Василь Кожелянко приходить до читача новим романом «Ефіопська січ». «Новим» у тому сенсі, що досі у повному обсязі окремою книгою він не виходив. А нині це сталося у івано-франківському видавництві «Лілея-НВ». І приніс туди свій рукопис сам автор ще, як був живим. Навіть висловлював побажання щодо оформлення. Це розповідає видавець Василь Іваночко. Справа була так, що коли вони познайомились і йшла мова, аби щось друкувати, то Іваночко сказав, мовляв, напишеш щось таке, як «Дефіляда в Москві», то принось і поговоримо. От Кожелянко і приніс «Ефіопську січ». Все ішло туди, куди, врешті, прийшло, себто до книжки. Хіба струсом виявилась смерть автора 22 серпня 2008 року. І потреба видавати «Ефіопську січ» не те щоб зникла, а перестала бути «актуальною». Зрештою, куди поспішати? А в підсумку вийшло дуже симпатичне видання як поліграфічно, так і естетично у значенні якості тексту.
Перша презентація роману відбулася у Івано-Франківську. Її проводили приятель і співробітник Василя Кожелянка літературознавець Олександр Бойченко та письменник Тарас Прохасько. На самому початку останній зауважив, що така зустріч є трохи дивною для історії сучасної української літератури, бо нам доводиться лише звикати до подібного формату, коли йдеться про сучасного письменника, якого, проте, з нами вже нема. Це є сумно, але таке буде щораз частіше.
Бойченко ж зачитав своє есе «Різниця», яке починається зовсім нейтрально, але завершується Кожелянком, хоча ім’я так і не вказується. Зокрема, мова про мешканця міста Магадан, який майже півстоліття прожив у халупі, хоча мав можливість заробити собі чи не на п’ятиповерховий будинок, але цього не відбулося, бо не хотів напружуватись. «Іншої думки був мій добрий приятель, який усе життя прожив у буковинському селі й у ньому ж нещодавно помер. – повів далі Бойченко. – Помер, як шепталися на похороні, "по-дурному". Так, ніби вмерши "по-розумному", він би на третій день воскрес… Моєму приятелю було за 50, і він не мав ні дітей, ні бажання змагатися із сусідами. Старої, ще дідової хати, в якій він жив, йому могло б вистачити до кінця днів – і таки вистачило. Але останні кілька років він будував нову і на моє "навіщо?" відповідав: "Бо сільський чоловік мусит поставити свою". Він будував нову хату, яку не мав кому залишити, і помер майже дослівно напередодні її освячення».
Кожелянко серйозно вважав, що сільський чоловік мусить поставити свою хату, інакше незрозуміло навіщо живе на світі. Приятелі підкреслюють фундаментальність, з якою той підходив не лише до роботи, що мус нащодень виконувати по господарству, а й до письма. Перед тим, як братися за роман, він обкладався книжками і спочатку мусив досконало довідатися про атмосферу, події, тло, а вже відтак починав фантазувати. І така доцотність (прискіпливість) конче важлива для письменника, бо ж, беручи книжку до рук, читач апріорі розраховує на її точність.
Окрім того, як висловився Бойченко, Василь Кожелянко був, «дуже нормальним» як на письменника. Його цікавив літературний процес, але не довколалітературні «шкандалі». Проте, і сам був активним учасником цього процесу, позаяк писав багато і добре. Він пройшов «звичний» шлях «пересічного» літератора. Переміг у відповідному конкурсі, видав кілька збірок поезій, паралельно працював у газеті. До прози прийшов трохи пізно. Перший роман, який, проте, відразу приніс відомість – «Дефіляда в Москві» (1997) – видав у сорок років. Критики, не довго думаючи охрестили його «майстром альтернативної історії» і пішло-поїхало. Протягом десятиліття, один за одним вийшли романи «Конотоп» (1998), «Людинець пана Бога» (1999), «ЛЖЕNostradamus» (1999), «Котигорошко» (2000), «Тероріум» (2001), «Срібний павук» (2003), «Третє поле» (2007).
