То була епоха безкінечної студентської смути та оптимізму. При чому те і те існувало паралельно і, якщо бути до кінця чесним, то одне-одному абсолютно не заважало.
Викладачі у Львівському університеті на мітингах або на перервах між парами відкрито розповідали про ГУЛАГи та звірства енкаведистів, а на парах рекомендували вписувати у курсові роботи цитати Леніна.
У повітрі густо пахло революцією, духами студенток і їх губними помадами. А в гуртожитках і «на хатах» студентська молодь затирала головки тодішніх касетників (були за сивої давнини такі девайси) піснями «Бютифул Карпати», «Ми помрем не в Парижі» та «Франсуа».
Але то вже було трошки пізніше.
Львів жив мітингами.
Львів нагадував один великий мітинг.
Люди поділилися. Одні кочували великими компаніями з мітингу на мітинг, а інші за маршрутом –Львів-Польща-Львів.
Студенти жили з того, що привозили з дому. То на перші дні. А далі починався традиційний марафон на виживання. Іноді щастило придбати у магазині якоїсь вареної ковбаси і то вже було велике свято. Бо часто на сніданок та вечерю були виключно поцілунки.
Але нам вистачало.
В універі без кінця щось відбувалося.
Я забіг до нас на журфак і довідався, що пари відмінили. Зрештою, про то можна було догадатися. Ще на підході до центрального корпусу і біля пам’ятника Каменяреві розвивалися українські прапори і чулися вигуки у гучномовці.
Центральний корпус Львівського універу з середини нагадував вулик, бо гудів відразу всіма можливими мітинговими пристрастями. У куті кілька дівчат у вишитих сорочках виконували «Червону калину», активісти роздавали тим, кого зараз прийнято називати волонтерами, пачки листівок. Біля них можна було поживитися класним значком з тризубом або цікавим журналом. Окремим групками стояли викладачі. Здебільшого, своїми душами вони щиро перебували на боці студентів, а от, як люди, які сформувалися у тоталітарному режимі, не могли зрозуміти алгоритмів всіх тих броунівських рухів. Їх цікавили, чим все це закінчиться…
Я, зрозумівши, що найближчими днями пар не буде, вирішив закинути сумку д гуртожитку і їхати до Києва, бо там вже було багато наших. Виляючи між групами студентів та викладачів з прапорами, саме збігав сходами удолину. Назустріч піднімався Прохась (Тарас Прохасько) і якийсь патлатий хлопака.
Ми обійнялися з Тарасом, яко земляки, а він тоді каже тому хлопаці:
- То золоте перо української культури Олег Ущенко. - А потім представив мені хлопаку. - А то золотий голос української культури Місько Барбара.
І ми всі троє пішли на каву. (Між іншим, у буфеті центрального корпусу тоді готували досить пристойну каву. Де вони її брали?)
Звісно, що тоді у розмові пролунало чимало разів «Мертвий півень».
Про існування такого гурту я вже знав від товаришів, які співали у нашому студентському хорі «Черемош». Хлопці експериментували з акустичними інструментами. Їх хвалили і радили послухати. А от велике визнання гурт отримав після Львівського фестивалю «Вивих» у 1990 році. Це вже було по-дорослому. Після «Червоної рути» 1991 року вийшов альбом «ЕТО». Касета, у доброму розумінні того висловлювання, активно пішла по руках. Пісню «Бютифул Карпати» наспівували навіть львівські коти. А інша їх пісня, а саме «Ми помрем не в парижі» для певного поколінна українців стала такою ж культовою, як для певного покоління англійців «Yesterday». Наталка Білоцерківець у своєму вірші сказала за всіх українців, які формувалися на зламі політичних епох. А Місько Барбара і Каша Сальцова зуміли транспортувати той вірш у душі мільйонів слухачів.
«Мертвий півень» ніколи не був просто гуртом. То була колекція монстрів. Місько Барбара про них так і казав. Хлопці вміли викластися і в них то виходило. Згодом, Місько переїхав до Харкова, де став лідером театральної формації «Арабески».
Співав він, музикував чи грав у театрі, він завжди був нервом того, що робив.
А ще, попри все, він завжди був оптимістичним та переповненим різними ідеями.
Був.
Через місяць йому мало виповнитися 50.
Але вже ніколи не виповниться, бо його не стало.
Намагаюся розібратися сам з собою, чому я пишу про нього у минулому? Слухайте, я навіть пам'ятаю той гамір у коридорі універу і запах кави, коли ми сиділи за столом. Відчуття, ніби все це відбулося яких 20 хвилин тому. Я не хочу писати про Міська у минулому! Це не про нього! Хіба мало залишилися пісень у його виконанні?
Місько ще поспіває!
