"Ех, СОБАКА... таки гарна вистава, хоча й коротка", - власне якось так після перегляду сказав про цю виставу Руслан Марцінків. І виглядало дуже символічно - п’єсу написану екс-очільником міста Хайфи дивився й голова міста Івано-Франківська.
Спектакль Івано-Франківського «Нового театру» за п’єсою Валентина Красногорова «Собака» у постановці Тараса Бенюка – це історія про Бульку, мале руде цуценя боксера, яке підібрав на вулиці Він, самотній чоловік …
Ім'я Красногоров добре відоме театралам України та інших країн. Творицього популярного драматурга «легко перетинають кордони» - переведені багатьма мовами, сотні разів ставилися в театрах, на радіо, і на телебаченні в різних країнах. За цим іменем схований доктор технічних наук Валентин Самуїлович Файнберг, який займається хімічною технологією палива, переробкою горючих сланців в нафту, а в ролі очільника Хайфи займався ще й господаркою міста - ремонтом водогону, прибиранням вулиць тощо.
У невеликій залі, дивилися серйозний драматичний спектакль, де артисти грають близько і, мов спеціально, тільки для тебе.
Символічно, що цю п’єсу одночасно зіграли на сценах трьох різних міст світу: в Івано-Франківську - Україна (режисер Тарас Бенюк), в Шарлотсвіль - США (режисер NickFenton), в П’ятра-Нямц - Румунія (режисер HoraţiuMihaiu).
В Івано-Франківську,без сумніву, головним героєм вистави була … Собака від Ірини Бенюк. Глядач разом з Булькою, опиняється в пункті прийому собак. І тут вершиться її доля, бо доглядати її уже не можуть. Клопоти, робота…
Платою за любов і відданість стає … отрута. Актриса зуміла вдихнути в образ Собаки живу душу, живе серце, живе биття думки. Зіграла яскраво й лаконічно. Зуміла прочитати й без слів правдиво передати оту «собачу вірність», про котру писано ой як чимало. Захопила й тримала глядача до кінця вистави, щоразу змушуючи публіку переживати й співчувати.
Зрештою,цей образ навіявасоціації з сьогоденням: наче та собака, зраджений, але чи приречений, народ. А скільки же тих, полишених на пси дітей, сімей, родин, вітчизн у пошуках кращого комфорту по світах?
Чоловікові завтра в тривалий рейс і нікому залишити приручену тваринку. Він приводить цуценятко до псарні.
Як завжди, Орест Пастух грає не так як завжди, не так як усі. Кожен образ, творений цим майстром - неоднозначний. Чоловіка, створеного актором, стало шкода, як стає шкода людину, котра заплуталася в тенетах буденщини і зрадила любов. А по-суті, цей чоловік є такою ж самотньою зрадженою «собакою».
Потьмарений суєтою розум уже не здатен розпізнати вчасно ті прості вічні цінності - вірність, любов, справжність. Й важко стає зробити вибір між тим, до чого встигло прив'язатися твоє серце і що говорить досвідчений розум. Як дозволити собі любити, віддавати іншому сили, час, увагу, якщо все це входить в конфлікт зі зручністю і матеріальним інтересом? – запитує нас, глядачів, поміж реплік актор. Що важливіше: любов чи комфорт?
Він приніс віддати мале собача. У темній, тужливій кімнаті непривітна і груба жінка повідомляє йому, що собаку доведеться приспати й, намагаючись врятувати цуца, відчайдушно просить чоловіка змінити свою думку.
Жінка у втіленні Лесі Полєк на перший погляд холодна, навіть «крижана», серцем зашкарубла. Та душу видають очі і розумієш, що цей холод - вимушена оборона від світу, де чуйність поза правилами, де всім відає не серце, а голова. А за мить - стрімке перевтілення «крижаної» чиновниці в глибоко відчуваючу, розуміючу й красиву жінку.
Мимоволі задаєш питання собі: а, якщо б я потрапив на місце цієї вершительки доль, то як би вчинив? І таки це - найвища похвала у майстерності артисту. Наприклад, чого лиш вартий один з моментів вистави: Жінка розказувала про свою собаку, котра, жертвуючи собою, виплигнула з вікна п’ятого поверху у пориві порятувати господиню, - і створювалося враження, що сама актриса пережила цю історію.
А він знову й знову наполягає, щоб жінка піклувалася про його собаку. А він… А вона… І народжується «любовна сцена», де третя стає лишньою і життя собаки висить на волосині.
Собака рухається невблаганно вперед … у вічність. Про що цей спектакль? Про те, що ми розучилися любити просто так? Розучилися жертвувати чимось заради тих, хто нас любить?
Тарас Бенюк поставив цю п’єсу дещо інакше, ніж в інших театрах, поставив як виставу про самотність. Про самотність трьох покинутих живих істот – Він, Вона і Собака. Про самотність трьох зраджених «собак», приречених або по світах і життю волочитися, або загинути. Про самотність як плату за зраду і небуття як плату за відданість.
Глядачі виходили із залу зі сльозами на очах і впевнений, що прийдуть ще не раз. Вистава таки зачепила.
Скажу одверто: цю п’єсу я читав, бачив її раніше у різних постановках. І на початку вистави досить критично звертав увагу на дрібні заминки акторів, не виправдані жесту інтонації, огріхи темпо-ритму й таке інакше. Але потім забувся. І визнаю: іноді у мене спиною бігали мурашки. Якось не важливими стали всі ті ляпи-ями у виставі, бо справді гарною вийшла вона - справжнявистава, де все до ладу, де виникає почуття єднання артистів і глядачів, де актори бачать очі і емоції всіх глядачів, де грають для кожного гостя.
Направду, як зауважив свого часу Андрій Жолдак, українськійкультурі потрібно оновлення новими шокуючими ідеями, які не залишать поза увагою не лише масового глядача, а й державників та політиків.
Але чи справді театр майбутнього стане театром шоку,замішаним на сексі, крові й провокації?
Новий театр, який з'явився цьогоріч в Івано-Франківську, доводить інакше. І сміливо експериментує з тим, що вже отримало в світі назву як пост-тілесність. У нашому все більш віртуальному світі театр покликаний відродити оту справжність, оту людяність, оту теплоту, коли ти чуєш подих актора на сцені і за рахунок цієї близькості відчуваєш себе не тільки свідком, а й учасником того, що відбувається.
Новий театр дожив до прем’єри, і таки знає куди рухатися далі. За плечима у короткому часі три різні й добре змайстровані постановки. Відчуваю, що мине зовсім небагато часу й ми будемо гордитися ними, гордитися тим, що у нас є такий театр, Новий Театр.
- Ех, СОБАКА... таки гарна вистава, хоча й коротка...
