цього наречена повернула пану П. К. перстень і відмовилася виходити за нього заміж.

Цей випадок остаточно відбив у пана бажання одружуватися. Найбільш досвідчений холостяк д-р. К. вихваляв переваги одинокого способу життя і назвав жонатих товаришів «машинами для заробляння грошей», безнадійно втраченими для чоловічої компанії. Улюбленим місцем відпочинку старих кавалєрів була кав’ярня «Юніон» на вул. Сапіжинській, 4 (тепер – вул. Незалежності).

Списки «старих кавалєрів» перестали публікуватися в пресі з 1934 року, відколи Старокавалєрський вечір набув великої популярності і нежонаті пани стали залюбки відвідувати організовану для них забаву. Але чи женилися? Про це тогочасна преса замовчує.

Наталія Храбатин