Володимир Війтович є отцем-адміністратором катедрального храму Української Греко-Католицької Церкви в Мюнхені.
Кореспондент Фіртки поспілкувався з ним про церковне життя, хвилі еміграції та історію українства в Мюнхені, ставлення німецького народу та влади, до України та українців.
У Мюнхена є цікава особливість у порівнянні з іншими німецькими та європейськими містами. Тут історично є багато “українського”. У розмовах з українцями інших міст і регіонів, з Берліну, міст Польщі чи Чехії, вони говорять про нестачу фактору присутності українського поряд. А тут, в Мюнхені, є багато українських організацій. Присутні інституції, культурні центри українства, відбуваються постійні події. Як так сталося, що тут можна вести українське життя, не втрачаючи зв’язок з Батьківщиною?
Мюнхен історично, ще опісля Другої Світової війни, став своєрідним центром українського життя в усіх можливих сферах: і духовній, і культурній, і політичній, і також в науково-дослідницькій.
В Мюнхені були перші початки української дипломатії. Вже в час Незалежності, перший консул України був також в Мюнхені. Свого часу Генеральний консулят України працював в приміщенні Українського Вільного Університету. Тоді ще наші дипломатичні місії не мали жодних своїх приміщень.
Українська діаспора старалася також допомогти і Українській державі на початках її Незалежності. Мюнхен взагалі унікальне й цікаве місто для українського життя, і тут дійсно відбувалася й відбувається історія.
Кожна українська організація, кожна українська громада старається надати щось для наших українців, чогось свого, невід’ємного для співвітчизників. І так воно виходить хороша картина Мюнхена для українців.
Важливою є різниця між „мати своє“ і „бути в когось у гостях“. В інших містах ми є часто в когось у гостях, а тут ми маємо своє. Ми маємо і українську суботню школу, і Український Вільний Університет, є наші храми УГКЦ та ПЦУ. Ми маємо свої приміщення, це належить нам, це ті частинки нашої України, які розкидані по цілому Мюнхену. Тобто ми тут, в Мюнхені, є як вдома, тому що ми маємо ці організації та будівлі, ці можливості, це життя.
В Мюнхені проживало дуже багато відомих людей, зокрема лідери визвольних змагань, керівники ОУН та інших організацій. Степан Бандера, син греко-католицького священника, Андрія Бандери, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський. Чи є якісь свідчення щодо відвідування ними богослужіння греко-католиків?
Очевидно. Вони всі були парафіянами нашого Храму. Всі вони були активними членами нашого церковного життя. Родина Бандери, діти Бандери, були також у Пласті.
Степан Бандера біля церкви в кінці 1950-х років
В нашій Парафіяльній Домівці ми маємо приміщення для українських пластунів, для Спілки Української Молоді. В Мюнхен також свого часу перемістився й Український Вільний Університет, - це дуже важлива інституція.
Ми знаходимося в новому Храмі УГКЦ. Розкажіть про його історію. Коли та як він з’явився, що є цікавого у його стінах, що звичайний відвідувач може й не помітити?
Наш Храм є катедральним Храмом нашого владики, апостольського екзарха Кир Богдана Дзюраха.
Українці мають тут, в Німеччині, таку свою структуру апостольської екзархії, яка була створена в 1959 році.
Чи є Мюнхен центром загальнонімецького греко-католицтва? Чи все-таки Берлін, як столиця, є важливішим?
Берлін був центром нашого греко-католицького життя, нашого церковного життя, до 1945 року.
Зараз екзархат є тут, в Мюнхені, де він і був заснований. То є трошки довша історія з екзархатом. Українці є об'єднані в таку структуру, то є така свого роду єпархія. Цей апостольський екзархат є створений для українців візантійського обряду власне тут у Німеччині, й уже пізніше додалися до нього ще й країни Скандинавії.
Щодо нашого Храму Покрови Пресвятої Богородиці і Святого Апостола Андрея Первозванного, то він був побудований у 1976 році.
Будівля української церкви Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрея Первозванного
До його побудови та оздоблення долучилися німецький архітектор Ервін Шляйх, який багато храмів побудував у Мюнхені, а розписував його відомий український митець Святослав Гординський, який приїжджав з Америки та привозив також свої роботи, які ви бачите тут на стінах, всі ікони — це його роботи, іконостас також його, і ескізи наших мозаїк з-поза іконостаса, є також Святослава Гординського. Проте виконував уже ці мозаїки не він сам, а італійський митець Уго Маццеї.
