Для Ірини Онищук театр — це не лише мистецтво, а й простір, де люди можуть знайти підтримку, пережити біль і відчути внутрішню опору.
Понад два десятиліття акторка виходить на сцену, а після початку повномасштабної війни здобула освіту психологині й почала працювати з військовими у Першому добровольчому хірургічному шпиталі. Згодом цей досвід ліг в основу документальної вистави «ПарасолЯ», яку режисерка поставила за реальними історіями дружин військових.
В інтерв'ю журналістці Фіртки Ірина Онищук розповіла, чому театр сьогодні став своєрідною терапією, як війна змінила глядачів і самих митців, що найчастіше турбує військових після повернення з фронту та чому віра в людей залишається її головною опорою.
«Кожна роль розширює мене як акторку»
Ви вже багато років на сцені. Що сьогодні для вас означає професія акторки? Як, на вашу думку, змінилася роль театру?
Часи дуже швидко змінюються. Усе розвивається, немов снігова куля: якщо ще 20 років тому не було мобільних телефонів, то сьогодні живемо в зовсім іншому світі. Думаю, незабаром дійдемо й до телепортації (сміється — ред.).
Разом із суспільством змінюється і театр. З'являються нові форми — перформанси, синтетичні жанри, несподівані поєднання, нові локації та колаборації. Театральне мистецтво стає дедалі динамічнішим.
Втім, сьогодні, на мій погляд, театр, акторська майстерність і навіть кіно, хоча зараз я більше говорю саме про театр, набули ще однієї важливої функції. Вони стали більш терапевтичними, духовними та зцілювальними.
До нас приїжджає багато внутрішньо переміщених людей із різних куточків України. Вони приходять до театру, щоб знайти внутрішню опору. Часто відвідують одну й ту саму виставу по 10–20 разів, бо відчувають у цьому потребу. На дві-три години ніби потрапляють в інше життя: десь поплачуть, десь посміються, знайдуть для себе нові сенси.
Я вважаю, що сьогодні театр став своєрідною терапією для всіх.
В одному з інтерв'ю ви казали, що театр не може уникати теми війни. Чи є ризик, що суспільство втомиться від таких історій?
Так, звичайно, такий ризик існує. Але тут варто дещо уточнити.
Яку б виставу ми не ставили, тема війни все одно звучатиме. Ось, наприклад, «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Це історія XVII століття, але вона теж про війну, про боротьбу за Україну. На жаль, війна завжди була частиною нашої історії, вона рухається по спіралі.
Саме тому «Маруся Чурай» сьогодні звучить надзвичайно актуально. І навіть якщо вистава про любов, дружбу, сім'ю чи стосунки між хлопцем і дівчиною, тема війни однаково буде присутня — другим або третім планом.
Інша річ — чи потрібно буквально ставити вистави про війну.
На мою думку, ні. Тому що цього і так дуже багато навколо. Майже кожна сім'я так чи інакше зіткнулася з війною, хтось воює, і всі ми добре розуміємо, в якій реальності живемо.
Тому буквально відтворювати воєнні події на сцені сьогодні, як на мене, не потрібно.

А як війна змінила глядачів та їхні очікування від вистав?
Думаю, війна змінила всіх людей, не лише театрального глядача. Ми почали більше цінувати кожну секунду, кожну мить життя. Попри весь біль, люди кохають, дружать, приходять до театру.
З того, що я спостерігаю, сьогодні глядачі шукають не стільки розваг, скільки чогось світлого й доброго. Вони хочуть отримати підтримку, натхнення, сили жити, працювати й боротися.
Тому сучасний глядач не стільки вибагливий, скільки спраглий. Він прагне бачити вистави, які надихають.
«Найкраща терапія — не кабінет, а спільна справа й розмова»
Як у вашому житті сьогодні поєднуються дві професії — акторки й психологині?
Передусім я все ж акторка.
Можу сказати, що лише починаю свій шлях у психології. Це надзвичайно глибока професія. Недарма слово «психологія» буквально означає «вчення про душу». Це величезний світ, який потребує постійного навчання й розвитку.
Я працюю поруч із дуже сильними фахівцями. У Першому добровольчому хірургічному шпиталі та ветеранському просторі працює ціла команда психологів, які щодня виконують неймовірно важливу роботу.
