Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із колишнім хавбеком київського Динамо, Прикарпаття та інших клубів, який викликався у національну збірну України.
Брати Юрченки для Івано-Франківська – гордість і слава. Старший Ігор грав у "Шахтарі", молодший Микола – у "Динамо". Хоча майже вся їхня кар’єра пройшла пліч-о-пліч: у "Прикарпатті", львівських "СКА-Карпатах" і навіть у чеському Брно. Ігор Юрченко періодично спілкується з пресою, а от Микола рідко з’являється у ЗМІ. Нині у нього інші турботи.
Вершина кар’єри Миколи Миколайовича – участь у чвертьфіналі Кубка володарів кубків проти "Барселони" 1991-го. Ще зовсім недавно він грав у Другій лізі, а тут команда Йохана Кройфа. Зрештою, яскравих моментів у житті Юрченка-молодшого вистачало.
"Батько повставляв вікна всім сусідам"
– Вас непросто застати вдома – життя в Івано-Франківську змінюєте на робочі подорожі до Чехії. Як часто їздите?
– Ще 1995-му заснував у Брно будівельну фірму і з того часу приділяю їй багато уваги. Колись грав у Чехії, збереглися зв’язки і знайомі, тому створив там бізнес. Двічі на місяць в середньому їжджу в Брно – треба проконтролювати усі процеси.
– Брно – великий промисловий центр. Що цікавого у цьому місті?
– Це дуже велике місто, друге після Праги за населенням у країні. Приблизно півмільйона мешканців. Брно доволі зелене місто, яке розташовується на підвищенні, невеликому пагорбі. Мені дуже подобається, хоча я ніколи не мав планів оселитися там остаточно. У мене є документи на постійне місце проживання у Чехії, але все одно живу в Івано-Франківську.
– Багато футболістів мають бізнесову хватку. Ви один з них?
– Мабуть (посміхається). Все вийшло спонтанно, хоча займаюся будівельним бізнесом вже більше 20-ти років. Компаньйони мої, до речі, також українці, але до спорту відношення не мають.
– Крім роботи, ви встигаєте опікуватися трьома дітьми.
– Моя дружина померла кілька років тому. Старша донька живе і навчається в Німеччині, отримала громадянство. Син Микола вже дорослий – вчиться в Одеській юридичній академії. Майже всю увагу приділяю молодшій донечці. Їй лише 9, тому клопотів багато: завести до школи, забрати…
– Знаю, що ваш старший брат Ігор Юрченко живе практично разом з вами…
– Мешкаємо в одному невеличкому будинку: він на першому поверсі, ми – на другому, а над нами сусіди. Буває, про футбольне минуле говоримо, згадуємо. Аналізуємо трохи український футбол.
– Ви не хотіли, щоб ваш син Микола продовжив футбольну династію Юрченків?
– Син займався футболом, але не склалося. Нічого страшного – головне, щоб чимось корисним був зайнятий. Не обов’язково ставати футболістом, якщо хтось в родині грав у футбол. У нас з Ігорем вийшло. Наш батько Микола Михайлович трохи грав за івано-франківський "Спартак" і калуський "Хімік". Ми постійно разом їздили на всі тренування і практично жили на базі. Воротар "Спартака" Тарас Белей часто брав мене у човен і ми рибалили на озері, яке було на території бази.
– Значну частину кар’єри ви провели пліч-о-пліч в командах зі старшим братом. Навіть у Чехії разом виступали.
– Все вийшло випадково – приїхав забирати Ігоря у відпустку і на останній грі познайомився у VIP-ложі з президентом клубу "Бобі" з Брно, який зараз більше відомий, як "Збройовка". Він запропонував мені залишитися і спробувати свої сили. На той момент я вже півроку не грав, потребував операції і в думках попрощався з футболом. Приїхав за братом, а вийшло, що підписав контракт.
– Брати-футболісти – це справжнє щастя для батьків. За словами Олега Грицая, екс-футболіста "Дніпра", він з молодшим Олександром розбили вдома не одну вазу. У вас було щось схоже?
