Сергій Галкін — колишній морський піхотинець Феодосійського батальйону. Після окупації Криму Росією у 2014 році, медики виявили в нього пухлину. Чоловіка визнали непридатним до служби. Відтоді він активно займається волонтерством: допомагає українським військовим та надає юридичні консультації.
Свою історію та досвід Сергій Галкін розповів журналістці Фіртки.
Як ви прийшли до юриспруденції?
Мій шлях починався з військової служби. Спершу я проходив строкову службу, згодом — за контрактом у Міністерстві надзвичайних ситуацій, де працював рятувальником. Потім перевівся до морської піхоти — служив у Феодосії.
У Криму жила вже й моя сім’я — ми були зареєстровані, планували залишатися там надовго. Але після захоплення півострова Росією у 2014 році все змінилося.
Я був безпосереднім учасником тих подій. Усе, що ми будували роками, залишилось там. Залишилися і "друзі", які, на жаль, виявились зрадниками.
Як ви та ваші побратими витримували психологічний і фізичний тиск під час окупації Криму у 2014 році?
Я жив у Феодосії, служив у найбоєздатнішому підрозділі Збройних сил України — наш батальйон входив до складу резерву НАТО і часто брав участь у спільних навчаннях із країнами Альянсу.
Коли почався Євромайдан, у Криму була сильна пропаганда — люди вірили у фейки, які транслювали по телебаченню. Росія активно відправляла агентів, щоб посіяти розкол серед місцевих.
У березні 2014 року нашу військову частину оточили російські війська і замінували периметр, щоб ми не могли виїхати на техніці. У нас було понад 50 БТР, мінометна батарея — ми були готові до бою. Але були в центрі міста, тому окупанти не хотіли відкривати вогонь по цивільних. Спочатку я думав, що це навчання, але коли почали роздавати бойові гранати — зрозумів, що починається війна.
Командування заборонило нам стріляти, щоб не спровокувати масштабний конфлікт. Нас душили психологічно, довелося виживати без їжі та води, а кримські татари підкидали нам продукти.
Було боляче усвідомлювати, що держава залишила нас напризволяще — ми були морською піхотою, з девізом «Вірний завжди», але нас просто кинули.
До нас приходили рідні та знайомі, закликали скласти зброю і перейти на бік окупантів. Поступово більшість наших солдатів хотіли залишитися в Криму під командуванням Росії. З 680 бійців батальйону до кінця залишилось близько 140.
Ми планували прорив, але зрадники нас здали. Нас змусили здати зброю і пообіцяли евакуацію.
О четвертій годині ночі російські війська розпочали штурм нашої частини, знаючи, що ми беззбройні. Їхня мета була не вбити нас, а принизити і показати, як вони беруть морську піхоту України. Ворожі бронетранспортери прорвали ворота і заїхали на територію, а з вертольотів висадився спецпідрозділ. Вони стріляли по вікнах із кулеметів та ПКТ, а у проломи кидали димові й світло-шумові гранати.
Штурм тривав близько двох годин. Командири прийняли рішення вийти на вулицю. Мене кілька разів вдарили чимось, ймовірно прикладом автомата, і я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, мене поклали до стіни. Я почав співати гімн України, але знову отримав удар по голові і знепритомнів. За словами свідків, з нас знущалися, але я цього не пам’ятаю.
Я прийшов до тями вже на світлі. Нас посадили у вантажівки УРАЛ і повезли в невідомому напрямку. Пізніше я дізнався, що нас вивезли до порту. У мене було вибите плече і розбита голова. Хтось сказав, що мені потрібна медична допомога, але замість цього на мене вилили зеленку.
Потім нас відпустили, і ми змогли повернутися на материкову Україну. Але на базі залишилися вибиті ворота, знищена казарма, а мій рюкзак з документами, фотографіями, грошима, золотом та ноутбуком вкрали.
Це був болісний урок, але ми залишились вірні своєму обов’язку і Україні.
Як відбувався виїзд вашого підрозділу з Криму у 2014 році?
Як ви сприйняли події 2014 року?
Це був дуже важкий період. Нас просто залишили напризволяще. Коли військові частини одна за одною переходили на бік ворога, або просто здавалися, держава не дала чіткої позиції чи підтримки тим, хто хотів служити далі Україні.
Не було жодної мотивації чи допомоги для тих, хто хотів вийти на материк.
