…Кілька років тому в нас гостила троюрідна сестра з чоловіком, якого вона зустріла, уже будучи американкою. Після Києва вони ще з'їздили на його батьківщину, в Одесу. Чоловік — розумна людина та хороша, професійний аналітик, від'їжджаючи, з сумом подивився на мене й попередив, що "старший брат" вас зжере". Я відповів щось на кшталт "подивимося, гадаю, що вдавиться".
Нині мені часто пригадується та коротка розмова. І, боюся, вона ще довго буде актуальною. Чи, може, швидше, сподіваюся, тому що "зжерти" у буквальному сенсі справді може. Хоча майже напевно при цьому вдавиться (див. "Путін та ящик Пандори: помилка президента?", DT.UA №15 від 25 квітня 2014 р.), але нам від цього легше вже не буде. Утім, робити прогнози на випадок такого сценарію — безглуздо, а поради давати мають не економісти і не політологи, а фахівці з тактики партизанської війни. На жаль.
Тому розглянемо інший, судячи з багатьох ознак, ймовірніший варіант: конфлікт перейшов у мляву фазу. Причому, природно, як завжди буває в таких випадках, кожна зі сторін переконана, що час працює на неї. У Росії — більше ресурсів (поки що), в України — більше рішучості (теж, може, не навічно); у Росії — "п'ята колона", в України — підтримка світового співтовариства... Але є один момент, на якому, до речі, повсякчас наполягає Путін, а це означає, що він саме на нього й покладається найбільше: Росія — держава, "що відбулася", з відносно сильним управлінням. Тоді як Україна не має ні міцних традицій державності, ні спроможності (і бажання) будувати дієву "вертикаль влади", в якій російська школа менеджменту вбачає наріжний камінь державного будівництва. Тому Путін вважає нашу країну своєю "законною здобиччю" і думає, що вона йому рано чи пізно дістанеться — адже війни ведуться державами, чи не так? Навряд чи він здогадується, що Україна, цілком можливо, підготувала йому асиметричну відповідь, на яку в диктатора "немає прийому".
Утім, спочатку потрібно розібратися, навіщо та в якій саме якості потрібна Путіну Україна. Для цього згадаємо нещодавню історію.
Як водиться в російській традиції, принаймні від часів Івана Грозного, новий лідер свого часу розпочинав як "ліберал" — з економічних реформ. Хоча вже й тоді Путін апелював до імперських настроїв: чого варте хоча б відновлення радянського гімну та загравання з військовими на початку президентської кар'єри колишнього резидента! Однак до кризи 2008 р. він міг дозволити собі не дуже напружуватися щодо своєї популярності, адже доходи населення зростали небувалими темпами разом із цінами на нафту (які злетіли, нагадаємо, десятикратно!) і відновленням після дефолту 1998-го. Путін при цьому почувався на коні в обох іпостасях — і благодійника росіян, і збирача земель. Росія, як здавалося, упевнено "підводилася з колін", а простий імперськи налаштований обиватель міг одночасно тішити себе і зрослим добробутом, який, серед іншого, давав змогу не просто відпочивати за кордоном, а й "відтягатися" там, почуватися громадянином великої держави (!), і зростаючим міжнародним престижем країни, й успішною експансією. Тим паче, що, як багатьом здавалося, "вуглеводнева бомба" давала можливість тримати на короткому повідку Європу. Україні, для повчання інших, кілька разів відключали газ, у результаті підняли ціну до небес — і ненависним "помаранчевим" у піку, і собі на кишеню. А особливо непокірливих, як, наприклад, Саакашвілі, "примушували до миру" невеликою переможною війною, без відчутних економічних наслідків.
