Олександр Красовицький — письменник та видавець, генеральний директор та власник харківського видавництва «Фоліо». У 2004 році зайняв 86-е місце в сотні найвпливовіших людей України за версією журналу «Кореспондент». У видавництві «Фоліо» друком виходять книжки Олександра Красовицького як автора та укладача.
Перша написана книга — біографія Міхаїла Саакашвілі, текст якої записаний під час розмови з ним. Друга, під назвою «Імператив» — розмови з геніальним польським режисером Кшиштофом Зануссі. Олександр Красовицький є співавтором серії історичних детективів спільно з письменницею Євгенією Кужавською.
У червні поточного року Олександр Красовицький в івано-франківській книгарні «Є» представив франківцям свої книги «Харків. 20 розмов про незламність» та двотомник «Післязавтра. Роман про великі гроші» та «Післязавтра. Роман про дуже великі гроші».
Фіртка поспілкувалася з Олександром Красовицьким про його останні книги, про оборону Харкова в 2022-му році, про зраду чиновників СБУ та героїзм добровольців, які зупиняли танки на об’їзній міста, про міста Харківщини — Ізюм та Шевченкове, які він відвідав в наступні дні одразу ж після деокупації, про стан шкіл та бібліотек після звільнення від росіян.
Також Олександр Красовицький торкнувся своїх книг, написаних в співавторстві та за розповідями Леоніда Кравчука («Одна Україна, єдиний народ. Бесіди з Леонідом Кравчуком»), Міхаїла Саакашвілі («Пробудження сили») та видатного польського письменника та режисера Кшиштофа Зануссі («Імператив. Бесіди в лясках»).
Пане Олександре, поговорімо про ваші останні книги. Не як видавця, а саме як автора. «Харків. 20 розмов про незламність» - одна з ваших книг…
Це розмови з тими, хто мав відношення до перших днів і тижнів після повномасштабного вторгнення росії. Там є мер, губернатор, начальник поліції, який зіграв значну роль. Є керівник оборони, є розповіді про тих, хто першими зупинили росіян.
Зараз спостерігаємо за судом над колишнім начальником СБУ Харківщини Романом Дудіним, яка ваша думка про його роль в ті дні?
Відомо, що керівник Харківського обласного управління СБУ з усією «конторою» в перші години вторгнення просто втік. Лише близько десяти працівників СБУ тоді не втекло.
Перед тим як втекти, у фоє другого поверху будівлі Харківського СБУ втікачі залишили всю зброю зі всіх збройних кімнат, і навіть звезену з інших міст області.
І коли 27-го лютого в місто зайшли російські ДРГ, то одна із семи, просувалася саме до будівлі СБУ. Вони блудили дорогою, і коли прийшли в будівлю, то зброї там вже не було. СБУ і УВС знаходяться в Харкові фактично в одній будівлі, і поліцейські раніше зайшли туди та зброю забрали.
Друга російська ДРГ була знищена в школі, про це були тоді повідомлення — фото школи, це була одна з найбільших шкіл Харкова. І вона від кількох пострілів танка була зруйнована повністю. Ті, хто розслідував цю справу вважають, що там був ще один склад зі зброєю та боєприпасами.
То ж можемо зробити висновки, що ці ДРГ були легше озброєні, без достатніх запасів, а їх завданням було закріпитися саме на цих «складах», які були для них підготовлені.
Ви спілкувалися з багатьма учасниками оборони Харкова. От вже зараз — чи було, чи є таке відчуття, що Харків міг бути тоді втрачений, окупований?
Ні, я багато спілкувався з тими людьми, які обороняли Харків. Я тоді щоденно спілкувався телефоном, і відчував їх впевненість.
А що, на вашу думку в перші дні вторгнення було найзагадковішим, незвичним, покритим туманом війни?
Я розкажу таку історію, яка тут в книзі натяками є, але я зараз вам розкажу більше.
Перший день вторгнення, 8 година ранку, керівники міста та області зустрічаються в кабінеті губернатора. Щогодини відбуваються наради керівників всіх областей, крім Херсонської.
Після чергової наради вони виходять з кабінету на вулицю, щоб перейти та подивитися на запасний пункт управління. Тільки вийшли з будівлі, і в цей момент вони дивляться інтернет і на інтернет-каналі «Труха» інформація, що керівники міста та області покинули Харків.
Після цього, коли вони прочитали цей пост, піднімають очі, і бачать на будівлі навпроти снайперів в чорному. Хтось каже – телефонуйте Дудіну (керівнику СБУ Харківської області).
Телефонують, він бере слухавку, питають — чи знає він, що це за люди навпроти будівлі ОДА. І він кидає слухавку.
Вони повертаються в кабінет губернатора — і там такі ж «люди в чорному», які всіх беруть «під охорону». Вони не погрожують, не забирають телефони. Керівництво виводять у двір адміністрації, тримають там пів години.