– Вази стабільно били. А ще люстри любили трощити. Взимку брали хокейні ключки і теж скло били. У випадку ексцесів Ігор казав: "Скажи, що це ти розбив. Тобі, як меншому, нічого не буде" (сміється). Батько повставляв вікна всім сусідам. Ми брали залізні ящики від молока і домовлялися, що це ворота. Машин на дорозі було мало. Якщо сміттярка чи авто з хлібом проїжджали, то нам здавалося, що це ледве не швидкісна траса. Що тепер казати, коли автомобілі безперестанку їздять? Взагалі ми з Ігорем були постійно разом. У "Шахтар" разом приїхали. Йому – 23, а мені – 16 чи 17, відразу після школи. Разом були у "Прикарпатті", Чехії і навіть трохи в київському "Динамо".
– Тодішній чемпіонат Чехії був потужною лігою?
– Я застав час об’єднаної чехословацької ліги. Рівень був хорошим і якраз на початку 90-х формувався кістяк майбутньої збірної Чехії з Бергером і Поборскі, яка у 1996-му програє у фіналі чемпіонату Європи німцям.
– У вашій команді виступав ще один українець Юрій Смотрич, екс-гравець "Чорноморця" і "СКА-Карпати", а також перспективний нападник Рене Вагнер.
– Юра згодом вирушив у Сполучені Штати, де і живе нині. Щодо Вагнера, то він тільки починав свій шлях і грав за молодіжну команду "Бобі". Це вже потім Рене став визнаним бомбардиром і легендою віденського "Рапіда". До речі, з Вагнером я продовжую спілкуватися і тепер.
"У "Шахтарі" Яремченка відчув, що став дорослим"
– Мабуть, найкращий спогад про Чехію – робота з відомими тренерами. Ви ще застали у "Бобі" Йозефа Масопуста, володаря "Золотого м’яча" 1962-го?
– Буквально чотири місяці попрацював з ним. Помітно, що це людина з досвідом. У Масопуста можна було багато корисного навчитися. Жодного індивідуалізму, все доступно і зрозуміло. Найскладніше було звикнути до того, що в Чехії існувала традиція – звертатися до тренера на "ти". Незвично до такої людини "тикати". Довелося звикати.
– Ще одна легенда, яка згодом змінила Масопуста на тренерському містку "Бобі" – Карол Добіаш, чемпіон Європи 1976-го, який забив гол у фіналі після помилки Франца Беккенбауера.
– Добіаш був більш жорстким у порівнянні з Масопустом. Здивувало те, що майже у 50-річному віці Карол брав участь у тренуваннях разом з командою. Навіть у "дир-дир" було помітно, що це не просто футболіст, а сильний футболіст. Тренер не соромився навіть у "квадрат" заходити.
– Добіаша у Чехії називали "Патіно". Що за прізвисько?
– Так, "Пато" або "Патіно". Забув, що це означає. До речі, він подарував мені свою книжку рік тому, коли ми у Празі зустрілися на каві. Поставив автограф і написав "Патіно".
– Валентин Москвин, ваш партнер по "Прикарпаттю", зізнався, що його кумиром був ваш брат Ігор. У вас були свої приклади для наслідування?
– Перед очима стоїть епізод з дитинства. Я товаришував з двоюрідним братом Ярослава Думанського, Андрієм. Так сталося, що Ярек у статусі гравця "Карпат" приїхав у Івано-Франківськ. Андрій каже: "Йдемо до Ярека, візьмемо гроші на морозиво". Підійшли до Думанського, а я дивлюся на нього з таким подивом. Напевно, на Роналду чи Мессі зараз не дивився б так.
– Доволі дивно, але першою командою у вашій кар’єрі стало не рідне "Прикарпаття", а донецький "Шахтар". Все завдяки Ігорю?
– Брат грав у "Шахтарі" і з’явилася можливість потрапити у дубль "гірників". Поїхав у Ташкент з командою, сподобався тренерам і залишився. "Молодіжку" очолював Валерій Яремченко, а згодом Олексій Дрозденко. Яремченко заклав футбольний характер і я відчув, що став дорослим.