Однак коли легке процвітання закінчилося, для підтримки падаючої популярності довелося терміново перекваліфікуватися просто в "збирача земель". Тим паче який лідер не мріє залишитися в Історії... Однак "збирання земель" теж потребує чималих ресурсів. Та сама Білорусь обходиться в копієчку: тільки у 2012 р. 19% її ВВП забезпечувалося за рахунок непрямих трансфертів Росії на загальну суму в 11,5 млрд дол. Але ж там лише 9 млн чол. населення, причому досить покірного! І її не можна було записати собі у свіжі трофеї, оскільки Лукашенко царював із 1996 р. і завжди був васалом — часом непокірним, але загалом лояльним. Для демонстрації успіху потрібні були нові досягнення. Особливо коли стало зрозуміло, що з такою помпою створений і розрекламований Митний союз буксує. Втягування туди Вірменії не додало Путіну очок: надто мала ця країна, та й сам регіон Кавказу викликає вже алергію в електорату. Наступною здобиччю мала стати Україна, але не склалося.
Наша країна стала каменем спотикання на шляху подальшої експансії. Вона вп'ятеро більша за населенням, ніж Білорусь, і набагато менш покірна, причому далеко не лише на Заході. Та й еліта в північних сусідів не надто жадібна за нашими мірками, чи то завдяки близькості до балтійської Литви, чи то в результаті того, що партноменклатура була свого часу сформована Петром Машеровим із лідерів партизанського руху (переважно сільської інтелігенції), а не з найбідніших селян, як в Україні. Отже, якби навіть здійснилася мрія імперців, і наша країна пішла білоруським шляхом, це обійшлося б Росії в 60 млрд дол. щороку, а то й більше з урахуванням апетитів місцевих князів і бідності основної маси населення. А це більше, ніж, наприклад, Олімпіада в Сочі, та ще й без можливості "розпилу"... Якось нецікаво, погодьтеся. Утім, тим часом нафтова лафа закінчилася,отже, грошей немає й не передбачається.
Тому Путін, вочевидь, вибрав дешевший варіант. Імовірно, він розраховував зробити Україну маріонетковою державою, підкоривши собі верхівку та забезпечивши її всім необхідним — технологіями, спецзасобами й трохи грошима, щоб тримати в покорі народ. Тобто купувати не всіх оптом, а лише тих, кого можна відносно дешево купити; а кого не можна — залякати або знищити. Однак на щирий подив Кремля з'ясувалося, що в Україні знайшлося досить багато людей, які не бажають ні самі "продаватися", ні дозволяти своєму уряду робити країну "клієнтом". А тих, кого планували залякувати або знищувати, на кілька порядків більше, ніж на це можна було розраховувати, дивлячись із Кремля в припущенні, що "ми — один народ".
Понад те, у відповідь на жорстокий розгін мирного Євромайдану — по суті, найжорстокіші тілесні покарання непокірним! — народ не злякався, як у Росії чи Білорусі при таких самих обставинах, а мобілізувався! Тобто виявилося, що й залякати особливо не вдасться. Та й знищити непросто, тому що непокірних набагато більше, ніж тих, хто готовий убивати (і вмирати) за міфічний золотий унітаз і цілком реальний золотий батон правителя. Плюс повна бездарність можновладців. Тобто, як з'ясувалося, ніяких грошей не вистачило б, аби спокусити нашу країну, а утримати її силою неможливо, тому що немає на кого обпертися в боротьбі проти народу. План зазнав нищівного фіаско.
Утім, Путін, слід віддати належне його передбачливості, не розгубився: користуючись ослабленням центральної влади та проросійськими настроями в Криму, він провів давно заплановану та підготовлену операцію з відторгнення півострова. Це мало великий успіх усередині Росії, оскільки там по цьому прекрасному шматочку Землі ностальгічно зітхали навіть цілком пристойні, здавалося б, люди: право України на самобутність вони визнавали, а належність їй романтичного краю, оспіваного Олександром Гріном, — ні. Не кажучи вже про Севастополь. Цим російський лідер більш ніж компенсував в очах громадської думки остаточну втрату іншої України, додатково закріплену анексією Криму. Причому досягнуто цього видатного успіху було хоча й великою, але посильною ціною, а несмертельні санкції можуть навіть послужити індульгенцією за стагнуючу зовсім з інших причин економіку.