Ваша військова служба завершилась саме тоді?
Так, у кінці 2014 року. Під час медобстеження в мене виявили пухлину в голові. Я хотів продовжувати службу, але військово-лікарська комісія визнала мене непридатним.
Мене повністю виключили з військового обліку, тож я не є військовозобов’язаним. Навіть через особисті зв’язки не маю змоги повернутися до армії — юридично це неможливо.
Попри це, ви залишилися з армією, тільки вже в іншій ролі?
Так, відтоді допомагаю як волонтер. У 2022 році допомагав на Донеччині й Запоріжжі — передавав свої знання бійцям, підтримував їх.
Був з ними в окопах, під обстрілами. Майже весь 2023 рік провів з нашою 102-ю бригадою. А з 2024 року й дотепер займаюся ще й правовою допомогою.
Як виникла ідея зайнятися правом професійно?
У 2014 році, після звільнення з армії, дізнався, що маючи одну вищу освіту, можна вступити на іншу спеціальність. У мене була освіта інструктора з фізичної культури — я працював за фахом, але завжди цікавився правом.
Склав іспити, подав документи в шість університетів — і вступив до Тернопільського національного економічного університету. Там здобув юридичну освіту, після чого працював юрисконсультом у громадській організації.
Пропрацював близько трьох років, згодом склав іспит на адвоката, пройшов стажування та отримав свідоцтво.
У якій сфері ви практикуєте як адвокат?
З 2019 року займаюся адвокатською діяльністю — переважно у сфері адміністративного та цивільного права. Більшість моїх клієнтів — це військовослужбовці.
Я прагну допомагати саме бійцям, бо добре розумію їхній шлях і виклики.
Чи надаєте ви безоплатну правову допомогу?
Так, я публічно оголосив у соціальних мережах, що надаю безоплатні юридичні консультації для певних категорій: учасників бойових дій (за наявності посвідчення), членів сімей загиблих, зниклих безвісти, військовополонених, а також ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
Це — моя особиста ініціатива, і я вважаю її важливою справою.
.jpg)
Чим саме на практиці займається військовий юрист?
Перш за все, хочу уточнити: як такого "військового права" не існує. Це умовне поняття, що об’єднує різні галузі права — адміністративне, цивільне, кримінальне, господарське — які застосовуються до військовослужбовців.
У своїй роботі я спеціалізуюся на адміністративному праві. Це коли державні органи — зокрема військові частини, СБУ, Міністерство оборони, ДСНС, МВС, Пенсійний фонд — порушують права військовослужбовців. Тоді я втручаюся як адвокат.
Можете навести приклади таких справ?
Ситуацій безліч. Наприклад, неправильне чи несправедливе нарахування грошового забезпечення. Або коли військовий має підтвердження від ВЛК, що через стан здоров’я може служити лише в підрозділах забезпечення, а його змушують іти в зону ризику. Це — порушення прав, і тут починається адміністративне судочинство.
Або ж боєць отримав поранення, але не можуть чи не хочуть видати довідку. Без цієї довідки — жодної компенсації, жодного офіційного статусу, жодного подальшого лікування. І таких випадків багато. Якщо командування не видає документ — це вже порушення.
Тобто військовий юрист — це про захист від системи?
Фактично так. Я борюся з системою за кожного конкретного бійця. Це — індивідуальні справи, іноді дрібні, іноді масштабні. Але всі вони стосуються справедливості й дотримання закону щодо тих, хто нас захищає.
Чи охоче військові звертаються за юридичною допомогою?
Якщо говорити про непрофесійну юридичну допомогу — консультації, поради — то звертаються дуже часто. Щодня буває до сотні дзвінків. Люди пишуть, телефонують, запитують, просять про допомогу.
А щодо вже професійної правничої діяльності — тут усе залежить від довіри. Я не ходжу з візитками, не розміщую себе на білбордах. У мене працює репутація. Люди приходять після того, як хтось із їхніх знайомих вже звертався і отримав допомогу. Я намагаюся кожну справу вести якісно й чесно. Для мене важлива не фінансова вигода, а перемога.
Причому перемога законна. Якщо людина має право — я йду з нею до кінця, але тільки законним шляхом. Бо сам категорично проти корупції.
Чи є звернення від родичів зниклих безвісти або полонених?
