Для них Друга світова війна 8 травня не закінчилася. Багато партизанів на підкорених Радянським Союзом територіях Східної Європи ще довго після 1945 року боролися з новою владою. Особливо сильним був рух опору в Україні. Зрештою, шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити, пише Ґергард Ґнаук у німецькій Die Welt.
«Радянське міністерство держбезпеки та міліція були розгублені. Вже сім років минуло з кінця Другої світової, а на заході Радянського Союзу все ще тривали бої» – пише Ґергард Ґнаук. Партизани, яких в народі називали «лісовими братами», а радянська влада – «бандитами», діяли і надалі. Чи не найбільшого головного болю органам безпеки завдавав українець на прізвисько “борсук”. Автор статті наводить витяг з донесення, датованого жовтнем 1952 року: «”Борсук” – дуже досвідчений у конспіративній та підпільній діяльності проти існуючого соціалістичного ладу. При цьому він опирається на вірні йому, контрреволюційні націоналістичні кадри. (…) У 1947 році “борсук” під час однієї з операцій органів безпеки декілька годин вичікував під водою у ставку і дихав при цьому через очеретину».
Ім‘я цієї людини – Василь Кук. У 1950, коли радянська таємна поліція викрила і вбила його попередника, Василю Куку в підпільній армії було присвоєно звання «полковника». Він став провідником руху опору в Україні. З 1944 року Кук був одружений із бойовою соратницею Уляною і жив з нею потайно, використовуючи з десяток псевдонімів. Його шукали сотні співробітників МДБ, попередника КДБ. Кук пішов у підпілля ще з початком війни у 1939-му, і, можливо, саме тому описи його у радянських органів були дуже неточними: «Середнього зросту (160-165), за іншими даними – низькорослий. Середньої статури, не кремезний (за іншими даними – кремезної статури). Колір очей – світло-коричневий, за іншими даними – блакитний».
«Шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити: перед війною українці були найбільшим народом в Європі без власної держави», – пише Ґергард Ґнаук. При цьому доля українців як в Радянському Союзі, так і в Польщі була тяжкою – в одній державі вони потерпали від сталінського терору та спланованого голоду, а в іншій – від польського націоналізму. Проти цього виступила ОУН під проводом Степана Бандери та вдалася до терору. Кук ще в юнацькі роки став членом організації. У 1934 році бойова група ОУН вбила польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Керуючись гаслом «ворог мого ворога – мій друг», українські націоналісти підтримували тісні контакти з німецькими політиками. Рейхсвер до приходу Гітлера таємно підтримував українські групи фінансово та вишколом.
Таким був світ, в якому зростав Василь Кук, зауважує автор статті. Він народився у 1913 році на території тодішньої Австро-Угорської імперії. А коли ходив до гімназії, то вона вже належала до Польщі. У 15 років Василь Кук поширював листівки та переховував зброю, а коли став повнолітнім, то його засудили до двох років ув‘язнення. Відбувши покарання, Василь Кук пішов у підпілля. Як і його соратники, у світовій війні, що насувалася, він бачив знак надії – здавалося, наближається створення власної держави.
У 1941 році українці постали перед вибором: боротися зі Сталіним проти німців чи з Гітлером проти совітів. Надія створити при наступі німців на Радянський Союз власну державу швидко зникла. Бандеру заарештували і ув‘язнили в концтаборі Заксенгаузен, згодом затримали також і Кука, але йому вдалося втекти.
Поступово ставало зрозуміло, що на сході Європи гору бере Червона Армія. І тоді перед українцями знову постала стара дилема: з ким проти кого? Наприкінці 1942-го активісти ОУН почали формувати справжнє військо – Українську повстанську армію (УПА), яка невдовзі налічувала десятки тисяч бійців. Вони зверталися до червоноармійців з наступними словами у листівках: «Побийте німецького нелюда Гітлера, а тоді ми разом з усім народом повернемо проти людожера в Кремлі – Сталіна і його банди! Брати, переходьте цілими підрозділами на бік національної повстанської армії!».