Водночас роздування сепаратизму на Сході України виявилося не надто успішним: і народ там інший, і військової бази немає, та й, на відміну від Криму, спроби приєднати до Росії Донбас викличуть усередині країни набагато численніші запитання "навіщо?", не кажучи вже про санкції... Утім, варіант створення на базі частини Донецької та Луганської областей маріонеткового режиму за типом придністровського, мабуть, залишається на порядку денному Кремля. Зрештою, у тих краях теж чимало симпатиків Путіна, готових навіть служити живим щитом перед українською армією, — на жаль, Донбас справді істотно відрізняється від решти України.
Однак що стосується іншої частини країни, яка, навпаки, згуртувалася в неприйнятті агресії взагалі й Путіна особисто, то тут проблеми будуть уже в російської армії. Хитрий гравець, будемо сподіватися, усвідомив, що вторгнення на "материкову" частину України спричинить набагато тяжчі наслідки, включаючи й убивчі для економіки санкції, і потік цинкових трун, і необхідність, у разі перемоги, серйозно вкладатися в підтримку духу в підкорених регіонах. Водночас електоральний "урожай" навряд чи буде таким великим, як у випадку Криму. Отже, на даний момент досягнуто свого роду локального оптимуму, і є надія, що ворог, принаймні поки що, зупинився.
Та що далі? Ейфорія "кримнаш" рано чи пізно спаде, а розвинути успіх не вийшло й, швидше за все, не вийде. В інтересах самого Путіна, якщо він сам не з'їхав з котушок під впливом власного телебачення, якимось чином спустити на гальмах імперську істерію та не доводити справи до термоядерної війни, до якої вона прямо веде. Але, припустимо, йому вдасться відволікти своїх підданих черговим брязкальцем. Однак дати Україні стати прикладом країни, в якої "вийшло", хоча б як у Грузії, — на основі європейських цінностей і справжнього патріотизму наздогнати й перегнати стагнуючу Росію, — авторитарний довічний лідер не може собі дозволити. Тим паче після всієї пропаганди на тему "ми — один народ". За всієї економічної вигоди такого розвитку подій для самої Росії як країни, для нинішнього її режиму це кошмарний сон, тому що приклад заразливий.
Ну, що ж, рішення підказує улюблене для Путіна дзюдо. Якщо в України не виходить будувати державу за російськими рецептами зміцнення "владної вертикалі" (а альтернативним способом, заснованим на стримуваннях і противагах, органічно властивим нашій країні, імперці нехтують), то логічно "допомогти" Україні залишитися слабкою державою. Це можна зробити, не вдаючись до прямої агресії, а лише використовуючи постійну загрозу та провокації; підігріваючи та підгодовуючи сепаратистів і радикалів усіх мастей, здатних створювати перманентну дестабілізацію; впроваджуючи агентів на всіх рівнях; ну й хіба мало інших способів! Зірвати вибори, завадити здійсненню реформ, підсилити регіональні клани, "олігархів", щоб уряд не міг дозволити собі підпорядкувати їх єдиним правилам гри під загрозою розпаду країни... Який, у свою чергу, імперці вважають найстрашнішим злом з усіх можливих і за старою звичкою механічно переносять своє сприйняття на Україну.
Усе це й, напевно, багато чого іншого покликане, за підступним задумом "збирача земель", створити для російського телеглядача картинку повного та остаточного провалу європейських цінностей і принципів "на нашому ґрунті" — тло, на якому стагнуюча "застійна" Росія буде ще не так уже й погано виглядати. Ну й, так, є надія, що з часом українці все-таки втомляться від цієї катавасії та самі попросяться під надійне та стабільне крило "старшого брата", причому без особливих претензій на подачки, а тільки задля стабільності й порядку.