І справді, Василь Кожелянко найвиразніший український автор, який працював у жанрі «альтернативної історії». Проте не всі з перелічених романів варто сюди зачисляти. Також у іншому ключі побудована книга прози «Логіка речей». Однак, щойновиданий роман «Ефіопська січ» навіть дуже альтернативний і, водночас, не менш історичний. Він складається із «Замість прологу» та «Епілогу», які цілком випадають з того часу і простору, в яких розгортається основна частина. Це дуже показовий прийом Кожелянка. У пролозі описана якась астральна битва між людиною, яку звати А. А. (нескладно розшифровуємо – Адольф Алоїзович) і християнським старцем. У підсумку Гітлер програє і вони розходяться. А потім аж у епілозі довідуємося, як це пов’язано з основним сюжетом. І відразу натрапляємо на альтернативну історію.
Дія відбувається у недалекому майбутньому, де наша нинішня столиця такий собі Київський халіфат і двоє персонажів тікають звідти в Ефіопію, бо вони щось почули про християнство, а єдине місце, де воно ще є – якраз Ефіопія. А дізнаються про це з єдиної радіохвилі, яку можуть чути – «Свободная Сібірь», де крутять світську музику і китайською мовою проповідують цінності свободи. І тоді розуміємо, що один із героїв епілогу перетнувся з християнським самітником з основної історії, і саме той самітник у пролозі переміг А. А.. Проте, вся центральна частина – суто історичний роман про те, як дрібний русинський шляхтич Петро Павло Горностай-Лазаревський, після вчиненого злочину, на який його підмовили, мусить кудись тікати і тому тікає на Січ. Там він стає простим козаком Павлом Лазаренком, і у першому ж поході потрапляє у турецький полон, а звідти, разом з іншими полоненими втікає куди вдасться. Згодом виявляється, що на їхній галері найчисельніші ефіопи, а тому, більшістю голосів вирішують пливти до Ефіопії.
У добрій реалістичній манері історичного роману виписані характери, події та їхня логіка. Далі із козаком Павлом Лазаренком трапляються всілякі пригоди, врешті він потрапляє на річку Ніл, де організовує Козацьку Січ і наводить відповідний лад. Єдине, чого йому не вдається навчити ефіопів – це їсти сало і пити самогон.
Проте, якщо пошукати глибшої ідейності, то й на неї натрапимо. Власне, вона добре вловлена вже в анотації: «…спроби через головного персонажа, козака Павла Лазаренка, відстежити два засадничі архетипи українства – "мати, в сенсі володіти" і "зрадити"». Вся історія Павла Лазаренка (неважко здогадатися, чому його саме так звати) – це історія людини, яка хоче мати. І таке бажання добре, але, водночас, аби «мати» він іде на «зрадити».
Ще, Олександр Бойченко наголосив на даті написання твору, а це травень 2004 р. – грудень 2005 р. Себто найвища хвиля українського піднесення після Помаранчевої революції, а Кожелянко дописує роман про такого суперечливого героя. Далі можуть бути риторичні запитання і цілком конкретні відповіді. Зокрема, в одному з інтерв’ю, коли його запитували про письмо Василь Кожелянко мовив: «Перший план – це суто розважальне чтиво, і тому я вибрав такий стиль: уникав різних потоків свідомості, мікшування часових проміжків – абсолютно прозора описовість. Сам люблю читати таке чтиво, тому мене дратує твір, у якому сама тканина тексту навмисне ускладнена. Наприклад, Джойса я читав три роки, бо треба було прочитати, але не скажу, що отримав насолоду від нього. Тому я вибрав такий стиль – простий, зрозумілий – а під нього вже монтував різні підтексти». – І файно сказано, хіба додам, аби не лінувались тих підтекстів шукати.
