До 1998 року Іван Перхалюк жив у Теребовлі на Тернопільщині. Працював учителем фізики. Згодом він разом із сім’єю переїхав до Нью-Йорка.
Сьогодні Іван Перхалюк активно волонтерить і підтримує Україну.
Своєю історією життя та допомоги для Збройних сил України він поділився з журналісткою Фіртки.
Чоловік розповідає, що переїхав до США у 1998 році. За майже три десятиліття він рідко буває в Україні. Востаннє відвідував країну у 2015 році. Попри американський паспорт, українського громадянства він не втрачав.
Про волонтерство Іван говорить відверто: активна допомога Збройним Силам України почалася після повномасштабного російського вторгнення. Волонтер мешкає у Staten Island — районі Нью-Йорка з населенням близько пів мільйона людей. Там українська громада об’єдналася навколо Української греко-католицької церкви, збудованої третьою хвилею української міграції.
«Усе наше життя, вся активність — довкола цієї церкви», — каже Іван.
Ще з 2014–2015 років волонтерську роботу започаткувала родина лікарів з Івано-Франківська — Ірина та Олег Мельники. Тоді допомога була здебільшого медичною: турнікети, бинти, базові засоби. Списки необхідного складали на Amazon, а люди купували речі та надсилали в Україну.
«Після початку повномасштабної війни запити суттєво змінилися. Почали звертатися по кевларові каски, захисне спорядження, амуніцію.
Ірина та Олег Мельники — лікарі, тому займалися в основному медичною сферою, я ж особливо не занурювався, був звичайним жертводавцем.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, то кількість запитів кардинально збільшилась, і різновидність потрібних речей виросла. Сім'я Мельників далі продовжили займатися медичним напрямком, а мене попросили допомогти з іншими запитами. Тоді я взявся за «залізо»».
Згодом волонтерство стало складним технічним процесом: бронежилети з різними системами фіксації, шнурівками, комплектацією для різних підрозділів — від розвідників до піхоти.
«Треба вникати в ТТХ, у специфікації», — пояснює Іван.
Чоловік додає, що йому цікаво аналізувати логістику, порівнювати, складати таблиці та перевіряти стан обладнання.
Пізніше з’явилися нові напрямки: оптика, прилади нічного бачення, тепловізори, системи радіоелектронної боротьби. Іван розбирався в частотах, антенах, акумуляторах і обладнанні для дронів DJI та FPV-окулярів.
Говорячи про логістику, Іван Перхалюк згадує, що ще на початках, орієнтовно з 2014 року, користувалися різними посилковими сервісами.
«Ми все складали в коробки, і вже залежно від потреб — або швидко літаком, або, якщо час терпів, то кораблем».
На початку повномасштабного вторгнення ситуація різко змінилася. За словами волонтера, з’явилася унікальна можливість: польська авіакомпанія LOT приблизно на місяць дозволила безплатне перевезення гуманітарних вантажів.
«Десь місяць возили все безплатно», — розповідає він.
Тоді логістика виглядала максимально просто і водночас масово: з Нью-Йорка вилітали рейси з десятками сумок.
«Буквально одна людина тягнула 60–70 сумок у літак і летіла у Варшаву», — каже Іван. У польській столиці вантаж зустрічали українці з бусами, які далі транспортували все в Україну.
Усе перевозили в дорожніх сумках по 23 кілограми. Іван з усмішкою називає це «страшною контрабандою», уточнюючи, що в сумках було все необхідне: кевлар, бронежилети, екіпірування. До перевезень долучалося багато людей — родичі, знайомі, однокласники.
«Купа людей мала своїх», — каже він.
До перевезень долучалося багато людей, у тому числі родичі та знайомі. Його дружина літала чотири рази, а Іван купував їй квитки через роботу та відсутність вихідних.
«Моя жінка чотири рази літала», — розповідає волонтер.