Панорамне фото іконостасу
Особливістю нашого храму є те, що він має двох покровителів, з одного боку Покрова Пресвятої Богородиці, це свято, яке надзвичайно шановане в нас в країні, і іншого покровителя Святого Апостола Андрія Первозванного, який є за легендою тим, який проповідував Євангеліє в тих краях, де пізніше постало наше княже місто, столиця Київ.
В останні роки до іконостаса нашого храму долучилися дві ікони, які є також дуже символічними для нас.
З лівого боку іконостаса ви можете побачити ікону блаженного Петра Вергуна. Це і є засновник нашої церкви. Тут є також його релікварій, тобто місце де зберігаються його реліквії.
Повернемося до історії. У дуже важких умовах, вже за часів нацистської Німеччини, отець Петро Вергун, який мав завдання від митрополита Андрея Шептицького й був висвячений ним для душпастирської праці в Німеччині. Петро Вергун мав завдання організувати душпастирські структури.
Він організовував перші парафії, їздив та відвідував своїх вірних, відвідував священників, але з приходом радянської армії до Берліну в 1945 році був також схоплений, заарештований, а після військового трибуналу вивезений у Сибір, де він вже після закінчення свого терміну заслання помер і був похований. Папа Іван Павло ІІ пізніше проголосив його блаженним нашої церкви.
Блаженний священномученик Петро Вергун
Релікварій з мощами Петра Вергуна
Петро Вергун походив із Стрийщини. Після його смерті, вже в 2000-х роках, стрийська єпархія разом з апостольським екзархом організували експедицію в місто Ангарськ, де він був похований. Частково його мощі також зберігаються сьогодні в нашому храмі. Сюди люди можуть прийти і поклонитися.
Наступник Петра Вергуна, отець Петро Войковський, перебрався до Мюнхена, з огляду на те, що тут була американська окупаційна зона і тут було легше розвивати наші церковні структури.
У 1959 році в Мюнхені був створений Апостольський Екзархат з першим нашим єпископом. Це був вирішальний момент для нашої церкви, тому що під проводом владики значно зміцніли наші структури, значно виросли наші можливості.
Владика був найвищим представником нашої церкви в Німеччині також і серед німецького католицького єпископату. І завдяки зусиллям владик, які переконували німецьку єпископську конференцію, ми почали тоді будувати свої храми. Така ідея була вже давно, але остаточно втілити її вдалося за першого нашого владики-апостольського екзарха Кир Платона.
А з іншого боку іконостаса ікона, яка нещодавно з'явилася в нашому храмі. Це ікона Блаженної Едігни з Пуху. Це є місцевість, що знаходиться недалеко від міста Мюнхен, біля містечка Фюрстенфельдбрука.
За переказами Едігна є внучкою князя Ярослава Мудрого, донькою короля Генріха Першого та Анни Ярославни, яка покинула Париж, поверталася в Київську Русь і по дорозі зупинилася тут.
Селяни, які їхали обозом, підібрали її в місцевості біля Пуху. За легендою сказано, що Едігні приснилося, що вона мусить залишитися на тому місці, де заспіває півень. І коли вона в'їхала в містечкo, то почула, як заспівав півень та зрозуміла, що мусить залишитися, жити між тими людьми.
Легенда також говорить, що оселилася вона в дуплі тисячолітньої липи і жила там. Допомагала місцевим людям лікуватись, допомагала лікувати тварин, cтала улюбленицею серед селян і прожила ціле своє довге життя серед них. Потім вона також була проголошена римо-католицькою церквою блаженною.
Дуже цікава історія, невідома практично...
Ця історія є і тим цікавою, що це є корені нашого зв'язку, що йдуть аж в такі давні часи між Київською Руссю та Німеччиною. Тому очевидно, що вона також тут, в нашому храмі, зображена поряд із церквою в Пусі, на території якої знаходиться та сама липа, і з тим самим півнем, що сповістив їй її призначення оселитися саме тут.
Наша громада має щорічно прощу до Блаженної Едігни у першу суботу липня, завжди з Мюнхена, і з наших найближчих парафій, і з нашого деканату, стараємося організувати цю прощу, в рамках якої молимося за неї, що вона об'єднує також наших два народи – німецький і український.
Храм наш виглядає сучасно, ззовні немає такого звичного вигляду, як багато наших українських церков, але Святослав Гординський дуже гарно розписав його стіни всередині.