В цей час вони телефонують в офіс президента. А через пів години ці «люди в чорному» зникають. Тобто пів години місто та область керувалися іншими людьми.
І дотепер невідомо, хто були ці люди в чорному?
Ну… Дочекайтеся наступної книжки…
Що ще цікавого є в книзі «Харків. 20 розмов про незламність»?
До прикладу, в цій книзі я хочу звернути увагу на два тексти – розповідь Володимира Тимошка, керівника Харківського Управління внутрішніх справ, який був призначений керівником УВС о 9-й годині 24 лютого в Києві. Він рухався в Харків в той час, коли всі рухалися з Харкова йому на зустріч.
І другий текст — Сергія Гузченка, який був призначений керівником оборони Харкова 23 лютого, за день до вторгнення.
Сергій Гузченко, не відома широкому загалу людина, він лише 23 лютого був призначений керівником оборони Харкова. За день раніше керівником оборони вважався Дудін, СБУ-шник, який втік і якого зараз судять.
І от саме Сергій Гузченко фактично не дав з Харкова зробити те, що відбулося в Херсоні. Місто спочатку захищали не військові. 92-га бригада, яка була розтягнута по фронту більш ніж на 300 кілометрів, - від зони АТО, тобто від Луганщини і до міста Богодухів, де заходить газопровід з півночі, вже відступала від кордонів, а далі вже була 93 бригада, яка захищала Сумщину. Звісно, що бригада, яка захищала всю область, і прикордонники не могли стримати наступ.
Як все ж вдалося втримати Харків в перші дні?
Росіяни вже о 9-й ранку 24 лютого були на окружній Харкова і тут їх вже «зустріли». Ще не було ТРО, це були лише волонтери.
Загалом оборону тримали курсанти трьох військових училищ, була ще неповна бригада Нацгвардії, яка була без важкого озброєння, і були добровольці. І все. Військові лише почали ввечері виходити на окружну, а основна маса прийшла лише на четвертий день.
Фактично росіяни знали обстановку, і вони не чекали опору в місті. Сергій Гузченко, про якого я вже говорив, був свого часу командиром батальйону в Іраку, він тоді воював там разом з американцями, знав всі стандарти НАТО. Він був викладачем з тактики в авіаційному інституті. І якби він за день до цього випадково не зустрівся з Сирським, то цього призначення не було б.
Така система випадковостей сприяла тому, що Харків зміг протистояти окупантам. Сергій Гузченко, коли приступив до виконання обов’язків, то побачив, що ніяких планів, ніякого штабу оборони не існує.
Яка була роль тих волонтерів, добровольців?
Це фантастичні люди. Один із тих волонтерів — Сергій Бистров, він створив підрозділ з п’ятидесяти людей, — що воювали в перші дні на Північній Салтівці, каже, що в них була лише одна людина, що мала досвід стрільби з гранатомету. Але той чоловік був поранений ще в 2014-му році в АТО, він був інвалідом — лише на одній нозі.
І, каже Сергій, ми піднялися на останню дев’ятиповерхівку перед окружною дорогою, нашого єдиного гранатометника-інваліда тримали дві людини, а він стріляв по танках, які вже стояли внизу.
І для росіян це був шок, бо вони знали, що в Харкові немає військових, немає кому захищати, і раптом в них летять протитанкові гранати... Така от картина була.
З другого напрямку, де росіяни заходили, це з північного сходу – вони заходили туди маршем цілими підрозділами. Їх також там добре «розгатили». Деяких взяли в полон. І цих полонених питали – а що ви тут робите, чому ви сюди, саме в це місце, прийшли? А вони кажуть, що нам сказали сюди йти, бо тут нам будуть видавати сніданки. Вони взагалі не розраховували на бойові дії. А замість сніданку їх там знищували.
І таких історій багато.
Але є й інші історії. Наприклад, мер Куп’янська готував місто до здачі. І там все було готове до здачі.
Чи є в планах якісь подібні проєкти, книги про перші дні вторгнення, про життя під окупацією?
Я зробив цю книжку про Харків і зараз намагаюся зробити таку ж про Одесу. В мене вже є 12 інтерв’ю з 20-ти. І я бачу повну протилежність ситуації в порівнянні з Харковом.
В Харкові всі про інших відзиваються позитивно, кажуть – ми всі були однією командою. В Одесі – по іншому, - я зробив «те і те», а «вони» нічого не робили, втекли та повернулися лише через два тижні… І якщо по Харкову вийшла книжка про те, які всі герої, то по Одесі наразі виходить книга про те, які всі погані…
Ще про організацію оборони Харкова. Кажуть, що в Києві і в Одесі було багато «братського вогню». В Харкові такого не було. Бо Гузченко домовився з начальником полку поліції, - в нас всі спецпідрозділи поліції були об’єднані в один полк, - і вони домовилися, що військові не мають права їздити по місту без супроводу поліції. Всі переміщення були тільки «в парі». І таким чином були виключені конфлікти.
