…Коли музика затихає, в камері Сари магічним чином появляється чоловік в ґаздових гуцульських шатах: біла власного виробу сорочка, з переду вишита, пущена по штанях - портіницях, з нафарбованого на червоно сукна, підперезаних широким ременем – чересом, із різними прикрасами-витисками й смарагдами з рубінами, на нижніх кінцівках ходаки-постоли, ноги у вовняних панчохах капчурах, через плече перевішена шкіряна торба тобівка, прикрашена стразами, поверх сорочки овечий кожух без рукавів – киптар, нашитий сапфірами, на голові капелюх - чорна кресаня з гальном, трісунками й павами, на киптарі сердак, верхній чорний сукняний одяг з рукавами, присмачений різними золотими нашивками й кутасами; у руці у гуцула – палиця «клєбука», що промовляє сама за себе – він з касти старійшин, в другій – топірець-бартка – він ще й за сумісництвом легінь (!); за поясом два пістолі, Беретта і Кольт, через одне плече гладкоствольна рушниця, приклад з оленячого рога, різьблена, через друге – гранатомет, і до лємпи та різьба і ті роги, приклад !?..
Це ІВАН ГРИЦІВ, БАТЬКО ІВАСЯ КОНОРА, короткочасний, проте не випадковий чоловік в житті САРИ КОНОР.
Він ніжно торкається її обличчя, на яке паде промінь сонця. Сара приходить до тями.
Сара(здивовано): Іване, то ти не поїхав до Португалії на заробітки ?..
Іван: Саро, які заробітки ?!.. Яка Португалія ?!.. По тому гі я зачєв тобі Івасє, вікупив я пів Мадейри, та й нанашка з тетов перевіз тудика, абис не мерзли в зимі в Косові, бис бандиґі били на сонцю з родинов Кришки Рунальдо. Гет поламавс ґралі ! Просниси, Саро… Хотя нє, спе далі, жінько, спе.
Він вдруге трепетно торкається її обличчя. Потім з легкістю розриває ланцюги і вивільнює Сару. Тепер вони можуть ніжно обнятися, коли немає поряд сторонніх, і навіть поцілуватися, але не більше… (для сімейного перегляду !)
Голос Івана(батька): Де той наш бахур, Йвась, Саро ?..
Сара швидко виходить із ніжностей, гуцул Іван вже не в її обіймах, а по середині кімнати зайняв вичікувальну стійку, і так пильно-пильно дивиться на неї – певно буде ґабзати зараз її ?..
Іван(докірливо): Чос ти жінько не з нимка а тутка ?
Сара(печально): Вони забрали його в мене, Іване. Івана…
Іван: Йо, Саро, йо. Мус його ти візволити теперка, мус, Саро !
Сара(дещо змінює тональність): Я би не проти… лиш би він – мене спочатку визволив!.. Хоча б навістив, йо-тва-йо, йо-ма-йо.
Іван(гнівно розчаровано): Най би його качка копнула а тебе пацє зжувало. Життє засцєте.
Іван байдужно змахує рукою, жовчно плює на підлогу, повертається в бік дверей. Коли вже йде, то рвучко півобертом адресує Сарі.
Іван: Пам’ятай, Сарцю і бахурові прочитуй, що п’єтниці нема, є тілько субота і неділі. Відразу після сказаного, ошатний гуцул проходить крізь зачинені двері, мов дух якийсь.
Сара(вигукує): Іване, не йди-и!
Вона вражаюче зіскакує з ліжка, потужним ривком відкриває двері і вибігає на дільницю довжелезного прямого коридору, мов розпластаний змій Уроборос, відомого і невідомого їй приміщення. Бачить як Іван Гриців, віддалений на пристойну відстань від неї, неспішно ворушиться на північ. Вона щодуху швидкує за ним. Він розчиняється у широких масивних двоїстих дверях півночі. Вона силком відкриває ті двері обома руками – її осліпляють великі згустки дивного світла. Вона наважується зробити крок уперед.
Вона на зеленій-зеленій полонині, після зробленого кроку уперед, серед едельвейсів, айстрів, підсніжників, лісових лілій, ендемічних джинджур і кольорових карпатських лотосів поряд з велетенськими грибами, що нагадують мухоморів, лагідного ясно-сонячного неба, що начеб так близько від її голови. Відповідно й вбрана: голова орбітально уплетена в косу з жовтими поплітками і мосяжними бовтицями, рясно прикрашений дорогоцінним камінням кептарик, біла сорочка з глибоким декольте, спокусливе міні і довгі шпильки черевичків зі шкіри легендарного зеленого барана. Поруч цілі юрби дівчат і хлопців навпереміш танцюють довкола ватри аркан. Ті, які не танцюють, дівчата, – майстерно з акуратністю вправляються на сокирках-келефах між собою, а чоловіки всмак і вволю вправляються у бринзі.
