«Гадаю, що перша помилка – візантійський обряд, що нас, най східнішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду не визрілу душу народу — призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності і пірамідальності будови. Український дух так і не зміг видряпатися з-під цього тяжкого каменя»
Василь Стус
Пролог
По-літньому гарний день вже поступово починав клонитися до тієї пори коли сонце полишить зеніт і почне плавно скочуватися до лінії горизонту, яка височіла над тими пагорбами, що простягнулися від великої річки ген-ген в манливу далечінь. Це був саме той день коли в сонячному промінні купався неймовірно п’янкий запах квітучої липи, що в поєднанні із легеньким вітерцем створював неймовірну атмосферу. Ту атмосферу, якою хочеться насолоджуватися, вдихати на повні груди і заплющивши очі йти на зустріч тому благосному відчуттю.
Саме такими відчуттями самотньо бавився дев’ятирічний Володимир. Він марив ясним сонечком, підхоплював легенький подих вітерцю, наповнюючи ним свої дитячі груди і заплющивши очі починав бігти за ароматним запахом липи, так щоб не втратити його. А коли запах втрачався і вітерець наче бавлячись з малюком направляв свій подих у іншу сторону, Володимир зупинявся, відкривав повіки, знову поглядав на сонце, визначаючи, який шлях воно пройшло у напрямку горизонту за той час коли він забавляв вітер. Інколи, Володимиру здавалося, що сонце не здійснило ні кроку, а іноді він помічав, що воно наче зачепилося за маленьку хмаринку і з нею разом пливе по небу.
Володимир знову набрав повні груди повітря, заплющив очі і розставивши руки зі сміхом почав бігти за п’янким запахом липового цвітіння, як раптом він на щось наштовхнувся і мало не впав від несподіванки. Володимир розплющив очі і побачив перед собою двох старших братів: Ярополка і Олега. Він спробував їм усміхнутися, але в душі розумів, що йому не варто чекати від цієї зустрічі нічого хорошого. Старші брати стояли і надмірно дивилися на свого молодшого брата.
- Смерде, ти як стоїш перед княжичами? – злобно звернувся Олег до Володимира, намагаючись своїми словами принизити його.
І дійсно, слова сказані Олегом, наче голкою прокололи серце малого Володимира. В скронях натужно запульсувала кров. Він не міг знести такої образи, але що він може вдіяти?
- Я не смерд! - з притиском, і відблиском роздратування в очах, промовив Володимир.
- Якщо ти не смерд, то може закуп? – нахабно запитав Олег і розсміявся, розуміючи, що його слова ще більше принижують малого Володимира.
- Я княжич, такий же як і ви, - Володимир намагався відстояти своє княже право. - Я син великого князя Святослава Ігоровича…
- Ким би його не величали він син служниці тому не має ніякого права називатися княжичем, – наче вирок проголосив Ярополк і тоді різко звернувся до Володимира, намагаючись його налякати, – ставай на коліна перед княжичами, син блудниці.
Володимир не міг вже зносити болючі образи, він відчував що може розплакатися. Сльози хвилею, із глибини душі, від самого серця почали накочуватися до очей. Тому, щоб не розплакатися перед жорстокими братами, Володимир різко розвернувся і побіг в сторону річки, до піщаного берега. Він мав надію, що брати залишать його в спокої, вони вже достатньо його принизили, тому не побіжать за ним. Але він помилявся, старші і дужчі брати швидко наздоганяли його.
Володимир відчув сильний поштовх у спину, від чого він спіткнувся і зробивши ще декілька кроків, з розмаху боляче упав обличчям у пісок, відчувши як піщинки заскреготали між зубів.
«Вони хочуть мене вбити!», - промайнула жахлива думка в голові малого Володимира. І ця думка посилилася непереборним страхом впереміж із лютою ненавистю, яка прорізала його свідомість в ту мить коли Ярополк взяв його за комір сорочки і різко шарпнув. Край натягнутої сорочки уп’явся в горло Володимира, заважаючи йому дихати. Володимир закашлявся і заплющив очі, не маючи наснаги протистояти, своєму, як він вважав, братові-вбивці.
Але Ярополк не мав на меті вбивати молодшого брата. Він підняв його за комір і поставив перед собою на коліна.
- Вклоняйся майбутньому великому князю цієї землі, син служниці, - прохрипів Ярополк.
Володимир важко дихав. В цю мить біль за образу і злоба почали перемагати страх.
- Ось твоя земля, - з ненавистю прохрипів Володимир і виплюнув піщинки, які скреготіли на зубах, Ярополку на штани.
Побачивши це Ярополк оскаженів. Він з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула із носа і розбитих губ. Володимир впав на землю і закрив болюче обличчя долонями.
Ярополк же почав бити ногами тіло майбутнього великого князя київського Володимира Ясне Сонечко, яке лежало втративши свідомість, на піску, поблизу берега річки. Він вдарив його ногою раз, вдруге, але тут схаменувся Олег і почав відтягувати старшого брата від молодшого.
- Доста з нього пішли, а то ще хтось побачить і батькові скаже, - намагаючись врозумить брата промовив Олег.
Ярополк, хотів ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подіяли на нього, як ківш холодної води, він зупинився плюнув з пересердя в бік Володимира і пішов до стежки, яка вела в сторону князівського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слідом за ним пішов і Олег.
Коли Володимир прийшов до тями і усвідомив, що з ним відбулося на цьому піщаному березі, то біль і люта ненависть почали розривати його дитячі груди не дитячим риданням. Ще зранку весь світ і життя здавалися йому чудовими і прекрасними, а зараз він відчув все зло цього світу направлене лиш на нього, маленького хлопчика. Його била істерика, він тремтів всім тілом і тремтів не від холоду, а від злоби і невідрадного почуття до своїх братів. Очі горіли не здоровим вогнем і цей вогонь буде виникати, в очах Володимира, на протязі всього його життя, коли він буде чути імена своїх братів, яких він тоді, на тому березі, викреслив із свого життя.
Трохи заспокоївшись, він спробував витерти з обличчя ту суміш крові, піску і сліз які застигли на його щоках, губах і підборідді. Але торкнувшись розбитих губ і носа він знову, відчувши різкий біль, зціпив зуби від нової хвилі ненависті яка виростала із його єства, ширилася ним і поглинала кожну частинку його тіла, щоб вкоренитися там назавжди.
І тут Володимир побачив Добриню. «Ось хто мене захистить», - рятівна думка промайнула в свідомості Володимира. Він зірвався і кинувся до свого дядька, який зупинився за два кроки вражений побаченим.
- Я їх ненавиджу, - прохрипів Володимир приникнувши всім своїм дитячим тілом до кремезного Добрині, - і буду ненавидіти до тих пір поки вони не помруть...