Харківщина була під окупацією, але потім була звільнена. Цікаво, що відбувалося під час окупації, як себе поводили люди?
Наприклад, керівники ДСНС і «швидкої допомоги» ще перед вторгненням забезпечили свої підрозділи по області паливом і всім необхідним. Вони відчували, що може статися. І всі ці місяці під окупацією і до звільнення, вони працювали, підпорядковуючись Харкову. Всі, крім Куп’янська.
Ці підрозділи були і під час окупації дуже сильними і організованими. І під час звільнення вони багато допомагали пораненим.
Чи відвідували ви звільнені від окупації міста і території?
Так, до прикладу, я приїхав до Ізюма на сьомий день після звільнення. Я поїхав, щоб подивитися школи і бібліотеки. Це моя тема. Я знаю, що і як там було раніше. Я їхав з волонтерами, які везли ліки. І в нас була домовленість з військовими про те, що нас пропустять в місто.
Ми виїхали рано вранці, і якраз побачили ті поховання в лісі – сотень мирних мешканців, там був і капонір від танка, де були скидані тіла військових, це була як братська могила.
А поховання цивільних були по одному. В лісі між деревами. Десь голова стирчала, десь рука чи нога… Було дуже жарко, і ці могили почали розкопувати, працювала лабораторія, яка досліджувала ДНК. Це була жахлива картина того, що відбувалося під час окупації Ізюма росіянами.
…Я хотів подивитися школи, але на цілий Ізюм не залишилося жодної школи! Залишилося міське управління освіти. Ми приїхали з волонтерами, вони роздавали ліки на одній з площ. І я спілкувався з людьми, які приходили.
Як люди сприймали звільнення від окупації?
Загалом позитивно. Але було і різне. Люди пів року дивилися російське телебачення. Одна старша жінка хвалила росіян, бо вони дали їй пенсію і «я ще подивлюся, що мені Україна дасть…»
Ізюм був завжди заживлений електрикою з Куп’янська через росію. А росія зразу ж після звільнення Ізюму відключила місту електроенергію. Працювали лише генератори військових, де люди могли зарядити телефони. Тільки через три тижні з’явилася електрика в місті. І дехто казав – «навіщо нам ці українці, в нас тепер світла немає».
Потім мене волонтери підвезли до міськвно, де сиділи і освітяни, і чиновники міськради, будівля якої була знищена. Мене спочатку не пускали. Але потім я, застосувавши силу, пройшов і піднявся на другий поверх, там в шафах були російські художні книжки для шкіл.
Цікаво, і якого змісту книги завезли росіяни для шкіл?
Я не скажу, що там було щось антиукраїнське, там були книги такі «радянські-радянські», які ми пам’ятаємо ще з 70-х років. І це було свіже, надруковане в росії – якийсь там «Алєнькій цвєточєк» Бажова, оповідання про «Вєлікую Отєчєственную» війну…
Але далі в кімнаті працюють три жінки, навколо багато ящиків: дитячі іграшки з військовою технікою з червоними зірками, серпами і молотами, далі зошити з кремлем і путіним. Ці жінки мені кажуть: «Да что ви тут іщєтє, ето же просто гуманітарка!»
Я собі взяв зразки тієї "гуманітарки" – ігри «Знаєш лі ти рассію», там гральне поле, фішки, кубики. І картки. Там було близько 650 карток. Я частину віддав в прокуратуру, частину в Офіс президента, частину віддав Кіпіані, який робить свій музей окупації. На картках питання типу – назвіть дату повернення Криму «до рідного дому» і подібні.
Наступного дня я поїхав сам, без волонтерів, зустрітися з Куп’янською адміністрацією, яка сиділа в місті Шевченкове, бо Куп’янськ ще не був звільнений. Це був другий день звільнення міста.
Я їхав дорогою, яка була вся закидана російською військовою технікою, частина якої ще горіла: БТРи, танки, машини. Біля посадок лежали тіла російських військових. Величезна кількість – вони втікали в паніці, багато втрат мали.
Коли я приїхав в Шевченкове, то виявилося, що там боїв не було, ні під час окупації, ні зараз – бо росіяни втікали без опору.
Я намагався потрапити до бібліотеки в Шевченковому. І при тому, що голова району особисто зателефонував директорці бібліотеки, вона сказала, що зараз прийде. Але не прийшла, зникла. Потім за нею послали, прийшла – каже, що не має ключів, що ключі в охоронця.
Знайшли охоронця, він каже, та ні – це ж у вас ключі! Ой, каже, напевно вони в мене в сумочці вдома… І так тривало три години.
