Російська агресія на Донбасі відбувається на тлі надзвичайно важливих для України процесів, ухилитися від яких вона не може.
По-перше нарешті України підійшла до неминучої трансформації своєї застарілої економіки, яка родом ще з сталінської епохи. В цілому більш-менш розвиненому світі вже майже завершився процес переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки. По-простому – перехід від примітивного індустріального вугільно-сталевого виробництва до сучасних високих технологій.
По-друге нарешті Україна підійшла до прискореного творення сучасної громадянської чи, якщо хочете, політичної спільноти, яка називається політичною нацією. Впродовж 23 років Незалежності цей процес теж ішов. Але повільно. З багатьма помилками – як от спроби (а точніше провокації) творити політичну спільноту тільки на етнічних чи мовних принципах, що пригальмовувало і майже зупиняло процес консолідації нації. Сьогодні в українському суспільстві склався консенсус щодо принципів консолідації. І ніякі етнічні, мовні, релігійні чи расові детермінанти при цьому не грають істотної ролі. Українська громадянська нація базується на лояльності до держави, на громадянстві у його прямому розумінні. Це прискорення консолідації українства у громадянському сенсі є результатом українського політичного досвіду, який породив Майдан Гідності та Російсько-українська війна.
Не можна сказати, що при цьому немає девіацій і що всі частини українського суспільства за станом на осінь 2013 року пройшли цей шлях – шлях до української політичної нації - до кінця. Результати парламентських виборів 2014 року, які викинули з Верховної ради ВО Свобода а на мажоритарних округах дали їхнім лідерам треті місця, показали, що навіть захід України, включився саме у формування громадянської нації, відійшла від криптонаціоналістичних ілюзій. Чому крипто-, а не клепто-, запитаєте ви? І я відповім так – крипто- бо клепто-…
Та вернімося до проблемних регіонів. Їх на разі є два – Крим і частина Донбасу.
Крим є особливим казусом. І не лише тому, що й сам не відчув, як опинився в російській політичній конструкції. Всі ми розуміємо, що не без участі багатьох мешканців Криму. Однак все відбувалося так блискавично, що навіть самі фігуранти цієї анексії незчулися.
Цікавішим є казус Донбасу. Тут процес виявився довгим і болючим. А, відповідно, є час подумати. Подумати всім – і з обох боків протистояння. Про російських окупантів мову не веду.
Вже тепер можна сказати, що на наших очах відбувається розгром Донбасу. Але не тільки розгром, але і суїцид - у різних сенсах.
Щонайперше кілька парадоксів, які пов’язані з ідеологічними аспектами інтервенції та заколоту на Донбасі. Бо йдеться саме про інтервенцію росіян, і про заколот місцевих сепаратистів – а є і такі, не лише російські окупанти.
Отож ідеологічні парадокси:
Перше, що можна констатувати, так це те, що на даному етапі протистояння значна частина Донбасу (не вся, і, що цікаво, з обох сторін фронту – хоча у різних пропорціях) випала з процесу творення нової політичної спільноти – української громадянської нації. Вони навіть не зауважили зміни якості консолідаційних процесів, яка відбулася за останній рік. Але ж про саме політичну націю волали розумніші з лідерів регіону впродовж 23 років! А коли справа дійшла до творення цієї республіканської спільноти – вони з цього процесу просто дезертирували. Це парадокс. Однак лише на перший погляд. Очевидно, що республіканізм по-донбаськи, якщо так можна сказати, донбаська «совєтчина» була чимось зовсім іншим. І ось чим.
Друге – чомусь ніхто не бачить очевидної речі, яка полягає у тому, що «совєтська» спільнота Донбасу, яка збилася в ядрі регіону (про ядро – далі), впала у крайній російський націоналізм з елементами фашизму. По-різному можна це називати – і рашизмом, і путінізмом, однак не можна не бачити того, що основою ідеології сепаратистів є їхнє іншуванняв сторону «русскости» саме в етнічному сенсі слова. Байдуже, що багато цих новітніх путінських «русских», властиво етнічними росіянами не є. Радше «совками». Таким чином можемо констатувати другий парадокс – тоді, коли більша частина країни прискорено будує нову політичну спільноту на громадянських, республіканських засадах, донбаські заколотники скотилися до вульгарного російського націоналізму чи навіть фашизму (з огляду на методичність та лють, з якою вони нищать все українське).