Так, часто звертаються матері, дружини, родичі. Особливо — якщо людина зникла безвісти або є підозра, що потрапила в полон. І тут починається дуже болюча тема — шахрайські схеми. Комусь показали відео в соцмереж: ось, нібито ваш син у полоні.
А далі — шантаж: мовляв, за гроші можемо “вирішити питання”, “підтвердити”, “повернути”.
Це брехня і маніпуляції. Є тільки три офіційні джерела інформації: МВС, командування військової частини та Координаційний штаб. Відео з Telegram — це не доказ. Ніхто не знає, коли його знято, чи справді це саме та людина, чи вона жива. І на цьому горі шахраї наживаються. Люди втрачають і надію, і гроші, і час.
З якими юридичними викликами найчастіше стикаються військові сьогодні, під час повномасштабної війни?
Найпоширеніша проблема — це грошове забезпечення. І саме з ним найчастіше виникають юридичні труднощі.
Часто буває, що військовослужбовцю нараховують не ту суму, яку він реально має отримати. І причина може бути дуже проста — людський фактор. Наприклад, боєць був на завданні, брав участь у бойових діях, але його просто не внесли до журналу бойових дій. Через це потім в обліку виходить, що він «ніде не був», і йому нараховують менше. Потім виникає нерозуміння: один отримує сто тисяч, інший — 50, хоча були разом, в одному підрозділі, на одній лінії.
Ще одна поширена категорія звернень — це поранення. І тут також бувають юридичні нюанси. Наприклад, не видають довідку про поранення, або не фіксують факт поранення належним чином. А ця довідка дуже важлива, бо без неї боєць не може отримати статус, виплати, соціальні гарантії, не може звільнитися за станом здоров’я. Усе це тягне за собою серйозні юридичні наслідки.
Які законодавчі зміни сьогодні є найбільш нагальними для Збройних сил України?
Перш за все, варто зазначити, що законодавчих колізій — суперечностей між різними законами — є багато. Вони потребують системного вирішення, бо іноді один закон дозволяє, а інший забороняє. Ці проблеми потрібно усувати.
Найактуальніші зміни потрібні в частині грошового забезпечення. Часто військовослужбовцям або не нараховують належні виплати, або нараховують менше, ніж вони мають отримати, а іноді не нараховують взагалі.
Ще одна гостра проблема — встановлення причинно-наслідкового зв’язку між пораненням і виконанням службових обов’язків. Тобто чи отримане поранення, пов’язане безпосередньо з участю в бойових діях або зі службою у військовій частині.
Це дуже важливо, бо саме постанови військово-лікарської комісії (ВЛК) підтверджують цей зв’язок. Без належного встановлення причинно-наслідкового зв’язку військовий втрачає право на відповідні виплати та допомогу.
ВЛК — єдина структура, яка має право визначати цей зв’язок. Не можуть це робити лікарні, МСЕК чи приватні лікарі. Через помилки або порушення цієї процедури у військових виникає багато проблем.
Взагалі законодавчих проблем чимало, і кожну справу потрібно розглядати окремо.
Оскільки багато людей бояться і не довіряють ТЦК, а їхня діяльність іноді викликає конфлікти, чи можете розповісти, які саме юридичні помилки найчастіше зустрічаються в роботі цієї структури?
Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки — одна організація, яка займається комплектуванням армії та підтримкою військових. Люди бояться ТЦК, хоча насправді їм не слід би. Вони мали б викликати повагу, але натомість ця повага перетворилася у страх. Це результат дій Росії, яка цілеспрямовано дискредитувала ТЦК, щоб відбити бажання людей захищати країну.
ТЦК відповідає за пошук і призов людей до військових частин, допомагає оформлювати контракти, розповідає про різні роди військ і можливості служби. Вони фактично виконують функції рекрутингу. Другий відділ — соціальна підтримка, яка допомагає ветеранам оформити пенсії, отримати одноразову грошову допомогу та стати на облік. Вони також підтримують сім’ї загиблих і допомагають у документації, якщо військовий зник або потрапив у полон.
Більшість співробітників соцпідтримки — цивільні, і у мене з ними хороші стосунки: ми консультуємося і допомагаємо одне одному. Але з ТЦК у мене зовсім інші відносини — вони сприймають мене як ворога, що викликає у них роздратування.
Є різні ТЦК — в Івано-Франківській області вони різні: одні нормальні, інші — ні. Незважаючи на це, їхня робота важлива, бо саме вони забезпечують захист нашої Батьківщини. Проте, вони дискредитували себе самі, перетворивши повагу в страх. Люди бояться ТЦК й тому не хочуть іти служити.
