В Івано-Франківську, як, зрештою, і по всій Україні, більшає протестних акцій. Люди виходять на вулиці проти поганих доріг, незаконних забудов, кострубатих реформ й купи інших негараздів. Усе частіше ті акції стосуються не глобальних, а локальних проблем. Наприклад, не сумнозвісні газові угоди, а іржаві гаражі у дворі. Не мовний закон, а сміття біля будинку. Що це – дріб’язковість чи логічне переформатування протестних настроїв?
Блюзнірство під прапорами
Мабуть, найпростішою є організація політичного заходу всеукраїнського рівня. Під гаслами та прапорами скликають як істинних прихильників якоїсь партії, так і любителів постояти за гроші. Тут масштаб акції здебільшого залежить від бюджету партії.
Можна згадати заходи проти нового закону про мову. Голодували, кричали, навіть билися, коли це було вигідно. Причетними до того були і політики-одинаки, і опозиційні партії, і небайдужі. А коли в політиків потреба протесту зникла, про закон всі забули майже одразу.
Приблизно така ж історія з акцією «Вставай, Україно!». Наприклад, в Івано-Франківську вона відбулася 28 березня. На неї прийшли по своїй волі чи приїхали «на замовлення» голів обласних і районних осередків тисячі прикарпатців. Чого добивалися – так і не зрозуміло. Покричали й замовкли. Певно, то було своєрідне тренування, навчальна тривога.
Менш людні протести влаштовують політики на місцях. Часто виглядає, що основна мета – потрапити на телеканали чи просто відволікти електорат від основних проблем. А вже похідна – отримати результат, добитися справедливості, допомогти простим людям тощо.
Кувалд-шоу. Нардеп Руслан Марцінків розправляється з незаконною, на його думку, забудовою
На Прикарпатті найбільше подібних акцій проводять представники ВО «Свобода». Наприклад, пікетування офісу Держархбудконтролю 18 листопада 2011 року. За версією протестантів, причиною пікету стали численні будівельні роботи з порушеннями законодавства. Або цьогорічні акції під казначейством – 15 лютого та 26 червня свободівці вимагали віддати гроші громади. Ці заходи, крім гучних гасел і піару, нічим не запам’яталися. Мабуть тому, що й не передбачали нічого конкретнішого.
Радикальнішою можна назвати акцію під проводом нардепа Руслана Марцінківа проти забудови на Стуса, 25. 14 червня цього року він власноруч зруйнував огорожу тої будови. Глядачі були в захваті. За версією Марцінківа, будівництво незаконне. Натомість забудовник запевняє, що в нього є всі дозволи. Чим усе завершиться – подивимось.
Під керівництвом того ж Марцінківа 4 серпня у Яремчі закидали яйцями головного українського комуніста Петра Симоненка. Напевно, цей гучний захід збільшив електорат обом партіям – і свободівцям, і комуністам. Хіба Симоненко не міг передбачити, чим його зустрінуть? А чого прагнув Марцінків? Втім, шоу сподобалося всім.
Однак найбільшим блюзнірством можна назвати пікет під стінами обласного СБУ, який відбувся минулої осені. Нагадаємо, назавтра після затримання на хабарі директора департаменту містобудування та архітектури Олега Гаркота свободівці виступили «проти свавілля», звинувачували режим, говорили, що їх підставляють і т. д. і т. п. А потім Гаркот на суді в усьому зізнався та покаявся…
За опалення, проти абортів
Більш реальними є наболілі протести. Такими можна назвати заходи, які виникли через те, що конкретній групі людей щось набило оскому. Досить виразним є приклад таксистів однієї із міських служб, які вийшли на вулицю 30 серпня 2011 року. Вони пікетували обласне управління міліції, вимагали від влади захисту, бо невідомі особи (конкуренти чи хтось інший) нищили їхні автівки. Тоді проблему вирішили доволі швидко.
Епопея франківців, які оббили купу порогів і таки отримали рішення сесії міськради з дозволом встановити автономне опалення, теж є прикладом протестних акцій. Правда, не надто позитивним. Адже тепловики не погодилися із рішенням сесії, почалися наради й суди. А мешканцям довелося 30 травня цього року вийти під стіни Білого будинку. Правда, вийшло їх небагато – зо два десятки. Оскільки такі дозволи отримали приблизно 200 квартир, то «явка» – 10 %. Наразі людям видають технічні умови, правда, доволі складні у виконанні.