Я знов подзвонив голові району, він прислав кілька людей, які зламали двері. Ми зайшли в бібліотеку, на столі директорки бібліотеки підбірка свіжих газет, які видрукувані три дні тому, під назвою «Харків Z». Передова стаття була «Ми прішлі сюда навсєгда».
В бібліотеці була російська класика, Достоєвський, книги про війну. Дивлюся — пусті шафи, а на них рубрикатор – «українська сучасна література», «українська історія», «світова історія» — все пусто.
Потім прийшли бібліотекарі, кажуть — ми не співпрацювали з росіянами. Кажу — дайте документи подивитися. Знаходимо зошит, а в ньому акти списання українських книжок.
В школі те саме. Школою керувала завгосп, директор поїхав тоді на захід України. Школа в прекрасному стані. Виходить український військовий — я вам все покажу. В спортзалі три тони підручників з путіним, з «Кримом-нашим» і подібне.
То ж можемо собі уявити, що зараз відбувається десь в Мелітополі чи в Маріуполі…
Так, вони вже три роки окуповані…
Ці газети, книги, зошити і все інше я також віддав туди, куди потрібно, а саме в Генпрокуратуру, групі, яка відповідає за питання геноциду по окремій статті, яка є в нашому законодавстві, — етноцид.
Ви свого часу написали книгу спогадів першого президента України – Леоніда Кравчука. Про те, як в Біловезькій Пущі розпускали Радянський Союз. Як було вам працювати з Кравчуком?
Це книга на чотириста сторінок, де триста сторінок це його текст, який ми видавали. Я взяв його не весь, а частково. А сто сторінок — це записи моїх одинадцяти чи дванадцяти розмов з Леонідом Кравчуком.
Це були розмови, де центром уваги була якраз історія 1991-го року: ГКЧП, Незалежність, поїздка і перемовини в Біловезькій Пущі…
І було так, що він розповідає якісь епізоди, я приходжу наступного разу, кажу — ми минулого разу закінчили, що ви казали так… Він каже — ні, так не було! І розповідає вже іншу історію. Потім я видруковую ці дві версії, приношу йому, показую, і він знов каже — та ні, все було по-іншому… І це при тому, що він був абсолютно при повному розумі. Тому, напевно, ці різні розповіді — це така собі гра розуму, де він конструює минуле в максимально зручному для себе контексті.
Потім, коли вже була видана книжка, я приходжу до Вітольда Фокіна (першого Прем’єр-міністра України), який був з Леонідом Кравчуком в Біловезькій Пущі, і він каже — ні, все тоді було зовсім інакше:
«Кравчук знищив всі додаткові протоколи, ми не домовлялися про окремі армії, ми не домовлялися про окремі фінансові системи, і не домовлялися про окремі МЗС.
Мала бути наддержавна надбудова. Але потім Кравчук окремо домовився з Єльциним, вони порвали всі попередні протоколи і так фактично створили окремі держави».
Але є і третя історія, яка, на жаль, не закінчена. Грудень 2013 року, вже стоїть Майдан і я з одним із посадовців йду до клубу Кабміну на захід, де відбувається прийом на честь дружини Бориса Єльцина, яка приїхала до Києва з кількома людьми.
З Леонідом Кравчуком я спілкувався в 2011-12-му роках. І от я бачу на прийнятті в Кабміні Геннадія Бурбуліса, про якого всі вже забули.
Для тих, хто не знає, — це в 1991-му році радник президента росії Єльцина. Людина, яка фактично сконструювала розпад Радянського Союзу. Це саме він разом з Сергієм Шахраєм підготували документи, які були підписані в Біловезькій Пущі. І я підійшов до нього.
Серед того, що розповідав Кравчук — це те, що з України приїхало п’ятеро чоловік, а росіян приїхало двісті. В росіян була величезна аналітична команда, яка готувала матеріали, з якими потім всі працювали.
І от я підхожу до Бурбуліса і кажу, що я от спілкувався з Кравчуком і розповідаю про спогади Леоніда Макаровича… І от Бурбуліс каже – ні, все було зовсім не так. Розповідає все приблизно в такому контексті як мені розповідав Вітольд Фокін.
І на завершення – якщо вам цікаво про це все детально поговорити, то приїжджайте в березні до мене на дачу під Москвою і я вам все розповім в деталях, бо це вже не секрет – це вже історія.
Але потім, в березні 2014-го року вже було не до поїздок до Москви. Я на той момент вже зробив багато такого, що їм би не сподобалося. В 2015-му році вони в новинах на першому каналі оголосили, що їх уряд оголосив мене «ворогом російської мови».
І Бурбуліс тоді був абсолютно адекватним і було видно, що він не збирається нічого приховувати… Але він помер в 2022-му році, в червні, вже після повномасштабного вторгнення. Він тоді приїхав в Баку і на якомусь фуршеті впав мертвим. Я не думаю, що це випадковість.