Тим більше, команда хороша була: Смигунов, Беліченко, Сергій Попович, Смолянінов. Разом з Ігорем бачився з гравцями основи. Дивився на них майже, як тоді на Думанського. Тільки слухав, про що вони говорять. Це ж люди, яких я тільки по телевізору бачив.
– Після "Шахтаря" ви повертаєтеся додому і стаєте гравцем "Прикарпаття".
– Я був молодим хлопцем і відчував підтримку старших: Василя Гуменяка, Зеника Угрина. Тренерський штаб Бориса Рассихіна і Юрія Дячука-Ставицького теж мені допоміг. В Івано-Франківську провів три хороших сезони і у 1988-му мене з братом Ігорем запрошують в "СКА-Карпати". Там також пощастило з тренером. Іштван Секеч додавав позитиву команді і для мене той період минув на одному диханні. Лідери тієї команди? Вова Кухлевський і Славік Лендел – футболісти від Бога. Було помітно, що класним гравцем стане Юрій Мокрицький, який тоді тільки починав кар’єру.
– Легенда тієї команди Іван Гамалій розповідав: "На виїзних матчах у Росії нас у готелі покоївки питали: "Правда, що ви автомати із собою маєте?". Ми відповідали: "Звичайно, закопали на городі, й маслом поливаємо, щоб не заржавіли"… Кожен футболіст має свою улюблену історію про дальні виїзди. "СКА-Карпати" подорожували добряче: Тюмень, Єреван, Кемерово, Калінінград, Абовян.
– У мене спогад не стільки про конкретний виїзд, а сам процес добирання. Не пригадую, куди саме, але запам’ятав, як ми на матч добиралися 12 чи 16 годин. Літали часто військовими літаками. Антураж незабутній – дерев’яні лавки по боках, сідаємо один напроти другого. Запізнюємося, наздоганяємо… Ледве на гру встигли. В команді виступав В’ячеслав Медвідь, екс-гравець московського ЦСКА і "Металіста". Боявся літати страшно. В той момент на нього дивитися – одне задоволення (сміється). Він ці тривалі перельоти ледве переносив.
– У 1988-му ви гостювали в Бресті, де в серії пенальті в матчі Кубка СРСР "СКА-Карпати" перемогли, але свою спробу ви не реалізували.
– Відчуття були незвичні перед ударом. Переважно завчасно знав, куди спрямовуватиму м’яч. А тут хотів покотити вліво від воротаря, почав розбігатися і хтось "під руку" каже: "Та бий на силу". Я замахнувся, опорна нога поїхала і м’яч ледве покотився до воріт попри штангу і пролетів повз.
"Юран і Саленко могли дозволити зайвого"
– Наступного року ви на півсезону їдете у Кривий Ріг і майже в кожному матчі забиваєте по голу за місцевий "Кривбас". Успішний період?
– Приїхав туди на три місяці, якраз кінець сезону. Перший спогад – дуже велике місто. А ще червоні горобці літають (сміється). Колектив був хороший: Лялін, Софілканич, Шаталов. Команду тренував Борис Стрельцов, якого я знав ще по Івано-Франківську. Заїхав до мене додому і запропонував поїхати на певний час у "Кривбас". Я погодився і не пошкодував.
– У 1990-му ви вдруге повертаєтеся в "Прикарпаття", щоб згодом зробити нереальний стрибок – стати гравцем "Динамо". Місяць тому ви грали у Другій лізі, а тут дебютуєте у біло-синій футболці з "Барселоною".
– Я до сьогоднішнього дня не все знаю про той трансфер. З нашого "Прикарпаття" багато гравців переїжджали до Києва: крім мене ще Хомин, Волосянко. Пригадую, я травмувався і залишився вдома, а тут дзвінок від Ярека Думанського: "За тобою приїхали з київського "Динамо".
– Не подумали, що розігрує вас?
