ФІФА, яку в нашій країні останніми днями так часто й недобре згадують, не завжди стелилася перед Росією. Щоправда, й Росія в ті часи була до певної міри іншою й офіційно називалася Радянським Союзом.
Проте я не думаю, що саме це стало причиною хронічної неприхильності до неї ФІФА. Аби купити з тельбухами пару-другу провідних футбольних функціонерів, у совітів обов’язково б нашкреблися потрібні суми нафтодоларів. Вистачило ж їх, наприклад, на таку, здавалося б, нікчемну справу, як президентські вибори 1970 року в далекому Чилі. Перемогу на них здобув «марксист» Сальвадор Альєнде, в кагебівських звітах означений як таємний співробітник під псевдом «Лідер».
То якщо перемогли в Чилі, чому програли в Мексиці? Я маю на увазі мундіаль того ж таки 1970 року, у чвертьфіналі якого Уругвай (ішов додатковий час) забив єдиний переможний гол у радянські ворота завдяки якомусь просто несосвітенно очевидному порушенню правил.
Але гол було зараховано, і суддів не покарали, і ФІФА з кам’яною незворушністю визнала результат – попри всі протести радянської сторони та одностайне обурення тієї доволі дивної спільноти, що її в радянських газетах називали прогресивною світовою громадськістю.
Що було не так? Чому тодішню Росію ФІФА так відверто не любила? Невже її, ФІФА, зверхників на той час не цікавили ні соболині хутра, ні кав’яр бочками, ні інші традиційні прояви душевної широти? Я не маю відповідей на ці запитання. Ну гаразд – я їх маю, але замовчу. Тобто шукаймо їх разом.
Далеке Чилі та його короткочасний «Лідер» мені згадались у ФІФА-контексті недарма. Адже наступним мундіалем після мексиканського став німецький – 1974 року. Щоби потрапити до його фінальної частини, совітська збірна мусила виграти не лише відбіркову групу в Європі (вона її виграла), але й за сумою двох стикових матчів пройти суперницю з Південної Америки.
Цією суперницею – так захотів турнірний льос – виявилася збірна Чилі. Переможець, як часто буває в таких стикових ситуаціях, визначався за сумою двох матчів на полях кожного зі суперників. Перша гра – і тут не обійшлося без льосу – мала відбутися в Москві, друга – в чилійській столиці Сантьяґо.
Проблема намалювалася 11 вересня 1973 року, за лічені тижні перед московським матчем. Чилійські військовики на чолі з Піночетом скинули не тільки уряд Альєнде, але і його самого. «Лідера» чи то застрелили під час штурму президентського палацу, чи то він сам покінчив зі собою. Кагебе понесло суттєву втрату, а Штати взяли реванш за поразку трирічної давності.
Керівництво совітської держави, для якого, нагадаю, футбол (як і тепер у державі Путіна) цілковито «вне политики», постало перед дилемою: грати чи не грати. Ще донедавна братерський режим «соціалістичного Чилі» було витіснено черговою кривавою хунтою. Вивести на футбольне поле свою команду номер один проти чилійської збірної – це наче якось, бодай у непрямий спосіб і частково, визнати нову чилійську реальність. Але ж визнавати її категорично не можна! У совітській футбольній федерації всі напружилися й завмерли в очікуванні директив.
Рішення, судячи з його тупизни, приймав ледь не особисто Брежнєв. Матч у Москві був дозволений, але з порожніми трибунами та без телетрансляції. Офіційна газета «Советский спорт» (кажуть, вона й досі виходить у Росії під такою назвою) надрукувала про нього коротеньку замітку з кількох речень аж на 8-й шпальті. Матч-фейк, матч-привид, матч-невидимець. Ніби всі навколо соромляться навіть про нього згадувати. Соромитися, зрештою, справді було чого: в Москві зіграли 0:0. Їхати на матч-відповідь до Сантьяґо з таким результатом зовсім не хотілося.
Й тут почалося все те жування. Радянська сторона оголосила, що моральні принципи не дозволять їй зіграти футбольний матч на стадіоні «Насьйональ», щойно перетвореному злочинною хунтою на концтабір, ще й на полі, политому кров’ю чилійських патріотів. Будь-де, писала радянська сторона в листах до ФІФА, зіграємо в будь-якій сусідній Бразилії чи Арґентині, тільки б не в чилійській столиці. Навіть мені 13-річному було ясно як день, що це ухиляння, а по-пацанячому кажучи, відмазка. Бо ФІФА вже не могла перенести матч-відповідь на нейтральне поле, якщо перший матч відбувся таки в Москві. Тобто насправді Москва грати не хоче, а добивається лиш одного: щоб їй зарахували технічну поразку, яка принаймні не стане тією ганьбою, що нею може стати поразка реальна. Таке собі збереження лиця плюс боротьба за гуманізм в усьому світі. Цікаво, що ФІФА навіть відрядила до Сантьяґо цілу делегацію емісарів, але жодних ознак концтабору на «Насьойналі» зафіксовано не було. Проте совіти наполягали на нейтральному полі й категорично відмовлялись їхати до Чилі. Свою технічну поразку вони таки вибороли. Мундіаль у Німеччині відбувся без них.
Я натомість пригадую карикатуру в «Известиях». На ній тодішнього президента ФІФА, достохвального сера Стенлі Роуза, було зображено (за нинішніми мірками в дещо трансґендерному ключі) доволі бридкою підстаркуватою повією. Зловтішний і заслинений Піночет простягував тій дамі щось наче троянди, з яких рясними потоками стікала кров. Підпис був лаконічний: «Подарок фифочке».
Ці два слова, такі нахабні й несправедливі на той час, нині раптово відгукуються зовсім іншою актуальністю. Хоч ні сер Стенлі (хай спочиває з Богом), ані генерал Піночет жодної причетності до розбещення теперішньої фіфи не мають. Нинішнього Піночета звати інакше, і звання в нього не генеральське, а, здається, полковниче.
Юрій Андрухович, Збруч