Я думаю, що колись історики знайдуть правду про розпад Союзу, про Біловезьку Пущу. І, думаю, що ця історія не така, як ми зараз думаємо.
Дуже цікаві речі розповідаєте. Наше покоління жило в ті часи, переживали і слідкували за тими подіями… Ці книги не лише про історію, а й про таємні механізми тієї історії… Але таке враження, що ці розповіді не лише суб’єктивні, а й в них присутній елемент якогось страху?
Очевидно. Тому і Фокін не написав ніяких мемуарів. Він прямо казав — «я боюсь». У Фокіна я так і не зміг взяти інтерв’ю, він щось розповідав, але завжди дуже уважно слідкував, щоб я нічого не записував.
І розповідав він деякі епізоди під обіцянку це не розповідати, не оприлюднювати. Лише аж за кілька місяців до смерті він погодився розповідати для книги, але вже після ковіду, який його сильно підкосив, просто фізично вже був дуже важким.
Раніше ви написали книгу «Сьогодні. Роман про двійників путіна». А нещодавно ви представляли в Івано-Франківську ще свій двотомник «Післязавтра». Про що ці книги?
Про «Післязавтра». Перший том — «Післязавтра. Роман про великі гроші», а другий том «Післязавтра. Роман про дуже великі гроші».
Великі гроші — це ті гроші якими оперували радянські спецслужби.
Дуже великі гроші — це гроші ФСБ.
Це і про майбутнє, і про минуле. Це історії, які пов’язані з НКВС і КГБ, коли вони в тому числі, коли вони із великими грошима співпрацювали з терористичними режимами по всьому світу. А другий том — це більше про росію.
Тут є історія починаючи від Івана Грозного, тут є історії про ОГПУ-НКВС, є історії про КГБ-ФСБ. Тут є 30-ті роки, 50-ті роки.
Скажімо, 53-й рік, - описаний день похорону Сталіна. І один із героїв книги бере участь в похоронах Сталіна, доживає до нашого часу, йому вже 94 роки, і він бере участь в подіях смерті і похоронів путіна. Смерть путіна в мене описана, описані похорони… Мішустін і Чубайс стоять біля гробу, Валентина Матвієнко виступає…
"Післязавтра. Роман про великі гроші" -------------------------
Фрагменти про смерть і похорони путіна:
На екрані, на рівному синьому тлі, з’явилася Катерина Андрєєва. Вона помітно хвилювалася, вигляд мала дуже блідий… Випила води… Розвівши руками й підвівши брову, вона почала читати заздалегідь заготовлений текст про те, що «все прогресивне людство втратило одного з найбільших своїх представників.
Раптово помер Президент Російської Федерації Володимир Володимирович Путін. Уряд РФ, Адміністрація Президента РФ, Державна Дума РФ глибоко співчувають рідним та близьким покійного, всьому російському народові й нашим друзям у різних країнах світу».
Далі повідомили про те, що Урядову комісію з організації похорону очолив Микола Платонович Патрушев. Прощання відбудеться в Колонній залі Будинку спілок…
Диктор не встигла завершити останню фразу, як знов увімкнулася трансляція балету.
…Похоронна процесія з митрополитом Тихоном на чолі вийшла на Красну площу і наблизилася до Мавзолею.
…Вісім керівників держави та кілька солдатів підняли труну з лафета і поставили її на постамент, накритий російським триколором.
…На трибуні жваво обговорювали публікацію одного з відомих іноагентів, який багато років жив у Лондоні, про те, що смерть Путіна була результатом отруєння парами «новачка» в його спальні.
…Виступала Голова Ради Федерації. Завзято, учительським голосом розповідала про те, як обговорювала необхідність проголошення «Спеціальної воєнної операції» з покійним, як він до останнього намагався знайти рішення, щоб мінімально вводити війська в фашистську Україну. Вона говорила про його полководницький талант…
Тієї миті як вона вимовила слово «Гениралісимус», на будівлі ГУМу істерично завила сирена повітряної тривоги.
…Валентина Матвієнко на половині фрази урвала свій виступ, розвернулася до виходу, і, напевне, забувши, що мікрофон усе ще увімкнено, на всю Красну площу і на весь світ, що припав до моніторів телевізорів і смартфонів, вимовила «Придуралісімус, блядь»…
У цій книжці з головних героїв є лише один історичний персонаж — це генерал Сєров, який є дуже важливим для радянської історії. Ця фігура, до певної міри, підштовхнула мене до написання книги.
Ким він був: в 1938 році він був заступником Берії, 1939 рік — міністр внутрішніх справ Української РСР, який був призначений 1 вересня 1939 року для зачистки західних територій України, що були захоплені в Польщі за Пактом Молотова-Ріббентропа.