– Я вирішив, що він "травить". Але потім Думанський повторює цю фразу і я розумію, що все серйозно. Приїхав до мене додому Олександр Чубаров, адміністратор "Динамо", і розповів все, як є. Мовляв, є зацікавленість і мене чекають у Києві. Наприкінці 1990-го я приїхав до столиці, познайомився з Анатолієм Пузачем і Володимиром Веремєєвим, а потім підписав контракт.
Микола Юрченко у складі Динамо (верхній ряд, третій праворуч)
– Будемо відверті – не відразу почуваєш себе у своїй тарілці, коли приїжджаєш в "Динамо" з Другої ліги.
– Мені було 24 – сам розквіт футболіста. Я не був молодим хлопцем, мав певний досвід, а ще знав Олега Лужного. З адаптацією не було жодних проблем. З плеяди ветеранів залишилися лише Павло Яковенко, який відновлювався після травми, а також Іван Яремчук. Добродушні і порядні люди.
– Харизма того "Динамо" – це пара форвардів Олег Саленко – Сергій Юран. Як поводили себе ці хлопці в побуті?
– Жодної зірковості, все в межах розумного. Вони могли собі дозволити зайвого, але я не помічав цього за ними.
– Кажуть, Саленко обожнював швидкість на дорозі.
– Олег любив літати на автомобілі. Пригадую, як він купив собі "дев’ятку" чорну. Ті футболісти, які не мали машин – їздили на автобусі. Решта приїжджали на базу на власних автомобілях. Якось чекали Саленка 20 хвилин – запізнився на базу. Коли приїхав таки, то запитуємо, що сталося. Виявляється, його хтось перед базою обігнав, тому він ще кілька кілометрів гнався за незнайомцем, щоб обігнати його. Наздогнав, розвернувся і тільки тоді поїхав на базу (посміхається).
– У складі "Динамо" ви брали участь в легендарному дербі проти "Спартака". Кияни перемогли 2:0 при 30 тисячах московських вболівальників. Які відчуття викликають такі протистояння?
– "Накачувати" додатково нас не потрібно було. "Динамо" і "Спартак" – це як "Барселона" і "Реал". Всі розуміли важливість тієї гри. Ми просто виявилися сильнішими.
– В "Динамо" у більшості матчів ви грали під 10-м номером. Додаткова відповідальність?
– Аякже – після Олега Протасова цей номер отримав. Коли одягаєш футболку з "десяткою" на спині, то повинен вдвічі сильніше грати за кожного з тих, хто знаходиться на полі. Хоча насправді отримав його випадково – сказали, щоб одягав вакантну "десятку" і все. Проте її ціну я добре розумів.
– Олександр Жидков, воротар "Динамо", зізнався, що перед матчем з "Барселоною" майже не спав. На вас міг тиснути не тільки статус суперника, а й той факт, що ви дебютували за "Динамо".
– Я відчував ще до матчу, що потраплю у склад, але безпосередньо про це дізнався в день поєдинку. В передматчевих тренуваннях награвали основний склад, тому я ретельно готувався. Потім тренер викликав перед грою і повідомив про мій вихід з перших хвилин. Я хвилювався, хоча напередодні спав начебто нормально. Вийшов на поле і всі переживання зникли.
– У складі "Барселони" що не ім’я, то легенда. Хто вам запам’ятався найбільше?
– Серед зірок важко вибрати когось одного, тому назву трьох: Христо Стоїчков, Хосе-Марі Бакеро і Андоні Субісаррета.
– Традиції обміну футболок тоді ще не існувало?
– В Києві не мінялися, а от в Іспанії я віддав свою футболку Андоні Гойкоечеа, а у відповідь отримав його.
– Яка її доля?
– Колись давно подарував цей сувенір чоботарю Борі, який нам у "Прикарпатті" допомагав – ремонтував м’ячі, бутси. Здається, що він кілька разів мене про неї запитав. Я закінчив якраз з футболом і вирішив, що варто подарувати.
– Зверхності барселонців не помітили?