До речі, ця золота мозаїка позaду іконостасу та розпис дуже за стилем нагадує й греко-католицький храм святої Софії в Римі…
Так, Софія в Римі, це також храм, який розписував Святослав Гординський.
Розкажіть, будь ласка, про свій особистий шлях. Як ви прийшли до того, що зараз в Мюнхені очолюєте катедральний Собор УГКЦ?
Я належу до українських студентів, які в 1992 році приїхали сюди на навчання. Як ви знаєте, наша греко-католицька церква була з 1946 до 1990 року, заборонена в Україні. І коли церква вийшла з підпілля, розпочався також вихід нашої духовної семінарії з підпілля. У 1991 році я вступив у Львівську духовну семінарію Святого Духа, провчився там рік.
Після року навчання в мене з’явилася можливість поїхати за кордон, щоб тут навчатися далі.
Тут в Німеччині я навчався в Мюнхенському університеті ім. Людвіга Максиміліана, закінчив в 1999-му році теологічний факультет.
Навчався також у Римокатолицькій семінарії. Тут в Німеччині, в Мюнхені, на той час нашої греко-католицької семінарії не було. Було лише дві римокатолицьких семінарії.
Потім у парафії УГКЦ звільнилося місце для священничої праці. І тодішній парох, отець Мирон Мольчко, взяв мене сюди на душпастирську працю. У 2001 році я був висвячений на священника, а з 1 січня 2002-го року почав душпастирську працю.
Чим священництво закордонне, на вашу думку, відрізняється від священництва в Україні, саме в такого роду еміграційній структурі?
Священнича праця за кордоном має свою специфіку в тому, що наші вірні часто розкидані по різних місцевостях. Наприклад, тут, в Мюнхені, вони не живуть на території нашої локальної парафії, а живуть на території цілого міста Мюнхена, який дуже великий, або й далі: деякі проїжджають 40 кілометрів, 50 кілометрів до свого храму, деякі приїжджають навіть і їдуть довше.
Іншою специфікою нашої праці є те, що наша діаспора є досить різноманітною, вона має багато прошарків, є різні частини та формації українців, які в різні часи покинули Україну.
Наприклад, є в нас в парафії ще до сьогоднішнього дня покоління українців, які належать до найстаршої еміграції, тобто дo тих людей, які були під час Другої світової війни вивезені або на примусові роботи, або з різних політичних причин також мусили покинути Україну і оселитися тут, в Мюнхені.
В 80-ті роки до них додалася частина еміграції етнічних українців, які мали можливість виїхати із Польщі, деякі є і з Словаччини, навіть з країн колишньої Югославії тоді українці виїжджали і поселялися тут.
В 90-ті роки – перша хвиля українських трудових емігрантів, яким було надзвичайно важко тут залишитися, тому що законодавча база на той час була надзвичайно складною для українців і їх, можна сказати так, тут ніхто і не очікував, і не толерував.
Але потім вже пізніше приїхала дуже велика частина наших українських студентів, які також частково залишилися тут, в Німеччині, створили свої родини.
Найбільша хвиля нашої української еміграції сталася після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Поряд з Храмом є достатньо велика територія, будівлі...
Так, ще однією специфікою нашого храму є те, що він об'єднує не тільки духовне життя нашої місцевої української спільноти, наших греко-католиків. Він є ще й своєрідним культурним центром, і національним центром для українців в цілому.
Мета створення всього була та, щоби дати українцям можливість мати, так би мовити, шматочок рідної землі тут, в Німеччині. І люди мають тут можливість не тільки прийти до храму й помолитись за своїх рідних, помолитися за своїх померлих, але також взяти участь у різноманітних культурних заходах, які тут відбуваються, в різних концертах та подіях.
В нас є досить національно свідома громада, яка бере участь також і в політичному житті, яка підтримує Україну із самого початку вторгнення росії, з самого початку повномасштабної війни. Отже, для українців це є такий центр духовного, політичного, національного й також культурного життя.
А як парафія співпрацює з українськими інституціями, як Український Вільний Університет та іншими? Як це відбувається?
Я думаю, що в нашій парафії, в нашій українській церкві і в усіх українських інституціях, які є в Мюнхені, є своєрідне спільне завдання. Ми стараємося допомагати нашим вірним та й загалом українцям, що перебувають в Німеччині. Ми прагнемо також і серед німецького суспільства плекати хорошу опінію, хорошу думку про Україну, про українське, про наше багате духовне життя, про наше багате культурне життя.