Потім — головною дійовою особою виселення кримських народів з Криму, головна людина, яка створювала польські «радянські» спецслужби. Він знов був «витягнутий» наверх після смерті Сталіна і був заступником міністра внутрішніх справ, але вчасно «продав» Берію і брав участь в роззброєнні охорони Берії перед його арештом. За це Хрущов в 1954-му році зробив його першим керівником КГБ.
Він фактично людина, яка створила КГБ, і був на цій посаді до 1963-го року, коли Хрущов його звільнив за «справу Пеньковського», — підполковника КГБ, який виявився американським розвідником.
Далі він був дуже ображений на Хрущова за те, що той понизив його при звільненні в генеральському званні на один щабель і забрав один із семи «орденів Леніна».
Далі Сєров до всіх генеральних секретарів компартії СРСР, включно з Горбачовим, приходив з вимогою повернути йому цей сьомий «орден Леніна» і повернути військове генеральське звання.
А його історія закінчується його смертю в 1989 році, але вона знов починається в 2006-му, коли нинішній губернатор Курської області, а тоді журналіст «Московського комсомольця» Олександр Хінштейн, вийшов на публіку і сказав, що донька Сєрова робила ремонт на дачі, зламала стіну, звідти випав чемодан, а в ньому був рукопис, який Хінштейн хоче видати. Тоді на Хінштейна напали журналісти – покажи рукопис. Але рукопис він не показав.
Я маю цю книжку. Вона ні про що, зовсім не цікава. Але я так розумію, що їм тоді потрібно було якийсь неіснуючий факт втиснути в реальність.
У своїй книжці я прив’язую її героїв через цього генерала Сєрова.
Тобто загалом це книга про «внутрішню державу» росії?
Так, але зауважу, що це про внутрішню державу з часів Івана Грозного.
Отже, перша книга — це про історію більше, а друга — про наш час і майбутнє? А як би ви позначили жанр своїх цих книг?
Я б сказав, що жанр моїх книг — це деконструювання минулого і реконструювання майбутнього.
Минуле — це ланцюг історій, які генерали розповідають один одному. Абсолютно більша частина історій мною віднайдена в маловідомих спогадах — до прикладу, керівника румунської спецслужби, який втік до Америки, а ще - заступника радянського резидента в Іспанії.
І з цих текстів, з цих спогадів, я взяв і розповів їх не так, як це пишуть в підручниках історії, а у вигляді розповідей як одна людина розповідає в деталях іншій. То ж в цих історіях присутні і художні компоненти.
І це перетинається вже в другому томі, в якому описується як має розпастися росія.
Дуже цікаво, то як вона розпадеться?
Отже, книга — це історія про героїв з 50-х років минулого століття, а сьогодні вже діють їх онуки.
Як розпадеться росія? В мене є чотири версії розпаду.
Це Татарстан, Якутія, Калмикія і Урало-Пермський регіон. Це чотири версії, чотири моделі, як може розпастися росія.
Якутія – показана як дисидентська історія, коли ті, хто хочуть незалежності своїй країні, на той момент своїй республіці, вони вийшли через історію знищених в 30-ті роки своїх політичних і культурних лідерів, і сьогоднішньою людиною, яка критикує режим.
Калмикія — це інше, це історія народного бунту. Здається, що ніким не контрольованого.
Це щось подібне до бунту робітників в 1962-му році в Новочеркаську?
Так, подібно. В книзі якраз описана та історія. В таких деталях, про які раніше було мало інформації. Хрущов, тодішній керівник КПРС і Радянського Союзу, фізично знаходився в Новочеркаську. Був напад робітників і їхніх родин фактично на будівлю, де він і другий секретар ЦК Компартії знаходилися. І тоді радянське керівництво дуже сильно злякалося, і тоді були фізично знищені, розстріляні ті люди.
Третьою моделлю розпаду росії є Татарстан. Це історія про те, як подібно до 1991-го року владу в колишніх радянських республіках захопили тодішні еліти — партійні керівники.
Так і в Татарстані, там є еліти, які мають владу і гроші. І, дійсно, місцеві чиновники можуть стати рушіями від’єднання Татарстану. Але є проблема — Татарстан не має зовнішніх кордонів, окрім росії, таке собі Лесото. Тому Татарстан без Башкортостану не спрацює. А Башкортостан не спрацює без маленького коридору через Оренбурзьку область до Казахстану. Тому цей варіант має на увазі ланцюг подій.
І четверта модель розпаду, — Урало-Пермська, яка має основою гроші. Тут є великий бізнес, великі стратегічні підприємства, інститути і заводи, які виготовляють ядерну зброю. Там же знаходяться шахти ракет. Тобто це територія, яку влада мусить контролювати.
Тому, за всіма чотирма варіантами розпаду росії в мене в книзі все-рівно стоїть ФСБ. Тому при розпаді росії на кожній території хтось захоплює владу, але всюди залишається тіньовий контроль ФСБ.