Сам він у той час не міг їздити через роботу та відсутність вихідних, тож купував квитки їй.
«Кажу: ти лети. Вона каже — окей, нема проблем».
За його словами, це виглядало майже буденно:
«У п’ятницю виліт, у Варшаві кава з колегою, у понеділок — знову на роботі. І так чотири рази.
Рейси з Нью-Йорка вилітали щодня з аеропорту JFK. Сумки «стікалися маленькими струмками» з різних штатів: хтось привозив із Філадельфії, хтось із Флориди, хтось з Огайо. Усе сортували, маркували, підписували».
Коли авіакомпанія зрозуміла, що йдеться про тонни вантажу, безплатне перевезення припинили. Почалася формальна логістика: домовлялися про конкретну кількість сумок на рейс і фіксовану оплату за кожну.
«З’явилися хлопці, які зафрахтували груз», — пояснює Іван.
Домовлялися про конкретну кількість сумок на рейс — наприклад, 100–120, і фіксовану оплату за кожну.
«Тоді ми вже не тільки передавали сумки, а й платили за доставку», — додає він.
Найбільше Іван пишається швидкістю доставки.
«Наш рекорд — 65 годин від зльоту літака з Нью-Йорка до отримання вантажу бійцями «Правого сектора» на об’їзній Києва».
На запитання про те, звідки беруться кошти на волонтерську діяльність, Іван пояснює, що в США зовсім інша фінансова і банківська культура, ніж в Україні. За його словами, там немає звичних для українців онлайн-зборів на кшталт «банки з котиком чи песиком».
Волонтерська ініціатива, частиною якої він є, має назву Ukrainian Volunteers of Staten Island, але, як наголошує Іван, ініціатива не є формальною організацією.
«Це просто четверо–п’ятеро друзів, які системно допомагають Україні. Основний принцип — починати із себе», — пояснює Іван.
Іван переконаний, що для довіри важливо показати особистий приклад.
«Чекати, що якийсь там Степан дасть гроші — так не працює. Ти мусиш показати, що ти сам даєш. Саме тому основа будь-якого збору — це ми самі.
Хтось кладе п’ятсот доларів, хтось тисячу, хтось сто чи п’ятдесят. Гроші збирають «в руку», і вся система тримається виключно на довірі — довірі до людей і до того, що вони роблять».
Зібравши певну суму, волонтери оцінюють, на що вистачить коштів.
«Утім, іноді рішення доводиться ухвалювати ще до того, як гроші зібрані повністю».
Іван пояснює це на прикладі автомобілів для фронту.
«Логістика складна і тривала: машину можуть купувати в Шотландії, Ірландії чи в якомусь маленькому селі, потім чекати автовоз, який доставить її до міста, далі — транспортування до Польщі, передача людині, яка фізично переганяє авто через кордон, оформлення документів, повне технічне обслуговування».
Волонтери свідомо не купують нові чи брендові авто.
«Ми беремо машини 2002–2010 років», — пояснює Іван, додаючи, що їх обов’язково перебирають: міняють фільтри, мастила, ходову частину, усе необхідне, щоб машина була готова до служби.
Усвідомлюючи, скільки часу це займає, волонтери часто спершу вкладають власні гроші, а вже згодом дозбирують решту, щоб компенсувати витрати.
«Спершу самі, а потім дозбируємо по людях».
Іван Перхалюк уточнює суми допомоги, яку вдалося зібрати у США українській діаспорі. За його словами, у 2023 році — 122 тисячі доларів, у 2024-му — 156 тисяч, а у 2025 році сума сягнула 185 тисяч.
Волонтер наголошує: це не просто акумульовані кошти, а реальна вартість допомоги, переданої в Україну. Частина грошей може залишатися на рахунку, але витрачено саме таку суму за рік.
«Є тенденція зростання зборів. Вона пов’язана з різноманітністю способів залучення коштів. Велику роль у цьому відіграє священник церкви, який дозволяє проводити різні заходи на її території.