В кожній з цих ділянок ми співпрацюємо з нашим Університетом. Відбуваються у нас і наукові доповіді, симпозіуми.
В нашому Храмі також маємо багато культурного життя, виставок, концертів, ярмарків. Наш храм є також центром нашої національної пам'яті.
Ви бачили, можливо, також меморіальний пам’ятник Голодомору тут на нашій території. Інформуємо німецьке суспільство про нашу українську історію. Це є також завдання і Університету, наших політичних організацій, нашої церкви довести до усвідомлення й важкі, трагічні сторінки з нашої історії.
Церковне приміщення, вигляд з іконостаса
Ви адмініструєте та служите в Храмі. Є також інші священники. Як влаштоване ваше життя? Чи є у вас також поза церковним життям якась інша робота чи заняття, чи ви є повністю занурені в життя парафії?
Наші греко-католицькі священники працюють виключно для своїх парафій, на території німецьких єпископств та єпархій, і їхня праця також оплачується римо-католицькою церквою.
Як відбувається фінансування вашого храму? Воно йде від церкви в Україні, чи можливо від німецьких державних структур, чи місцевих римо-католицьких церковних громад?
В Німеччині є своєрідна система так званих церковних податків. Тобто, люди, які вважають себе членами найбільших церков, чи то католицької церкви, чи протестантської церкви, платять церковний податок. І саме з цих податків церкви й організовують їхні душпастирські структури, фінансують різні соціальні проекти.
Загалом уся церковна діяльність фінансується якраз-таки з цього церковного податку.
До тієї системи належать і католики, і греко-католики, з цієї загальної суми, яку отримує церква для своєї праці, також фінансуються і потреби наших українських храмів, і наших душпастирів також.
В такому разі це легше і впевненіше, ніж залежати від грантів чи пожертв?
Легше, тому що священники отримують свою зарплату і фінансують громаду незалежно від того, що у ній діється. Наші структури тоді є впевнено забезпечені, за цей кошт підтримується наш Центр, де ми знаходимось. Окрім того, ми отримуємо певні субсидії на видатки, такі як всі види комунальних послуг, на саму працю як таку і на її потреби.
Зараз ви маєте новий сучасний храм. Але історія українства в Мюнхені є давнішою. Розкажіть про історію громади, де раніше відбувалися служби?
Допоки не побудували свою церкву, богослужіння відбувалися у різних римо-католицьких храмах Мюнхена.
Введення нашого першого апостольського екзарха Кир Платона Корниляка відбувалося в одному з найбільших храмів Мюнхена Театінеркірхе на площі Одеонсплатц у самому серці міста. На це введення зібралася тоді вся наша українська діаспора із всіх кінців Німеччини, тому що на той час вони не мали своєї церкви.
Театінеркірхе на площі Одеонсплатц, де поряд знаходиться королівська резиденція баварських монархів. Сама площа впродовж історії була місцем зібрань та демонстрацій, ним вона є і сьогодні. Щороку тут до Мюнхенської безпекової конференції, що відбувається недалеко від площі, збираються жителі Мюнхена для підтримки України
Потім в різноманітних храмах відбувалися богослужіння, відбувалися також і різні наші культурні й політичні заходи в тих храмах і домівках, які нам надавала римо-католицька церква. Щойно у 1976 році ми побудували цей храм, і тоді, очевидно, все українське життя перемістилося сюди.
Відомо, що і зараз богослужіння відбуваються у одній із найвідоміших та найкрасивіших церков Німеччини — Азамкірхе...
Так. Богослужіння в Азамкірхе є досить іще новою ідеєю, адже зараз є особливо актуальним те, що церква має реагувати на ті потреби, які приходять з переміною епох. Чим більше українців відвідують нашу парафію, тим більше ми стараємося запропонувати по різних місцях Німеччини богослужіння для цих людей.
Внутрішній вигляд Азамкірхе — зовні непримітної будівлі на одній із центральних вулиць Мюнхена, адже колись була приватною церквою двох братів-архітекторів Азамів. Вважається німецькою перлиною пізнього бароко. Щосуботи тут відбувається богослужіння греко-католиків українською мовою
Цікаво. Римо-католицька церква вільно дає те приміщення, воно належить їй?