Є й глобальні теми, навколо яких збираються франківці. Останні два роки вони проводять заходи проти абортів. Наприклад, із плакатом «Аборт – вбивство. Зупиніть геноцид українського народу» 27 березня виступили активісти християнського руху «За життя». Упродовж трьох годин вони безперервно молилися під стінами пологового будинку. Але перемогли не акції протесту, а звернення в міськвиконком. Підприємству, яке робить аборти у приміщенні пологового, показали на двері.
Показовим є також об’єднання українців проти суду над Павліченками. Батька та сина звинуватили у вбивстві судді, який прийняв рішення не на їхню користь. Тоді на захист Павліченків виступили футбольні фанати не тільки України, а й за її межами. Люди вважали, що справа сфабрикована, провели десятки акцій у різних містах. У Івано-Франківську така відбулася 5 лютого цього року під гаслом «Сьогодні вони, а завтра – ти». Щоправда, судова система не зважила на протести – Дмитро Павліченко отримав пожиттєве, а його син Сергій – 13 років. Нещодавно цей вирок підтвердив Апеляційний суд.
Під впливом ситуації
Не слід забувати й про ситуативні протести. Коли начебто спокійні й зазвичай негаласливі мешканці потрапляють в оточення чи обставини, з яких можуть вийти тільки проведенням таких акцій.
Наприклад, 1 серпня під франківський Білий будинок вийшли працівники міської швидкої допомоги. Їх підняла профспілка, яка переймається ймовірними скороченнями. Люди назагал згідні з реорганізацією швидкої, яку задумала держава, але проти конкретної технології – вважають, що є кращий варіант, при якому ніхто не постраждає.
Є акції, де люди стають заручниками маніпуляцій. Досить виразним прикладом є захід проти забудови на Мазепи, 35, який фігурував, напевно, у всіх ЗМІ Івано-Франківська. Писав про нього і «Репортер». Нагадаємо, аби привернути увагу влади до забудови, 15 квітня люди на годину перекрили рух транспорту. Однак потім «Репортер» дізнався, що акція почалася, коли два забудовники не змогли тихо владнати свій корпоративний конфлікт. В результаті один «підняв» мешканців, яким ця історія і так вже стояла впоперек горла. Кому від того буде краще, наразі невідомо – справа в суді.
Щирим та промовистим був бунт мешканців проти міліціонерів, які зґвалтували дівчину у Врадіївці (Миколаївщина) 27 червня цього року. Мешканці добилися того, що винних заарештували. Акції тоді пройшли у різних містах України, підтримали їх і франківці. 4 липня під приміщенням обласного УМВС пройшов мітинг «Ще трохи й вибухне».
Далі – більше.
Тільки за минулий тиждень в Івано-Франківську протестували двічі. Спершу вночі з 5 на 6 серпня мешканці перекрили дорогу на вулиці Івасюка – протестували проти будівництва автопарковки. Чому вночі? Трохи дивна акція, ще й враховуючи, що жодного звернення з боку протестувальників у міській владі не зареєстровано.
І вже 7 серпня велосипедисти провели акцію проти крадіжок роверів. Таким чином кілька десятків молодих людей намагалися привернути увагу влади та громадськості. Адже за останні півроку в Івано-Франківську вкрали 40 велосипедів, а в останньому випадку ровериста ще й побили.
Причини локальних протестів прості, банальні та всім відомі. Але коли проблеми є, а ті, кому це належить за посадою, не надто прагнуть їх вирішувати, то за справу береться вулиця. Особливо, коли з’являються спроможні її підняти.
Коментар фахівця
Тарас Возняк, політолог:
Здебільшого люди надають перевагу чомусь великому, гігантському. В результаті втрачаємо ідею. Бо ідея нашого існування – це не побудова миру в усьому світі (як це було при СРСР), а побудова України. Однак, вона неможлива, якщо у вашому під’їзді безпорядок або у вас крадуть велосипед. Можливо, наші люди зрозуміли: починати треба з маленьких акцій і виступати за своє. Бо Україна також є тим своїм, просто вона трохи більша за персональний ровер.
Оскільки ми зараз спостерігаємо не тільки кризу влади, а й кризу опозиції, то зрозуміло, що йти на підтримку опозиції масово, як це було у 2004 році, люди не хочуть. Бо не бачать інноваційних пропозицій.
Ці дві речі складаються разом, і структура суспільного протесту набирає саме такої форми, як було, наприклад, у Врадіївці.
В Україні поступово розвивається політична культура вирішення складних чи болючих питань. Одним із її елементів є суспільний протест. У радянський час він був неможливим, тому багато хто поки що не вміє протестувати. Але за 22 роки ми вже трохи навчилися. І мені здається, що протест буде зростати.
Тетяна СОБОЛИК,
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Людина-кувалда Руслан Марцінків знову трощив паркан у Франківську (фото+відео)