Але ці сподівання виявилися ілюзіями, зауважує Ґергард Ґнаук . Згодом підрозділи НКВС отримали завдання ліквідувати УПА. Найбільша битва проти радянських військ відбулася у 1944 біля села Гурби. Співвідношення сил було 5 тисяч проти 30 тисяч. Кожна зі сторін стверджує про значні втрати іншої,
частині повстанців вдалося вийти з оточення.
Партизани могли утримувати під контролем значні території і опиралися на місцеве населення, яке більш-менш добровільно їх забезпечувало продовольством. Повстанці вбачали у совітах окупаційну силу і здійснювали численні напади. Вражають дані радянських органів, які ще донедавна були таємними: у перші два роки після захоплення Західної України, було вбито 11 725 радянських службовців, агентів та колабораціоністів, 2 401 зник безвісти. Влада теж жорстоко діяла проти повстанців, а також проти цілих сіл, яких підозрювали у симпатіях до партизанів: жінок ґвалтували, тіла повстанців виставляли на-показ. За даними знову ж таки радянських джерел, у підсумку кількість загиблих серед українців була у декілька разів більшою, ніж втрати представників органів влади. До цього потрібно додати ще 600 тисяч заарештованих і депортованих до Сибіру українців. Але ситуація, на думку Москви, була незадовільною, а тому Сталін на декілька місяців навіть усунув з посади керівника компартії в Україні Микиту Хрущова.
На початку 1947 року органи безпеки оцінювали кількість бійців УПА у 4 456. Той рік став переломним, зауважує Ґергард Ґнаук, рух опору зазнав чималих втрат. Нова влада просувала колективізацію селянських господарств, що погіршило ситуацію із забезпеченням повстанців продовольством. Греко-католицька церква (УГКЦ), яка нараховувала 4,5 млн вірян та підпорядковувалася Папі, була ліквідована, а її храми – передані Російській православній церкві. УГКЦ була під забороною аж до 1989 року.
У 1950 році, коли Василя Кука обрали провідником ОУН та командувачем УПА, він написав програму, в якій засуджував «більшовицький соціалізм, а також капіталізм». При цьому він сподівався на партизанів у інших країнах. Зокрема, в Польщі проти нового режиму боролися українці, які там проживали. Комуністична влада відповіла на це «етнічною чисткою» прикордонної території і висланням 150 тисяч українців у Померанію та Східну Прусію. Причини боротися проти нової диктатури були також і в поляків – кількість партизанів у Польщі в 1948 році оцінювали в 13 000 бійців.
Остання велика операція, під час якої групу партизанів змусили скласти зброю, відбулася в лісах на північ від Варшави 5 липня 1953 року. Того ж року було заарештовано останнього командира руху опору в Литві, Йонаса Жемайтіса. У непокірливій Литві боротьба з новою владою забрала життя 20 000 партизанів, ще по 2 000 загинули у Латвії та Естонії.
Часто перемогу каральним органам забезпечувало засилання агентів. У 1954-му, після 17 років у підпіллі, Василь Кук разом з дружиною був схоплений у криївці гаданими «товаришами». Після цього були шість років ув‘язнення. Згодом Василь Кук отримав змогу працювати істориком у Києві, де і помер у 2007 році. Іншим учасникам опору випала ще тяжча доля: другу половину свого життя багато партизанів провели головно у таборах ГУЛАГу. Найдовше – командир УПА Мирослав Симчич: майже безперервно з 1949 по 1985 рік він провів в ув‘язненні. Сьогодні, у віці 88 років, він проживає в Галичині.
«Сьогодні на честь антирадянських борців зводять пам‘ятники. Їхніх противників – агентів МДБ і КДБ – теж не забули: на багатьох кладовищах в Україні вони спочивають у перших рядах поряд з червоноармійцями. Надгробні плити однакові і лише зазначені роки смерті виказують, що померли вони за іншу мету», – пише Гергард Гнаук.
Ґергард Ґнаук, Die Welt (Німеччина)