Так, робляться спеціальні договори, є домовленості з римо-католицькими храмами, де ми можемо відправляти наші богослужіння. Ми є не тільки в Азамкірхе, у Мюнхені ми ще маємо і регулярні служби в храмі Аллергайлігенкірхе (Всіх Святих).
Також поза Мюнхеном, Фюрстенфельдбрук, Траунштайн, ми їздимо в Бад-Тьольц. Для багатьох не є такою простою задачею приїхати аж сюди, до нас. Отже, стараємося йти назовні, іти туди, де є наші люди.
Придворна церква Всіх Святих — Аллергайлігенкірхе, вигляд зсередини. Нині є місцем проведення як класичних концертів через унікальну акустику, так і богослужінь, в тому числі й українських
Аллергайлігенкірхе, вигляд зовні
Як зараз німці ставляться до українців? Як це було раніше, як є тепер, які зв'язки з місцевою владою чи з німецькими організаціями?
Ми завжди маємо дуже хорошу співпрацю і з містом Мюнхен, також і з баварським урядом в рамках різноманітних проектів українських організацій, в проведенні заходів. Німецьке суспільство дуже поволі відкривало для себе українство як таке. Коли я дивлюся на свою історію, коли я приїхав у 92-му році, то про Україну майже ніхто нічого ще не знав.
Зараз, звісно, буває різне, але загалом ставлення до України та українців домінує позитивне.
Через останні події в Україні у багатьох німецьких політиків відкрилися очі на справжнє обличчя росії як агресора, на імперіалістичні цілі, що вона їх переслідує. Останні роки з початку повномасштабної агресії були вирішальними, бо німці тепер бачать все більше українців, сприймають їх саме як європейців, як європейську націю, яка прагне до власної свободи.
Є такий жарт, що німці тепер є дуже вдячні українцям, бо дотепер після Другої світової війни німці були своєрідним народом-ізгоєм Європи після епохи гітлеризму, але зараз ту роль вже очевидно перейняла росія на себе...
Бачте, насправді, я думаю, що німці мають досить складну історію. Очевидно, після Другої Світової війни, після всіх злочинів нацизму, вони мали досить тернистий шлях відновлення.
І здавалося б, вони вже повністю подолали ту частину історії, але ми бачимо тепер новий розвиток місцевої політичної культури в Німеччині, особливо в тому, що ультраправі партії, які, очевидно, себе не називають наслідувачами того режиму, але всеодно використовують подібні гасла та ідеї тепер в їх передвиборчій кампанії, на виборах отримують все більше голосів.
Це до прикладу такі партії, як AfD (праворадикальна проросійська партія, на останніх виборах набрала 20.8% та вперше в історії сучасної Німеччини отримала друге місце — ред.).
І з тим є тепер складно й потенційно небезпечно, я бачу таку тенденцію по усій Європі. Але я не є політик, і думаю, що люди в Німеччині, якщо дивитися на загал, на розвиток нашої парафії і церковне життя, на те, як дуже активно Мюнхен працює з Києвом в рамках статусу міст-партнерів, то переконаний, що німці в абсолютній більшості абсолютно толерантно та з розумінням ставляться до нашого життя і вітають нас тут.
І особливо, мені є те дуже приємно, що для мільйонів українців, які тепер проживають в Німеччині і вже нараховують близько мільйона двохсот тисяч людей, саме новоприбулих після 2022 року, запропоновані досить добрі умови, можливо навіть і найкращі у всій Європі, шанси для того, щоби якось загоїти ці рани війни. Хоча, очевидно, і в них самих є багато проблем, але німці дуже позитивно були налаштовані до українських біженців.
Щодо радикалізації німецького суспільства, вона є очевидна в такі складні кризові часи. Подібні процеси відбуваються нині і всюди в Європі, як от в Австрії чи Нідерландах. І це очевидно вплинуло, особливо після початку війни в Україні, і на безпекову ситуацію тут. Навіть у такі часи територія вашої парафії є абсолютно відкритою та практично ніяк не охороняється. Себто сюди може зайти будь-хто, в тому числі й недоброзичливці, вандали чи навіть терористи. Чи змінився фактор безпеки з початком повномасштабного вторгнення і тут?
Одна із головних наших думок і планів є у тому, що наша територія обов’язково має бути відкрита. Християнство не є якоюсь політичною партією, яка використовує свої певні політичні гасла.
