Галич, Івано-Франківська область – Із ХІІІ століття у Галичі живуть караїми – народ, тюркський за походженням і майже юдейський за вірою. Дві війни минулого століття, епідемії хвороб, політика атеїзму, міграція людей призвели до того, що зараз тут залишилися тільки дві літні караїмки.
Галич має музей караїмської історії і культури, унікальне караїмське кладовище. А от кенасу, караїмський храм, знесли понад 20 років тому.
Вони іноді заходять у музей – побути коротко, подивитись на речі, яких уже нема в їхньому побуті. Але від спілкування з «чужими» відмовляються, посилаючись на вік і хвороби.
Одна з небагатьох, із ким вони підтримують стосунки, директор музею Світлана Кукула, розповідає: «Тільки якщо рік меншин, згадують про них: скільки їх іще залишилось і як вони живуть. І починають надокучати. А взагалі-то щоденні клопоти їхні ніхто не хоче знати. Може, це десь і ображає стареньку душу».
Вроджені інтелігенти і добрі сусіди
У ХІІІ столітті князь Данило Галицький привіз у місто над Дністром 80 караїмських родин, у кожній по 5–6 осіб. Селилися вони купно – на вулиці Караїмській (назву з вулиці Щорса повернули вже в часи незалежності України) і на Залукві.
Вони користувалися всіма привілеями міщан. Більше дбали про освіту дітей, хоча займалися і господарством. Одружувалися між своїми, щоб не асимілюватися.
«Нічого не цуралися, нікого не встидалися. Це люди високо освічені, навіть якщо вони освіти не мали. Це десь так глибоко, що не є фальш. З таким собі інтелігентним підходом до будь-якої справи», – каже Світлана Кукула.
Шість років тому відбулася міжнародна конференція «Караїми Галича: Історія та культура». Тоді ще жила керівник караїмської общини Яніна Єшвович – її називали хранителькою мови, віри і культури, берегинею.
Вона знала караїмську мову, збирала історичні матеріали, завдяки їй відбулася конференція і згодом створили музей, хоч вона й не дожила до того. А ще завдяки їй збережено чимало речей із кенаси.
Єдину кенасу замінила єдина дев’ятиповерхівка
Із 1959-го відправи у храмі були заборонені, натомість там розмістили склади та майстерні. У 1986-му кенасу знесли, бо поряд зводили єдиний у Галичі 9-поверховий будинок.
Речі вдалося зберегти лише тому, що завчасно попередив, щоб рятували майно, тодішній голова райвиконкому Іван Галущак, хоч добре розумів, чим це для нього могло закінчитися.
Мав за обов’язок зберегти цінності, каже сам Іван Галущак: «Бачите, світ розходиться, а цінність залишається для згадки тих людей, які жили, які мали добрі ремесла. Я їх застав ще багато».
Більшість врятованих із кенаси речей зараз перебуває в музеї, створеному чотири роки тому при Національному заповіднику «Давній Галич». А чотириметровий вівтар передали в діючу Малу кенасу в Євпаторії в Криму.
Про місце ж, де стояла галицька кенаса, міг би нагадувати бодай пам’ятний знак. Його так і нема, хоча був розроблений макет. Навряд чи молодші галичани покажуть це місце.
Із думкою про вічність – караїмський цвинтар
У галицьких караїмів був свій поет Захарія Абрагамович. Прикарпатський письменник, лауреат Шевченківської премії Степан Пушик переклав кілька його віршів. Письменник каже, що про караїмську літературу знаємо дуже мало або й майже нічого.
Захарія Абрагамович помер 25-річним. Його поховали на караїмському кладовищі в селі Залуква під Галичем.
Та могила не збереглась – у часи першої світової війни звідси вівся обстріл моста через Дністер. Та й річка підмивала цвинтар.
У 1997–2000 роках науковці проводили на цвинтарі дослідження, відчистили епітафії, перемалювали, переклали. І видали унікальний каталог караїмського кладовища – понад 200 надгробків. Насамперед так сталося завдяки Іванові Юрченку, який згодом став першим завідувачем музею.
«Те, що ми робили в 1997 році, то були роботи з інвентаризації. Наступним кроком було видання каталогу, щоб привернути увагу науковців. Наступний логічний крок мали би бути консервативні роботи, але вони потребують значного фінансування. З 1997 року, крім огорожі кладовища, так практично нічого не робилося, оскільки фінансування на такі об’єкти практично не надають», – каже Іван Юрченко.
І хоч кладовище огороджене, буває, люди випасають там корови, кози. Колись надмогильні плити розтягували для підмурівків. Та й час бере своє, все важче стає щось вичитати на тих плитах.
Діти хочуть легенд, зацікавлені туристи – історії без прикрас
Підмиті водами Дністра уламки плит встановили і біля входу в музей караїмської історії і культури. Розташований він у будинку, де колись мешкала караїмська сім’я.
В одній кімнаті виставлені речі, врятовані з кенаси: тора, катаси, якими вона кріпилася, менори, мезуза (караїмський оберіг). В іншій залі – інтер’єр кімнати, речі побуту.
Кажуть, галицькі караїми жили скромніше за кримських. А фіранки з вишивкою в інтер’єрі, елементи вишивки на тора-упак, Світлана Кукула називає «галицьким вкрапленням»: «Звичайно, трималися чогось свого, але впливи є. І не може, щоб їх не було. Люди запозичують щось від іншої народності, яка живе поруч».
Найчастіше в цьому музеї бувають діти з галицьких шкіл. Та більше радіють тут поодиноким людям, які зацікавлені караїмською тематикою, підготовлені. Можливо, бракує інформації, що на Прикарпатті упродовж семи віків жив такий народ і що є такий музей.
А ще побоюються, чи не «проковтнуть» новобудови вулицю Караїмську. Поміж невеликих будинків на ній є ще два, де живуть караїмки – Ада Захарович і Людмила Шугурова, яким за 80…
(Галич – Прага – Київ)