Третє – зазнав краху патерналізм по-донбаськи. Цей патерналізм як ідеологія і принцип структурування донбаського суспільства пронизував його як шампур. Зверху всемогутні і жахливі януковичі-ахметови – знизу – народ. Могутність донбаських кланів зруйнував і Майдан, але так само і агресія Путіна. Путін не даремно періодично відстрілює безголових отаманчиків сепаратистів. Але головне не те – головне, що розсипалася на друзки віра у «пахана», «батю», який все за нас зробить, всім видасть пайку і визначить його місце. Донбас втратив пахана. Сподіваюсь тепер всі розуміють, що Єфремов з Ахметовим сильно підупали. Своїми стараннями, звичайно. Тепер одна надія – на Путіна. Однак він не спішить ставати Паханом на Донбасі. Парадигма неначе й працює. Однак любов народу та Пахана якась одностороння, нерозділена. От не бере Путін Донбас в Росію і все тут. Теж парадокс. Для «народу, який так любить Путіна».
Четверте – прискорився процес ідентифікації «населення на території Донбасу». Воно два десятиріччя ухилялося від цієї ідентифікації. Ховалося за своєю «совєтськістю». Голосувало за те, щоб було, як при сталіні-брєжнєві. Тепер заховатися від цього важко. Або ти переїжджаєш на вільні від окупантів землі – і тим самим вільно чи не вільно входиш у цей український громадянський проект. Або втікаєш до Росії чи береш у руки зброю і жорстко позиціонуєшся як «русский». Відбувається процес іншування. Рветься пуповина між імперським совєтсько-російським проектом і республіканським українським проектом. І що найважливіше – це іншування не йде по лінії етнічні українці проти етнічних росіян чи російськомовних. По-суті це іншування по лінії українських республіканці проти російських імперців. Відбувається відштовхування від проекту, запропонованого російським імперським центром. Хоча частина мешканців Донбасу цілком і повністю асоціює себе з ним – активно йде процес сепарації. Ба більше – процес відштовхування від України теж прискорився. І він має різні наслідки. І негативні, і, знову парадокс, позитивні – наступає ясність позицій. На силу милим не будеш. Він може закінчитися і сепарацією частини донбаської спільноти, яка бачить себе в «русскоммире», разом з частиною території, і сепарацією з подальшим виштовхуванням/еміграцією сепаратистів з України, але і, що найгірше, сепарацією у внутрішньому гетто. Про останній варіант мріє Путін. Це один, внутрішньо український, аспект цього парадоксу. А є й інший.
П’яте – вперше, після громадянської війни 1917-1022 рр проти російського неоімперського центру з боку українських республіканців воює не тільки безліч російськомовних, але саме етнічних росіян. Росіян, які беруть активну участь у творенні української громадянської нації. Хоча фактично в очах Путіна і російських націоналістів «русские воюютпротив руських» - парадокс. Причому перспективний. Це парадокс, який ще дасться знати в самій Росії. На схилку кар’єри Путіна. Але цей фактор надзвичайно важливий щонайперше для самої України і свідчить про те, що вона може мати добру перспективу.