Для громади на Staten Island церква — фактично єдиний український простір. На острові немає народного дому чи культурного центру. Тому при церкві проводять спільні перегляди футбольних матчів збірної України. Це дозволяє людям збиратися разом і одночасно робити донати на підтримку війська».
Також українська громада Staten Island організовує культурні фестивалі з виступами артистів. Частину доходу від продажу їжі під час заходів скеровують на допомогу ЗСУ — за домовленістю зі священником.
Водночас Іван зазначає, що не всі церковні громади готові активно підтримувати Україну. Він проводить паралелі з роллю церкви під час Другої світової війни та додає, що сьогодні в США така активність не скрізь присутня.
«Мало хто так готовий. Дуже образливо», — зізнається він.
Попри це, волонтери продовжують працювати. Основу зборів становлять постійні донори.
«Завжди так — одні й ті самі», — каже Іван, додаючи, що саме це й дає змогу збирати відчутні суми.
Хоча хотілося б більше, він підсумовує: для маленької парафії це «досить пристойна сума» і це максимум того, що вони наразі можуть зробити.
Волонтер пояснює, що їхня ініціатива тісно прив’язана до церкви.
«Вони в нашу церкву не ходять, перш за все. А ми є в церкві», — каже він.
Ініціатива не має офіційного податкового статусу. Хоч організація зареєстрована, у них немає Tax Exempt Form, який дозволяє донорам списувати пожертви з податків.
«У нас усе на довірі», — підкреслює Іван.
Формат зборів простий і прямий:
«От Іван, на тобі 300 баксів — на хлопців. Оце є меседж».
Для комунікації волонтери створили Viber-групи на 250 людей, де регулярно публікують звіти. Соцмережами майже не користуються.
«У нас немає ні Facebook, ні Instagram. Я такий олдскул — мені того не треба», — каже Іван.
Свого часу одна людина взялася репостити їхні повідомлення у Facebook та Instagram, з надією залучити більше коштів. Проте, за словами Івана, це не дало жодного результату.
«Не з’явилося ні одного цента, ні одного підписника. Ніхто навіть не сказав: “Вау, класно”. Після цього вирішили припинити активність у соцмережах. Є люди, які знають мене, знають нас і довіряють нам — і так воно працює».
Водночас Іван підкреслює: наявність 250 людей у групі не означає, що всі вони донатять.
«Не всі 250 донатять — це треба розуміти», — каже він.
І знову повертається до ключового принципу: починати з себе. На його думку, немає сенсу звертатися до американців чи людей з інших країн, якщо сам не готовий жертвувати.
«Як ти можеш сказати якомусь Майклу Сміту: дай грошей, якщо ти сам сачкуєш?» — запитує він.
Волонтер також говорить про втому та скепсис у громаді. Дехто уникає зборів, вважаючи, що «війни нема», «скоро мир» або «всі крадуть».
«Я не розумію це. Ця війна — надовго. Навіть після її завершення проблем не зникнуть».
Іван Перхалюк наводить приклад реабілітації поранених військових у США. До них часто приїжджають бійці на протезування та відновлення завдяки співпраці з волонтерськими ініціативами з Міннеаполіса. Для них облаштували окремі апартаменти, де постійно перебувають кілька українських військових під час лікування та реабілітації.
«Оці проблеми в нас будуть ще на 50 років наперед», — вважає Іван.
Говорячи про соцмережі, волонтер визнає: вони не принесли очікуваного результату. На його думку, спільнота займає вузьку нішу. Багато людей допомагають адресно — конкретним знайомим чи однокласникам на фронті.
«А ми є тоді, коли вони вже не витягують фінансово».
Допомога команди спрямована не на великі бригади або масштабні проєкти, як закупівля літаків чи супутників, а на малі підрозділи — взводи та окремі групи. У цьому полягає цінність роботи: коли обладнання згоряє під обстрілом, чекати на державні поставки означає втратити місяці.