Утім, у нас, схоже, є що протиставити цьому підступному плану, якщо, звичайно, він справді існує. Адже наш народ звик виробляти дуже креативні стратегії виживання. Кочівники-мусульмани забирають усе, крім свиней? Ну так у нас на столі буде сало! Поляки намагаються шантажувати селян, захопивши всі "командні висоти" в аграрній економіці? А ми будемо "свій до свого по своє"! Нас душать податками? І це навчилися обходити! Хоча, звичайно, всі ці стратегії були суто оборонними й тільки заважали наступати. Але в цьому разі стратегія виживання дуже навіть збігається зі стратегічним вектором розвитку.
З одного боку, спроби Путіна завадити Україні побудувати "вертикаль влади" нам, хоч як це дивно, на руку. Адже це в Росії (так само, до речі, як у Казахстані, Азербайджані та, вочевидь, Білорусі) ефективною є модель держави, що базується саме на цьому принципі. А Україні (як і Молдові) історично властива європейська традиція стримувань і противаг ("Із чого починається розвиток?", DT.UA від 9 жовтня 2013 р.). Отже, штовхаючи нас у цей бік, агенти Кремля навіть не здогадуються, що в такий спосіб підсилюють, а не ослаблюють країну! Наприклад, конституційна реформа 2004 р., продавлена в тому числі й з допомогою агентів Кремля, сприймалася нашими "державниками" (вихованцями тієї самої школи), як катастрофа. Однак через десять років повернення до парламентсько-президентської республіки стало однією з основних вимог Майдану. От тільки притаманні цій формі правління стримування та противаги потрібно було б виписати ретельніше, забравши з тексту Основного Закону закладені туди Медведчуком пастки. Те саме стосується, очевидно, децентралізації.
З іншого боку, в українського народу є "секретна зброя" проти супостата. Незадовго до Майдану мені вже доводилося згадувати про аналіз Френсіса Фукуями та Брайана Леві (Лівай), які назвали Україну як приклад країни, де початковий імпульс розвитку надходитиме з боку громадянського суспільства (на відміну, наприклад, від Сінгапуру, де він ішов від держави). Праця вчених була написана у 2010-му, і ще минулої осені ця теза викликала величезний скепсис у фахівців. Нині, після Майдану, очевидно, що американські професори "мали рацію". Понад те, Путін просто не залишив Україні іншого вибору. Громадянське суспільство, самоорганізація мають значною мірою замінити собою державу та ще більшою мірою навчитися контролювати її. Це неймовірно важко, але можливо. Більш того, це в наших історичних традиціях козацтва, отаманщини та двох (навіть трьох — з податковим) Майданів. Це і є наша асиметрична відповідь.
Зате гарна новина в тому, що з такою самоорганізацією ніякий Путін нічого зробити не зможе. По-перше, протистояти їй набагато важче, ніж державі: це не тверде тіло, а швидше, оформлена рідина, щось на кшталт суперкіборга з "Термінатора-2". Виживаність, самовідтворення — властивість будь-яких самоорганізованих структур, хто вивчав цю тему, зрозуміє. По-друге, "колективний путін" дуже добре знає, що таке держава, і, відповідно, непогано вміє з нею боротися. А "громадянське суспільство" він вважає вигадкою Заходу, штучним утворенням, яке маніпулюється і керується якимись "ляльководами", по яких, мовляв, і потрібно бити, щоб управляти процесом. Не лише російські кондові політтехнологи, а й багато наших співгромадян та експертів мислять суто "вертикальними" категоріями, переконуючи один одного, що будь-які організації виникають виключно "згори", за чиїмсь велінням. Не уявляючи собі, як реально працюють структури, подібні до Майдану, вони не здатні з ними ефективно боротися. Отже, на наших ворогів очікують численні неприємні сюрпризи, на які в них немає готових відповідей.
Попереду, звичайно, нелегкий шлях. Зате є надія, з одного боку, на перемогу, а з іншого — на нову якість суспільства, яка викується в цій боротьбі. Якщо, звісно, виживе. Зможемо?
Володимир Дубровський