У своїх книгах я хочу пояснити українському читачу, що ані смерть путіна, ані зміна керівництва, ані часткова військова поразка росії, нічого не змінять з цією державою, поки не буде знищеною сама система російських спецслужб.
Які ще є цікаві епізоди в книзі?
Наприклад, мало відома історія, але вона правдива, — коли Радянський Союз вийшов з громадянської війни в Іспанії (1936-1939 роки).
Чому вийшов? Кілька місяців до виходу вони забрали повністю золотий запас Іспанії. Немов би для того, щоб за ці гроші купувати зброю. Підійшли в Картахену чотири танкери, туди завантажити 360 тонн, — це шість тисяч ящиків золота, а в Одесу прийшло 310 тонн.
Всіх, хто брав участь в цій операції, окрім одного – Орлова, заступника резидента НКВС, який втік в Америку і пізніше написав книжку про ті події, всі були знищені протягом року після тих подій — моряки, дипломати, фінансисти, НКВСівці, вантажники, - всі були знищені.
І ніхто не знає куди зникли ті 50 тонн золота, які не доїхали до Одеси. А це було золото не в злитках, а в золотих монетах і виробах, тобто ціна його була ще вищою, ніж вага золота.
Після цього всі військові радники і добровольці були відкликані з Іспанії.
Ще я розповідаю про те, як з’явився арабський тероризм в 1967-му році. Тобто це не було випадкове рішення. Після того як Ізраїль виграв війну в Єгипту та Сирії, радянська зброя на світових ринках стала коштувати «нуль», бо вона програла.
Брєжнєв тоді викликав Андропова, який тоді керував КГБ, і Сахаровського — начальника Першого Головного Управління КГБ, який керував зовнішньою розвідкою вже 15 років. І відповідь на ті події і втрати репутації знайшов Сахаровський — арабський тероризм.
У нього в кабінеті висіла мапа світу, на яку він наколював прапорці в тих місцях, де відбувалися терористичні атаки — захоплення літака терористами, або вибух бомби біля американського посольства. За перший рік на тій карті було 82 прапорці. І так далі.
Тобто це книжка, яка має поточний сюжет, але на нього навішані такі цікаві і маловідомі історії.
Є в книзі епізоди про те, як випав з вікна Микола Кручина. Саме він керував грошима партії, будучи керуючим справами ЦК КПРС. Так само загинули його колеги по роботі — одні задихнулися вихлопними газами в гаражі, інші також випали з вікна.
В Україні ж гроші партії знайшли якісь інші шляхи. Керуючий справами ЦК Компартії України в нас залишався в своєму кабінеті, тобто при посаді і в часи Кравчука, і в часи Кучми, а на пенсію пішов в часи Ющенка. Українська історія була іншою.
Тобто в Україні «гроші партії» пішли багатьма іншими шляхами, не ставши надбанням спецслужб?
Очевидно, що так…
Ви також зробили книгу з такими цікавими діячами і особистостями, як Міхаїл Саакашвілі та Кшиштоф Зануссі. Завжди складно вийти на контакт з такими людьми і переконати їх до співпраці. Як вам це вдалося?
З Саакашвілі я давно хотів зробити книжку спогадів. Як розповів Саакашвілі, він чотири рази намагався зробити книжку. З українським, російським, грузинським і французьким журналістом. І кожен раз, розказував, на другій годині розмови йому ставало не цікаво.
Я випадково зустрівся з ним в будівлі офісу президента Порошенка. Був присутній ще Цеголко.
«Якщо ти напишеш, то я згоден», — сказав тоді Саакашвілі. І ми домовилися.
Двадцять годин спілкування, і за два з половиною місяці ця книжка була видана. Він виявився дуже обережним співрозмовником, ми в різних місцях писали — в Одеській ОДА, за кордоном.
Я давав йому чергову частину, роздруковував, він ввечері брав її, а в шостій ранку мені під двері підсовували сторінки з його зауваженнями. Він практично нічого не викидав з текстів.
І цю книжку з Саакашвілі я показав Зануссі. І він сказав, що можемо зробити книжку і з ним, але є одна умова. Книжка із Саакашвілі була написана як монолог. А Зануссі казав, щоб це була книга двох авторів — як діалог, «ваші слова також мають бути в книзі».
Під час презентації своїх книг в Івано-Франківській книгарні «Є»
Які ще книги є вашого авторства?
Ми написали п’ять книжок з Євгенією Кужавською… Це було п’ять детективів. Я спочатку хотів замовити їй детективи, але вона запропонувала спільну роботу. Я придумував якісь сюжети, потім вона писала, потім ми щось виправляли і редагували по черзі. І так писалися ті книжки. Але це були книжки фізично написані не мною.
