Ми – діти спотвореного світу. Ми живемо вже після планетарного «бунту народних мас», що привів до вершин влади не кухарок з пролетаріями, як передбачалося, а великих спекулянтів. Наші часи космічно далекі від моральних та станових координат лицарської епохи й, навіть, від куртуазної доби європейського дворянства. Пересічна моральність наших сучасників не дозволяє витягти негідника на суд честі. Наші наклепники невразливі. Наші хами нелякані і розквітлі. Наші багатії знають ціну нашим суддям. Наші політики виправдовуються словами і вчинками дешевих утриманок. Нам вже важко уявити, що після проголошення свободи слова у Франції в 1831 році тільки між журналістами за чотири роки відбулося 180 дуелей. Й ще багато поколінь пройде, перш ніж знову серця багатьох відчують сталеву прохолоду цих слів: car l’honneur n’est pas moins sacre que les lois gouvernementales – «... адже честь не менш священна, аніж урядові постанови».
Лицарі і дворяни не бігли до влади скаржитися на образи. Вони давали собі раду самі, без начальників і «колядників» в мантіях. Вони не намагалися, як теперішня інтелігенція, грати роль морального авторитета, виступаючи на прес-конференціях, організованих чиновниками з апарату президента. Вони брали до рук меч, шпагу, пістолет і без бюрократичної процедури робили світ справедливішим. Адже із справедливістю і честю, як з вагітністю – їх не може бути «трошки».
Дуелі – регламентовані двобої дворян із смертельною зброєю були своєрідними апеляціями честі до вищої сили. Бога закликали у свідки, пролиту кров вважали священою. Дуельний різновид «божих судів» породив цілу субкультуру із спеціальними кодексами, своєрідним розумінням гідності, та з відповідним Вищим Арбітражем: колом обраних – людей честі. Історія залишила нам їхні шляхетні прізвища. Так під дуельним кодексом Essai sur le duel, розробленим графом Шатовільяром і членами паризького Жокей-клубу у 1836 році стоять, серед інших, підписи маршалів Франції Лібо і Молітора, віце-адмірала Серсея, князя Понятовського, герцога Ваґрама, генерал-лейтенанта графа де Кавеньяка.
Нам іноді бракує історизму в мисленні, коли ми вдивляємося в тіні минулого. Бракує відчуття історичного часу, де існували речі, мало зрозумілі людині епохи безугавного споживання. У далекому для свідомості більшості наших сучасників дев’ятнадцатому столітті люди честі визначали важливі координати суспільного існування. Їхня присутність дозволяла шляхті бути саме шляхтою, а не пихатим і безплідним збіговиськом нащадків «славних прадідів великих». Кожен дворянин, навіть у мирні часи, стояв за крок від дуелі – себто, від Божого суду. Й завжди мав можливість віднести криваву апеляцію до останьої та незаперечної інстанції -- до невідомих і всевідаючих Сил, що від початку правлять цим світом.
...Я вкотре гортаю сторінки класичного в своєму роді австрійського дуельного кодексу Луї Шапона Die Regeln des Zweikampfes. Чотирнадцять розділів, більш ніж п’ять сотень артикулів, що ретельно регламентують права і обов’язки дуелянтів, секундантів та керівників дуельного ритуалу. Все визначено й передбачено – відстані і параметри зброї, випадковості і можливі непорозуміння. Остаточно впорядкований у 1880 році Францем фон Болгаром, цей документ ще дещо важив для посвячених у містерії гідності людей Старої Європи.
Ще у радянські часи в армії були суди честі. Кажуть, цей інститут сберігся в російській армії. Але не зберігся в українській. В українській є лише замінник судів честі - офіцерські збори, які можуть, серед іншого, розглядати негідну поведінку офіцерів. Тепер, коли розгорілися політичні баталії навколо зловживань в армії, варто згадати про цю фундаментальну втрату. Ця втрата, як мені здається, не випадкова і наштовхує нас на певні запитання.
Наприклад, на таке: ми в Україні розбудовуємо (використаю це смішне слово)регулярну армію чи озброєне народне рушення? Якщо регулярну армію, то в ній, перш за все, повинне бути самосвідоме згромадження людей честі, як її ядро і основа. Народномуж рушенню це непотрібно за визначенням. Все інше – похідне. Крадіжки в армії – цебезумовна державна зрада. Крадіжки в озброєному народному рушенні – це тривіальний (і толерований суспільством) спосіб існування його тимчасової верхівки. Як кажуть в народі: чим далі в ліс, тим товщі партизани. Мені так здається, що наш головнокомандуючий очолює не зовсім армію, а щось подібне на довготривалу партизанку. Якесь таке напівкадрове багаторічне озброєне рушення, яке виникло на уламках рядянської армії вісімнадцять років тому. Озброєне воно для захисту від невідомого ворога і рухається воно кудись (кажуть, що до професійного війська, але в мене, нехай вибачать справжні бойові генерали і офіцери, є сумніви). І воно, це рушення, не має судів честі. Здогадайтесь чому.
Володимир Єшкілєв