– В принципі, її не було, хоча у матчі-відповіді певні елементи цього можна було побачити. У Києві вони перемогли 3:2, тому на "Камп Ноу" могли собі дозволити самовпевненість. Виходили на поле на "розслабоні". Кілька гравців мали в руках одноразові стаканчики з кавою, які згодом так недбало кидали під ноги. Здавалося, що вони вже нас пройшли. Не хочу використовувати умовний спосіб, але якби нам трохи більше везіння, то ми би перемогли "Барселону".
– До останніх хвилин "Динамо" вело в рахунку…
– "Барселона" зрівняла лише на 90-й хвилині. Це при тому, що перед цим Юран, здається, не влучив головою у порожні ворота. А ще два потенційний пенальті можна було призначати за порушення гравців "Барселони". Ну один так точно.
"Після гри приходив додому і не міг сидіти"
– Кар’єру ви завершували у "Прикарпатті", куди повернулися втретє. Очолював команду Ігор Юрченко. Коли твій брат є граючим тренером – це, мабуть, незвично?
– Я до всіх матчів ставився відповідально, а цей факт використовував для себе, як стимул. До речі, до Ігоря "Прикарпаття" тренував Олег Базилевич. Він виконував функції консультанта.
– Сергій Турянський розповідав, що саме завдяки Олегу Петровичу отримав виклик у збірну. У вас аналогічна історія?
– Ми дебютували з Сергієм в одному матчі з Ізраїлем. Думаю, що це заслуга Базилевича. Він є великою футбольною постаттю, яка багато зробила для українського футболу.
– У 1993-му "Прикарпаття" гостювало в Олександрії, де поступилося "Поліграфтехніці". Ще в першому таймі ви отримали жовту, а Ігор був вилучений з поля і привіз пенальті. Особливий матч?
– Я завжди кажу те, що є насправді, не придумую. Нас тоді суддя так тиснув! Ми з "Поліграфтехнікою" йшли поруч у турнірній таблиці і боролися за вихід у Вищу лігу. Думаю, були певні рекомендації щодо суддівства. Я не пригадую деталей цих покарань, але точно пам’ятаю, як влучив у штангу. Ми могли і вдесятьох не програти.
– У тому сезоні, який став для вас передостаннім, ви відчули смак голів, відзначившись 16 разів.
– Я ніколи не грав на позиції чистого форварда. Лише під нападником. У нас був визнаний бомбардир Турянський. Я навіть не намагався з ним змагатися. Забивав – от і добре.
– З футболом ви закінчили у 28 – надзвичайно рано.
– У мене була травма спини. Виявилося, що колись зламав третю дугу хребця. У цьому місці сформувався шип, який при навантаженнях не дозволяв мені бігати належним чином. Після гри приходив додому і не міг сидіти. Спина просто не тримала. Потрібно було робити операцію. Лікар Ігор Семенів, який зараз керує "Феофанією", поїхав у Францію, щоб дізнатися ризики хірургічного втручання.
– І як?
– Коли апендикс вирізаєш, то ризик є. А тут хребет… У той момент прийняв рішення закінчувати з футболом. Операцію також не робив. Шип не збільшувався, загрози здоров’ю не було. Коли зараз бігаю з друзями, то не відчуваю болю – немає серйозних навантажень. Хоча тепер у мене футбол для задоволення. Не всі хлопці знаходять час: Володя Ковалюк тренує "Прикарпаття", іншим травми не дозволяють. Професійних екс-футболістів у нашій компанії мало. Хіба що кілька разів приходив Юра Шулятицький.
– Коли приймали рішення про прощання з футболом, то чітко усвідомлювали, що робитимете далі?
– Переживань не було. Просто я не мав вибору. Операція не рятувала, жодних гарантій я не мав. Треба було просто змиритися і зберегти своє здоров’я. Зрештою, я не в 17 закінчив, трохи футбольне життя побачив.
– На "Прикарпаття" зараз не ходите?
– Часу немає. Я радий за хлопців, Ковалюка і Василіва. Тільки чую, що тих перемогли, тих обіграли. Молодці! У нас край футбольний, сподіваюся, що відродять футбол у нашому регіоні.