Наш храм завжди є відкритим для молитов, відкритим для потреб людей, і цей принцип є для нас також дуже важливим. І ми окрім того, відштовхуємося від того і віримо у те, що живемо і функціонуємо в демократичному, відкритому суспільстві.
Тобто, не виключено, що є багато людей, які недоброзичливо ставляться і до України, і до української церкви, і до українських біженців. Воно, можливо, відбувалося на більш політичному рівні, коли пам'ятник Степану Бандері, його могила, яка є на цвинтарі Вальдфрідгоф, була сплюндрована, якщо я не помиляюсь, за останні роки вже аж чотири рази.
Очевидно є люди, їх меншість, які ставляться недоброзичливо, але до сьогоднішнього дня принаймні, це на нашому парафіяльному житті іще не відбилося.
Щодо чисельності парафіян, і щодо чисельності “контингентів” з різних областей, регіонів України. Якими були ці фактори впродовж історії? Це якось змінювалося залежно від часів? А щодо походження загалом саме західна Україна і є Батьківщиною більшості греко-католиків. Чи відвідують вас, як більш активну громаду, також і православні?
Так, більшість греко-католиків якраз таки із заходу України. Або ж і з тих країн, що з них люди приїздили до Німеччини, як от з Польщі, себто та частина нашої еміграції, яка була примушена втікати з країн Балкан та Східної Європи далі на захід, серед них також більшість була греко-католиками.
Ми нікого тут і не перехрещуємо, нікого не „переводимо“ в греко-католицтво і цей храм є завжди відкритий для людей, тому що, як я вже казав, у храмі є не тільки місце для молитви чи прийняття святих таїнств. Тут ми з самого початку постаралися організувати також для цих новоприбулих людей якусь першу допомогу. Тобто ми шукали квартири, коли перші групи українців приїхали сюди, в Мюнхен.
Потім ми старалися цим людям якось пояснити, що діється тут на робочому ринку, які існують правила, запрошували також представників міста, запрошували агентуру з питань праці, яка людям пояснювала, які потрібно мати документи, як потрібно реєструватися, що потрібно робити.
Це є для всіх українців й організовано далеко не тільки для греко-католиків. Наша парафія та наші споруди є для всіх, кожен може ними користуватися, і ми нікого тут не навертаємо, нікого не приводимо лише до католицизму.
Отже, люди мають можливість самі собі обирати тут свій шлях і мають право на шматок чогось свого, чогось спільного, чогось рідного.
А чи є уже якісь постійні парафіяни зі сходу України, з Донецької, Луганської областей, які тут знайшли себе?
Звичайно, є у нас і ті, хто знаходять своє місце тут і з сходу України, також і з центральної України, і з Києва у нас теж є велика група парафіян. Є люди з різних частин України: з Вінниці, з Одеси є парафіяни.
В Мюнхені окрім греко-католицької парафії є також і православна парафія ПЦУ. Ви з нею співпрацюєте чи конкуруєте?
Православна церква в Мюнхені є також, вона святкує, до речі, цього року своє 80-річчя. Ми не конкуруємо з православною церквою. У нас із ними є дуже хороша співпраця з самих початків існування і функціонування наших церков у еміграції.
Ми маємо і частково спільну історію, також і переслідування, і вигнання церкви з території України. У нас хороша співпраця з православними священниками, з ними ми спільно молимося за наших людей, спільно допомагаємо людям, беремо участь у спільних екуменічних заходах.
Тепер приїхало більше православних отців, і вони мають дещо кращі можливості для душпастирювання, ніж перед початком повномасштабного вторгнення. В нас хороша співпраця, братерська співпраця, і братерське також розуміння.
Зараз є багато розмов, та й завжди присутня ідея створення помісної церкви, об'єднання всіх церков. Яка Ваша думка, чи це є реально, чи це на часі?
Я думаю, що це більше запитання може для наших владик на цих рівнях. Можливо й відбуваються тепер такі розмови. Для нас важливо дати всім людям, які, незалежно від того, звідки і як вони приїхали, якусь духовну допомогу і загалом підтримку, щоб вони могли ефективно інтегруватися в німецьке суспільство і в той час, що вони тут є в Німеччині, мати хороші шанси для праці і для життя.
А як після початку війни змінилося ставлення української еміграційної громади до релігії в цілому?
Бачте, церква є місцем, де людина в ідеальному випадку приходить і знаходить місце для себе й для розмови з Богом, для молитви. І я думаю, що якщо дивитися на це, то для багатьох наших людей важливо, що є й існує таке місце, де люди шукають цієї допомоги, яка стає своєрідною точкою опори.
