Нащадки останнього імператора сикхів заявили про свій намір повернути родині Кох-і-нор – легендарний діамант, що нині прикрашає корону британського принца-консорта Філіпа. Мандри каменів довші за людські – мінерали живуть сотні мільйонів, а деякі й мільярди років. Відірвані від земного лона кристали стають мстивими і самотніми. Дехто вважає, що вони прискорюють смерть своїх власників, але це сумнівно. Тривалість людських життів не співмірна з лінійною вічністю рубінів і діамантів, що їм до нас – нетривких скупчень бажань і слизу. Вони за межами добра і зла в нашому розумінні. Їхня помста споріднена з помстою зірок і планет.
Можливо, камені знають, що справжнє призначення людства у тому, щоби відірвати кристали від земної поверхні і перенести їх в інші світи. Туди, куди після виповнення часів і пророцтв відкочують жадібні двоногі, гнані нестачею ресурсів, гординею та прагненням тих нікчемних знань, котрі дають владу над матерією і відстанями. Можливо самотні камені мріють про небесні горнила, де на них чекають температурні радощі зоряного масштабу. Їм сумно на вологій холонучій планеті, де згасли жерла супервулканів, де базальтові і гранітні товщі відокремили розпечену плоть Землі від її блискучих твердих дітей.
Милуючись грою світла на діамантових гранях ми невільно долучаємось до мрій кристалів. Тому й громадимо їх в скарбницях та шабатурках. Ми думаємо, що вони наші гості, а насправді вони навіть не встигають запам’ятати напрями ліній на наших долонях. Наші доторки не здатні ані втішити ані образити їхньої вічності, як не ображає нас пришкірення дрібної комашки на оголену спину або коліно. Всі людські байки про зло, заховане в дорогоцінних каменях такі ж смішні, як уявлення про гріхи та подвиги, якими ми буцім то здатні звернути на себе увагу Бога. Проголосивши себе колись вершиною світобудови, ми зробили хибний крок до безодні ілюзій. Кристали нагадують нам про це. Як зоряне небо нагадало колись Канту про жалюгідність філософської систематики. Щоправда, кьонігсбергський відлюдник відмежувався тоді від істини теревенями про моральний імператив. Нам, свідкам занепаду гуманізму, вже й цього не втнути.
Сикхи, радше за все, повернуть собі Кох-і-нор. Проте, чи помітить славетний кристал, що раптомстав «річчю повернення»?