А перший поштовх написати щось своє був в перші дні березня 2022-го року, якраз після повномасштабного вторгнення. В перший день вторгнення я був в Києві, так сталося, потім в Косові.
А десь в перших числах березня в мене вже були якісь думки про майбутнє, що може статися. Тоді я написав маленьку книгу під назвою «Завтра». Це було три короткі повісті про долю одного російського політпіарника, який створював ту «паралельну реальність» для росіян перед вторгненням.
Друга повість — це «День перемоги», про те як росія програла війну, а потім через десять років відмічає день перемоги в цій війні. Там путін все ще керує державою, там залізний занавіс по всіх кордонах, через які проходять лише енергоносії на експорт.
І третя повість «В голові в путіна» — це така спроба вжитися в нього, описати один його день і всі його думки. Це було найскладніше завдання. Ця книжка була написана за три тижні, вийшла друком вже в квітні 2022-го року, але можу сказати, що жодна із них сьогодні не виглядає застарілою.
Наступною моєю книгою була альтернативна історія «Вчора», вона про те, як Янукович не був пущений в росію в 2014-му році, повернувся в Україну, яку розділили на дві частини по вертикалі — від Чернігова до Херсона, і у 2022-му році путін, Янукович і Лукашенко сформулювали ідею нападу на Польщу, а потім 22 грудня 2022 року, в день 100-ліття створення СРСР, відновили СРСР, скасувавши Біловезькі угоди, зібравшись для цього знов у Біловезькій Пущі.
Ця історія справді не втрачає актуальності, Європа вже серйозно готується до можливого нападу росії на країни НАТО…
Так, в цій книзі якраз йдеться про напад росії на Польщу, про захоплення країн Балтії. І про реакцію Європи на цей напад.
Після цієї книги в мене була вже книга більшого обсягу — «Сьогодні. Роман про двійників путіна». Вона теж не стала застарілою і зараз, хоч там йдеться про 2023-й рік. Навпаки, вона стала дуже пророчою, зокрема там йдеться про те, як пізніше сталося в Брянській області – про підрив моста і знищення потяга. Там є історія з вибухами…
Це історія про те, що якщо навіть путін помре, то один із кількох підготовлених двійників займе його місце, що світ і не помітить. В книзі розповідається про двійників путіна, яких кожен клан має свого — бізнесмени свого, силовики свого.
Московський професор Соловей так зараз і стверджує, що справжній путін — мертвий в холодильнику, а править зараз один з його двійників – чи то «Міхалич» чи «Петровіч».
Хочу сказати, що професор Соловей почав говорити про двійників путіна після того, як вийшла моя книжка про них. Євгеній Кісєльов взяв в мене інтерв’ю після того як вийшла книжка, там було десь мільйон глядачів того інтерв'ю, з яких десь 80 відсотків з росії. У мене в книзі про двійників путіна їх є семеро, двох з яких вбивають. Один з них за національністю хакас…
Цікаво, за однією з версій чи-то Соловйова, чи когось іншого, що замість померлого путіна зараз росією править двійник-удмурт… Тобто ми можемо сказати, що ви є першоджерелом історій про двійників путіна?
Я не можу цього стверджувати, бо в медіа вже ідеї були озвучені. Свого часу тоді Валерій Пекар написав пост, що написав би книжку про двійників путіна, але не має часу. На що під постом тоді я написав, що «ідея прийнята».
Як зараз загалом книжковий бізнес в Україні — це до вас питання вже як до видавця?
У вересні 2023-го року, коли очікуваний контрнаступ не відбувся, книжковий ринок «зламався», — все що раніше продавалося – українська класика, українська історія, культура не продається. Зараз на ринку актуальні фентезі, любовні романи, і, трішки, — детективи. Все.
Але чи не є це світовою тенденцією такі тренди?
Ні. У всьому світі є стала частина ринку якісної літератури. Зараз в Україні книжковий ринок — жіночий. Ми виживаємо лише якраз через те, що саме в нас є велика частина читачів класики.
А як зараз з книгарнями? Був тренд, що книжкові магазини відкривалися…
Тренд змінився, на жаль. Магазини книжкові закриваються. Це тренд умовно з 28 лютого 2025-го року, після зустрічі в Овальному кабінеті, коли стався розворот в сторону сумнівів подальшої підтримки України Америкою.
У піраміді Маслоу книжка знаходиться на тих рівнях, що коли людина починає економити, починає притискати до себе гроші, то в першу чергу перестає купувати книжки… Саме з лютого місяця ринок за наступні три місяці зменшився десь на 45 відсотків.
Олександр Красовицький презентує Руслану Марцінківу, з яким приятелює, свої останні книги
На завершення, який ваш прогноз щодо закінчення війни в Україні?
Мир… Точніше — перемир’я, якщо настане, то не раніше осені цього року. Але перемир’я не є закінченням війни.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
