Між двома промзонами зачаїлась засипана цементними порохами вуличка. Навіть не вуличка, а проїзд для вантажівок, замість асфальту застелений потрісканими бетонними плитами. Якісь невдахи побудували у тому проїзді кафе. Голіму таку кафешку з трьома пластмасовими столиками. За одним із цих столиків сидить чоловіча компанія. Вони нетверезі (давно нетверезі) і сумні (майже вічність). Вони одягнені у короткі широкі куртки і плямисті мисливські штани із багатьма кишенями. Вони неквапно п’ють пляшкове. Їхні очі вибляклі і порожні. Їм не вистачає війни.
За мирних часів воїни сумують. Коли немає війни балом керують бариги. Жалюгідні лякливі ділки стають центровими, підгрібаючи під себе гроші, красиве життя і красивих жінок. Воїни вважають, що це неправильно. Що сила є більш праведною, ніж хитрість. Вони вірять, що війна затрималась ненадовго. Вони вірять усім чуткам і всім новинам, в яких йдеться про зміну часів. Зрештою, таких новин ніколи не бракує. Війна завжди поряд. Її треба лише правильно покликати. Кличуть війну в різний спосіб. Наприклад, можна пролити кров і війна прийде на її запах. Не виключено, що вона прийде не відразу. Можливо, війна буде довго принюхуватись, немов обережний досвідчений хижак, наближатись і відступати, перш ніж зробить той вирішальний стрибок, після якого вже не буде повернення. І тоді настане час воїнів.
Вони прийдуть (приїдуть, прилетять, припливуть), щоби встановити справедливість. Адже кожна війна – це, насправді, лише фронтальне встановлення справедливості. Війну зазвичай починають невдахи. Ображені і обійдені. Ті, які із заздрістю дивились на успіхи інших, слинили пересохлі губи і шепотіли: «Нічого, ми ще вам покажемо…» Невдахи першими проливають кров. Безглуздо, невміло, у натовпі, викрикуючи дурнуваті гасла. Коли війна розгориться, невдахи згорять у її полум’ї. Але на самому її початку вони ще встигнуть відчути солодкий смак помсти. Вони вип’ють дорогі коньяки припасені іншими і насолодяться жінками господарів мирного життя. А потім прийдуть справжні воїни і для ображених не залишиться місця. Жодного із можливих місць. Але це буде потім, коди війна танцюватиме переможні танці.
А тепер воїни сумують. Вони допивають пляшкове пиво і йдуть мирною вулицею повз мирних громадян, які ще нічого не знають про майбутню війну. Воїни дивляться на цивільних і подумки прикидають, що відбудеться з кожним із них після того, як почнеться війна. Того впевненого і добре одягненого товстуна, скоріше за все, вб’ють сусіди, які вже давно вподобали порцеляновий сервіз у його креденсі. А та мила дівчина стане звичайною фронтовою шльондрою, а он та старенька жіночка щоночі виповзатиме зі своєї нори і нишпоритиме серед руїн багатоповерхівок, шукаючи там золото і консерви.
І тільки вуличні пси розуміють все. Вони супроводжують поглядами воїнів, а потім йдуть за ними. Псам теж потрібна війна. Пси думають: якщо довго-довго йти за цими чоловіками у плямистих штанях, то можна дійти до такого місця, де вже відбувається війна. І я не казатиму, що пси помиляються.