«Держава цього не дає або дає не те і не тоді. А тут потрібна вузька, швидка й адресна допомога», — каже він.
За його словами, соцмережі дають лише «вподобайки й репости», але не фінансовий результат.
«Уся система тримається на довірі й живому контакті. Ми даємо людям можливість здати гроші в руку і мати тактильний зв’язок», — пояснює Іван.
Волонтер Іван Перхалюк розповідає, що у у 2022 році фактично не займалися закупівлею автомобілів. Активно цей напрям почали розвивати пізніше. Автівки — саме те, що військовим і волонтерським організаціям найважче придбати самотужки.
«Наша ідея: нехай хлопці купують те, що можуть, а ми беремося за те, що їм не по кишені. Автомобіль — саме така річ», — пояснює він.
Вартість машини з ремонтом нині близько 5–7 тисяч євро. Передавати авто без технічної готовності недоцільно, тому їх готують максимально ретельно.
У 2024 році команді вдалося придбати 14 автомобілів для ЗСУ. У 2025 році станом на момент розмови вже близько 15–20 машин, частина з яких куплена спільно з військовими.
«Є підрозділи, зокрема медики, які самі збирають половину суми. Ми долучаємося і допомагаємо закрити решту», — розповідає Іван.
Деякі машини отримали «друге життя»: після бойових ушкоджень їх евакуювали, відремонтували і повернули на фронт. Загалом команда передала близько 20 готових автомобілів, ще кілька — у процесі ремонту.
Іван зізнається: психологічно найважчими були періоди, коли західна допомога блокувалася, на фронті бракувало боєприпасів, а ситуація ускладнювалася боями за Авдіївку.
«Було важко, але я завжди кажу людям: уявіть хлопців в окопах. Оце їм важко. А нам треба вставати й працювати далі».
Волонтер наголошує: дозволяти собі «згоріти» вони не мають права. Вийти зі стану постійного напруження допомагає робота та сім’я. Волонтерство не займає весь час безперервно — є основна робота, домашні справи, родина. Інформаційний тиск залишається: новини читає постійно — зранку, в автобусі, на роботі, між справами.
«Якщо я цього не зроблю, за мене це ніхто не зробить», — пояснює він. Взявся за роботу — мусиш її довести до кінця. Поки є запити від військових, треба працювати й робити максимально добре».
Життя та робота в США
До виїзду за кордон Іван працював учителем фізики у Теребовлі три роки. Зараз у США він працює супервайзером у відділенні ескалаторів і ліфтів Нью-Йоркського метрополітену. Каже, це інженерна робота, близька до його освіти, яку він здобув за інженерно-педагогічним дипломом.
На роботі з американцями майже не обговорюють війну. Обговорення можливі лише неформально — після роботи. Нью-Йорк, за його словами, зібрав «всю палітру світу», тому знайти спільну тему, близьку всім, складно.
Іван зауважує: тема війни знову активно повернулася в американські медіа. Раніше, коли Україна отримувала фінансування та зброю, на телебаченні про війну говорили менше. Зараз — більше заяв, але менше реальної допомоги від Конгресу.
Волонтерство для Івана — це відчуття обов’язку.
«Я стараюся зробити все можливе, щоб компенсувати те, що я не в Україні. Хто, якщо не ми? Країна починається з людей. Якщо люди морозяться, то звідки воно візьметься? Тому треба всім разом братися».
Іван наголошує, що без громади нічого б не відбулося.
«Ці чудові люди невтомно працюють на благо України. Деякі волонтери пішли створювати окремі групи, зараз вони працюють у Брукліні та Коннектикуті у такому ж форматі».
Після перемоги Іван планує відвідати рідні місця, де спочивають його дідусь і бабуся, та зустрітися з друзями й однокласниками.
Читайте також:
