Акторка Івано-Франківського драмтеатру Надія Левченко дебютувала як режисерка, поставивши виставу «Квіти під руками диявола», що порушує теми війни, пам’яті та геноциду.
Журналістці Фіртки Надія Левченко розповіла, що не планувала працювати саме над цією постановкою — усе склалося через обставини та інтерес глядачів.
«Цю п’єсу я взагалі не планувала ставити — так склалися час, обставини та люди поруч. Ми працювали з драматичними читаннями сучасної української драматургії, і ця п’єса була однією з них.
Вона чомусь виявилася надзвичайно популярною: якщо інші тексти ми читали один-два рази, то цю — разів п’ять, і глядачі постійно просили повторити. Зрештою Ростислав Держипільський сказав: «Надю, ну постав». Мовляв, матеріал уже є, усе готове», — поділилась Надія Левченко.
За словами акторки, тема вистави виявилася для неї надзвичайно складною.
«Це надзвичайно болісно, я живу в цьому контексті щодня. Я не спала ночами й думала: навіщо я в це вплуталася? Але згодом переконала себе, що не всі живуть у просторі пам’яті, не всі знають і розуміють власну історію. Можливо, це мій маленький внесок — щоб хтось прийшов на виставу і почав мислити інакше.
Матеріал сам по собі дуже сильний і повноцінний — завдяки авторці Ларисі Мончак. Історія настільки самодостатня, що не потребує режисерських «фокусів». Мені хотілося додати якихось прийомів, але важливішою була сама історія. Тому вистава вийшла тихою, майже пошепки — про справді важливі речі.
Мені не близький підхід, коли про горе говорять надто пафосно і демонстративно, особливо люди, які цього не пережили. Я не люблю нещирість. Можливо, це вже моє загострене сприйняття, але я не приймаю "експлуатацію болю"», — розповіла Надія Левченко.
Надія Левченко додала, що для неї було принципово важливо дотриматися історичної правди. Під час роботи вона використовувала реальні фотографії та прагнула, щоб візуальні образи на сцені максимально відповідали дійсності.
«Я дуже вдячна Мойше Лейбу Колеснику, який запросив мене до себе і відкрив архіви з фотографіями станиславівських євреїв. Усі світлини, які глядачі бачать у виставі, — справжні.
Це люди, які колись жили тут: хтось загинув, хтось зміг врятуватися. Для мене надзвичайно важливо зберегти цю пам’ять», — підкреслила Левченко.
Більше читайте у матеріалі: «Театр сьогодні — лікарня для душі»: акторка Надія Левченко про сцену, кіно та мистецтво під час війни
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