Шосте – це дуже неприємний для українців-традиціоналістів парадокс. Чи не нагадують вам всі ці донбаськіпопандопула – захарченки-пушиліни-мозгові – наших славних отаманів – Махна, Зеленого, Ангела, Григор’єва і т.д.? Серед останніх, звичайно, було багато українських патріотів – так як вони розуміли своє українство – у межах свого села. Але я не про патріотизм – на Дону та на Кубані були свої патріоти «за царя и Отечество». Згадайте, які козачки допомагали анексовували Крим – чи не наші братчики-кубанці – кусали Неньку-Україну? Перебиранці по-путінськи – з нагайками та шликами… Витонченого садизму у нього не відбереш. Але я знову не про те, а про народну стихію. Таку, яка й виродилася на Донбасі в мафіозну отаманщину – війну всіх проти всіх. Я про отаманщину як таку, про політичну культуру вирішення суспільних проблем. Ці угрупування нічим не нагадують строгу і у чомусь навіть похмуру структуру УПА. Бо інша політична культура. Так, зараз на Донбасі рубаються між собою десь близько 50 мафіозних угрупувань. Згадайте «весілля в Малинівці». Одним словом – парадокс це чи ні, але це теж гримаса нашого козацького минулого з його отаманами, яке так підвело нас у Перших Визвольних змаганнях 1917-1921 рр. Це я любителям реконструкції козаччини. І останнє, щоб зовсім вже кинути у ступор опонентів, – а з нашого боку фронту немає таких отаманів? Всіх наших славних комбатів. З усім тим негативом, який тягнеться не лише з патріотичної традиції українства, але й з «Весілля у Малинівці». З погрозами в умовах російської агресії розвернути добровольчі батальйони на Київ. То хто з ким б’ється? Ото ж бо…
А тепер економічні парадокси:
Перше – розсипався на друзки міф, що «Донбас всіх годує». На Донбасі доходить до гуманітарної катастрофи. Решта України скрипить, однак живе. Донбасу нарешті виставили рахунки – пояснили нарешті, скільки решті України коштуєдотування видобутку вугілля, виплавки сталі, закупки для нього «дешевого» російського газу коштом національних інтересів і т.д. Парадокс – Донбас, годівник України, не годує, а фактично голодує. І саме тут перед Україною, як завжди, відкрилася величезна перспектива – як не смішно це знову сільське господарство, яке виходить на стратегічні позиції в умовах перенаселення світу та екологічних загроз людству. А де-де, а в Україні перспективи для сільського господарства просто величезні. Саме час пересісти з індустріального коника на аграрного – на новому витку розвитку технологій, звичайно. Тут індустріальне ядро Донбасу просто випадає.
Друге – Путін не стільки «рятує», скільки руйнує Донбас. Руйнує свідомо і методично. Це теж мав би бути парадокс для «народу, який так любить Путіна».
Третє – знищуючи індустрію на Донбасі – а значна частина цієї індустрії застаріла і нерентабельна – Путін, разом з місцевими колаборантами з числа донбаських «совків», виконує ту роботу, яку рано чи пізно мав би виконати Уряд України. Тобто Уряд України, якщо він хотів би модернізувати українську економіку, мав би позбутися обтяжливих для бюджету країни виробництв. І найбільшим з них і є індустріальний комплекс Донбасу. Не весь, звичайно. А те, що дотувалося з центрального бюджету – щоб розкрадали вугільні та сталеві барони, звісно. Цей шлях пройшла Німеччина, коли ліквідовувала Рурський індустріальний комплекс, Велика Британія, яка ліквідовувала свою вугільну промисловість, Польща з Шльонським вугільним басейном і т.д. Однак ці реформи могли робити або політики-смертники, або надміцні політики, як от Маргарет Тетчер. У нас таких не бачу. Але маємо наступний парадокс – Путін, сам того не усвідомлюючи, знімає з шиї України камінь, який не давав їй здійснити ривок в економічній сфері. Парадоксальним чином він розчищає шлях для українських реформаторів. Якщо такі знайдуться, звичайно…
Четверте – індустріальний комплекс Донбасу це не лише виробництва, але й величезна міська агломерація. Це друга проблема, з якою стикнулися реформатори у цих країнах. Їхній досвід показав, що працівники копалень та сталевари важко надаються на те, щоб стати програмістами. Навіть у другому поколінні. Є країни, де це не було проблемою, як у США – цьому сприяла велика мобільність населення. Але є країни з дуже осілим населенням. Ми – посередині. Але було б гірше, якби біда не допомогла. Теперішній конфлікт є повномасштабною локальною війною. І тому населення втікає із зони бойових дій. За станом на цей момент перемістилося і у межах України і за кордон до одного мільйона населення. Завершення конфлікту не видно. Значна частина переміщених осіб залишиться на нових місцях. Все це – людські трагедії. Однак це процес, який іде. І називається він розосередженням величезного скупчення людей, яке було звезене туди ще Сталіним, для роботи у цьому індустріальному комплексі.
То що ж - було б гірше, якби біда не допомогла? Для людей, які не можуть дивитися на світ широко відкритими очима, маленьке пояснення - парадокс - від грецького παράδοξος - незвичайний, неймовірний, дивний погляд. Може це вас потішить.
Львів, www.ji-magazine.lviv.ua