Церква старається також і через уділення святих таїнств, через святу євхаристію, через таїнство святої сповіді допомогти людям в їх духовному житті, в духовному розвитку, допомогти також до цієї опори ближче підійти.
Наша громада зросла, стала потужніша, в громаді з'явилися люди з багатьма можливостями, з багатьма талантами, які збагачують також наше парафіяльне життя. Позитивним є те, що наше церковне життя стало активнішим, стало й різноманітнішим як церковне так і культурне, духовне життя.
З іншого боку, очевидно, що це сумні причини, чому всі люди тут з'явилися. Багато з людей вже втратили свої домівки, багато втратили місце, де вони народилися, просто не мають куди повертатися в Україну.
Важко є для старших людей, яким важко вчити німецьку мову, яким важко тут буде інтегруватися, і які вже, напевно, не інтегруються повноцінно в це суспільство, які мріють повернутися.
Багато людей втратили свою Батьківщину напевно й на роки, чи навіть на десятиліття, якщо взагалі не втратили назавжди. І очевидно, що багато рідних ще залишилося в Україні, багато переживань, багато й трагічних випадків, багато родин загиблих воїнів також тут перебувають, дуже важко.
Тому й особливо актуальним є те, що таке місце в принципі існує, і навіть для мене особисто. Живучи тут в Мюнхені, я сам досить часто сюди приходжу, на ті ж ярмарки, пластові заходи, святкування і таке інше. Це є таке місце, де дійсно можна відчути, що ти ніби на своїй рідній землі і серед своїх людей, серед свого культурного егрегору. Коли сумно за Україною, можна сюди прийти і відчути, ніби перейшов кордон.
Приємно таке почути, тому що саме це і є головною ціллю всього цього: серед іншого, дати можливість українським дітям зростати не лише серед чужого, а й дізнатися щось про своє, рідне.
Українська суботня школа в Мюнхені, до прикладу, налічує понад 400 дітей. Є ще інша суботня школа, в якій діти вчаться української мови, української культури, української історії, української духовності, де діти моляться разом.
Мюнхенський Пласт також значно зріс і налічує тепер також дуже-дуже багато молодих українців, які об'єднуються і де вони також пластують, яких об'єднує ідея України. І СУМ також, як і Пласт, дислокується у нашій парафіяльній Домівці. Для молоді тут є всі можливості, існує можливість навчатися українською мовою в згадуваному Українському Вільному Університеті.
Ціль всього цього була дати українцям той шматочок рідної землі, де вони можуть практикувати свою рідну мову, де вони можуть навчатися рідної культури, починаючи від самого малого віку. І ми стараємося, власне, людям допомогти в цій дорозі.
Люди часто опиняються в складній ситуації, тому що рідні є в Україні, тому що мова чужа. Німецька мова також не є така проста до вивчення, але це, я вважаю, завжди є ключем. В німецькому суспільстві є завжди німецька мова. Коли люди знають німецьку мову, тоді вони мають кращий шанс чи на робочому ринку, чи як студенти, та й просто вони краще почуваються серед інших людей тут, в Німеччині.
Ми маємо наступної неділі концерт групи із Колумбії, де знову очікується велика кількість людей з нашої громади. Буде він прямо тут, у нас в парафії. Там в цій групі є тільки один українець, який навчив колумбійців української музики, вони прекрасно то роблять і приїдуть до нас у гості. Воно тут, знову ж, об'єднає і молодих українців. Це є все для них.
Ми маємо приміщення, які вони можуть використовувати. Колись вони були нам, може, трошечки для нашої парафії завеликі, деякий час, до 80-х років. Але тепер вони може якраз для нас і замалі. Ми мусимо дивитися, як ми збільшимося, як ми поширимося. Це є все для наших українських людей.
І мені приємно чути такі відгуки, що ми виконали цю ціль, хоча б частково, для нашого молодого покоління, для наших дітей, для всіх біженців, які приходять до нас, можуть просто помолитися у своєму храмі, перед своїми знайомими оку іконами роботи Святослава Гординського, бути наодинці з Господом Богом. Хоча б якусь частину їхнього дня тут провести, це є дуже важливо для людей.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Степан Бандера, Лев Ребет, ОУН. Слідами українців в Баварії. Частина 1