Все тут нагадує – п’єтницю.
До Сари справа підходить білий мольфар, зліва чорний. Перед нею виростає постать чоловіка-велетня, страшно волохатого, білошерстого. Він заходиться в автентичному до ландшафта, і не зовсім, танку, безслівно запрошує Сару – вона не пручається. Музики нам нечутно зовсім, та вочевидь не Сарі і велетневі. Вони танцюють все стрімкіше і стрімкіше, а з ними пообіч мольфари, трохи відстаючи у темпі. Їм плескають всі околишні гуцули, хлопи і дівки, старі і малі. Невдовзі велетня у швидкості нікому наздогнати, нереально, він у велелюдній самоті несамовито гопцює, ручна підтримка публіки теж надростає, а Сара стоячки зачаровано спостерігає. Коли він нарешті стає вповні ситим від танцю, він веде її полониною на вершину. Хоч він прудконожить досить лепсько, вона уміло старається сильно не відставати разом зі своїми двома паралельниками. Від Сари не відстають отари овець, що мало-помалу відділяються від своїх господарів, не виділяються.
І ось вона бачить і вчуває пік полонини – гігант раптово в повітрі чи, радше, ефірі щезає, разом з ними притьмом вивітрюються – і двійко мольфарів. Та Сару зараз це щонайменше хвилює, адже те, що вона спостерігає, перевершує всі дива природи. Немов в кращих видіннях Макса Шеллінга і Уолта Уїтмена, з кришталево чистої річкової спіралеподібної долини, з густих лісистих пірамід хвої, здимається високо угору фалосоподібний хмарочос, ні, не просто фалосоподібний – фалос-хмарочос ! Заввишки він елементарно перекриває висоту двох «Веж Троянд» і ще двох на додачу «Вілліс-тауерів» плюс Нью-Йорський «Емпаєр» з «Останкіно». Завширшки, як добротна середньовічна фортеця, незгірш. Його бездоганно вертикальний і лискучий екстер’єр – то суцільний медіа-фасад: світлодіодний, мультироздільний, з мільйонами пікселів екран, на якому кожним поверхом архітектури зображена – кожна людина і родина. І куди б не глянути, в яке б вікно не зазирнути – у всіх все супер і пупер !! Всі радісні і усміхнені, світло заклопотані і реалістично вмотивовані !! Всі знають по декілька мов, і це тільки без нейроелектронних перекладачів, рідну державну – бездоганну, ще й з галицьким акцентом - кожен східняк, західник – полтавським без суржику; у всіх водиться енерговідновнувальна сонячна батарея чи власний вітряк, улюблена дєвушка чи улюблений мачо, поряд з меншим улюбленими-законними, але від того не менш щасливими, багата кінотека і якісна бібліотека, дохріна фрі-тайму для оффлайну, а благопристойне ВВП на душу населення доповнюється ВВП на дух населення і ВВП на тіло населення. І взагалі, ВВП перевищує в кільканадцятеро зовнішній борг, ще більше внутрішній – все це бачить і чує на екрані фалочоса Сара, чітко і яскраво у форматі 3-D. Нє, 4-D.
Ліпше живеться тільки жителям головки будинку, що видається справедливим, з огляду на колективно-індивідуально екзистенцію нижчих сусідів стовбура. А найфайніще і найїндивідуальніще – Іванові Гриціву Старшому, – сидьма на останній вершині хмарочоса, вище якого лише безхмарне небо, грандіозній антені у формі букви «G», з трембітою і підзорною трубою обіймаруч.
ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Gрунь ? Gоверла ? Gарджа ? Gазда?
Іван зорить в трубу згори просто на Сару. Сара йому ніжно-жіночно змахує правою ручкою і посилає без голуба цілунок. Себто повітряний. Твердий, як Бистрицький камінь, Іванів кшталт від того не розм’якає, ніц ! Іван могутнім голосом прорізує гірське повітря.
Іван: Час настав, Саро ! Ге-ге-ге-й-й-й !
Кидає додолу трубку, яку кігтями шпарко підхоплює двоголовий і могутній Карпатський Беркут, та й відносить у синю далечінь, і з усієї сили дує Іван у трембіту.
Від її пронизливого звуку Сара бадьоро прокидається. Вона обглядає свою присутність – все ще в камері-одиночці, все ще зневолена кайданами, однак вже не зовсім знедолена… Права рука неавтономно стискає гострющий в самому верху шпичак. Надіє є…
Повністю тут: http://www.proza.ru/2012/08/21/1583