Люди бояться ТЦК більше, ніж війни. Вони вибирають заплатити десятки тисяч доларів і втопитися в річці, ніж піти і захищати Батьківщину. Це слід Росії, яка намагається зірвати мобілізацію і не дати нам ефективно захищатися.
Ви згадували, що ваш батальйон був у складі резерву НАТО і брав участь у спільних навчаннях за кордоном. Поговорімо ще про це.
Мій підрозділ був одним із найбоєздатніших у Збройних силах України. Ми входили до складу резерву НАТО, регулярно брали участь у навчаннях на базах у різних країнах. Я особисто побував у багатьох країнах, бачив НАТО зсередини — так би мовити, своїми очима.
Які враження у вас склалися від армій країн-членів НАТО?
У них сучасна техніка, добре організоване забезпечення, чітка структура. Але ключова відмінність — мотивація. У більшості військових країн НАТО основний стимул — це грошове забезпечення. Вони фактично контрактники, професійні солдати.
У них немає мобілізації — служба добровільна. І вони йдуть на неї з розрахунком на високу зарплату, хороший соціальний пакет, стабільність.
Ви вважаєте, що українські військові відрізняються в цьому плані?
Безумовно. Ми воюємо не за гроші, а за своє існування. У нас немає вибору: або ми вистоїмо, або нас не буде. Якщо програємо — нас примусять служити вже в чужій армії.
Тому порівнювати нас із НАТО — неправильно. Це зовсім інший контекст, інша мотивація.
Чи мали ви можливість безпосередньо спілкуватися з іноземними військовими?
Так, я багато розмовляв із солдатами з різних країн. Цікавився їхнім забезпеченням, умовами служби, мотивацією. І варто визнати: держава там справді дбає про військових. У них потужний соціальний пакет, харчування на базах — на високому рівні.
Наприклад, якщо солдат — вегетаріанець, йому передбачене окреме меню. Якщо з Мексики — є мексиканська кухня. Усе організовано з повагою до особистих потреб.
Що вас найбільше вразило на базах НАТО?
Техніка. Ще тоді, коли ми проходили навчання, я бачив ту саму техніку, яку зараз передають ЗСУ. І вона мене вражала — сучасна, продумана, ефективна.
Усе це справляло сильне враження, і тоді вже було відчуття, наскільки ми технічно відстаємо. Хоча зараз, завдяки допомозі, наші підрозділи теж мають доступ до сучасного озброєння.
Як ви сьогодні сприймаєте боротьбу українців за свою державу?
Наші захисники зараз роблять титанічну роботу. Я був поруч із ними, бачив на власні очі, у яких умовах вони воюють, про що говорять, як мислять. Їм дуже важко — морально, фізично, психологічно. Але вони розуміють: їхня жертва — це шанс для молодого покоління перезапустити країну.
У чому саме бачите потребу в цьому «перезапуску»?
Проблема в тому, що за останні 30 років країною керували ті, хто не поважав українських цінностей — ні мови, ні традицій, ні культури. Нам бракувало своєї, справжньої, патріотичної еліти. І сьогодні саме захисники — це ті, хто виборює право створити таку еліту.
Вони жертвують собою, щоб дати країні можливість вирости на новому фундаменті — українському, а не радянсько-російському.
Ви особисто пройшли трансформацію?
Так. Я — наполовину росіянин, мій батько із Сибіру. До 2014 року я сам говорив російською. Але після подій у Криму повністю перейшов на українську.
Це було внутрішнє рішення — розставити крапки над «і». І з того часу я не переходив на російську, навіть коли співрозмовник говорить нею. Тільки якщо хтось мене не розуміє — з поваги можу адаптуватися. Але для мене мова — це позиція.
Яким, на вашу думку, має бути ставлення до військових після повернення з фронту?
Передусім — повага. І не лише на словах. Проста повага в побуті: поступитися місцем у черзі, підтримати словом, просто подякувати. Це начебто дрібниці, але для воїнів — дуже важливо.
Багато з них після війни не зможуть повернутися до мирного життя — не тому, що не хочуть, а тому, що всередині лишаються в стані боротьби. Вони прагнуть назад — туди, де небезпека, де «свої», де чіткий сенс кожного дня.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