Я ж лише невелика частина цієї команди. Допомагаю настільки, наскільки можу, але моя головна професія — акторська.
Водночас я відчуваю внутрішню потребу бути поруч із нашими військовими. Це неймовірні люди. Вони заряджають мене своєю силою, а я, сподіваюся, можу підтримати й зарядити їх своєю енергією.
«Парасоля» — не про війну, а про силу жінок жити далі»
Ви стали режисеркою-постановницею документального проєкту «ПарасолЯ», створеного на основі реальних історій дружин військових. Як народжувалася ця вистава?
Робота почалася зі сценарію. Жінки довірилися мені насамперед як психологині, а вже потім як акторці й режисерці. У цьому проєкті все поєдналося.
Ми проводили тренінги, багато говорили, виписували теми, які найбільше болять. Це було очікування чоловіка чи сина з війни, життя в невизначеності, інтимність у стосунках, осуд у суспільстві, поділ на «тих, хто чекає», «тих, хто втратив» і «тих, чиї чоловіки не воюють».
Мені дуже хотілося показати, що такого поділу не повинно бути. Ми всі перебуваємо під однією «парасолею».
Сценарій народжувався довго. Ми багато разів збиралися вечорами, плакали, проживали власні історії, а потім свідомо шукали спосіб говорити про дуже важкі речі без приреченості.
Нам було важливо, щоб глядач виходив із вистави не розбитим, а сильнішим.
Саме під час цієї роботи я побачила, наскільки неймовірні ці жінки. Вони різного віку, з різними долями, але всіх їх об'єднує віра в перемогу й бажання жити далі.
У який момент ви зрозуміли, що ці історії мають прозвучати зі сцени?
Для мене дуже показовою була реакція одного військового після вистави. Він сказав: «Тепер я зрозумів, що переживає моя дружина, поки я на фронті».
Дружина відповіла: «Я ж тобі про це весь час говорила». А він лише усміхнувся: «Ти говорила, але я не чув».
Саме тоді я зрозуміла, що театр може донести те, чого іноді не здатна передати звичайна розмова.
Ми свідомо не показували найстрашніших історій. Військові самі казали, що те, що вони переживають на фронті, значно страшніше за будь-яку сцену.
Але це й не було нашим завданням.
«Парасоля» — не про шокування глядача. Вона про сильну жінку, яка, попри біль, продовжує жити, любити, чекати й не втрачати себе.

Як говорити про чужий біль так, щоб не перетворити його на емоційну маніпуляцію?
Я дуже не люблю, коли трагедією маніпулюють. Коли на сцені спеціально «тиснуть» на смерть, хвороби чи втрати, щоб викликати емоцію.
Мені це не близько. Тому ми принципово не педалювали болючі теми.
Нашою головною ідеєю було не показати, кому важче. Бо людський біль неможливо порівнювати. Для когось найбільша трагедія — втрата близької людини. Для когось — роки життя в невідомості, коли не знаєш, чи жива найдорожча людина.
Ми хотіли сказати зовсім інше: кожна мить життя — це подарунок. Ми не знаємо, що буде завтра. Тому потрібно жити сьогодні, берегти себе й тих, хто поруч.
Саме про це, на мою думку, «Парасоля».
Що після прем'єри говорили дружини військових? Чи відчули вони, що їх почули?
Вони казали, що нарешті відчули: їх почули й зрозуміли. Для нас це найбільша оцінка.
Зараз нас уже запрошують із виставою до інших міст. Попереду поїздки до Києва, Львова та інших міст України.
Мені здається, ця історія потрібна людям. Бо вона не лише про біль. Вона про підтримку, внутрішню силу і про те, що навіть у найтемніші часи гумор може рятувати.
Саме тому я часто повторюю: потрібно жити далі. Бо кожна секунда життя має свою цінність.
«Після емоційних вистав мені потрібні прості речі: тиша та сон»
У вашому житті поєднуються театр і психологія — дві професії, пов'язані з сильними емоціями. Як вам вдається зберігати внутрішню рівновагу?
Насправді я не переношу чужий біль ні додому, ні на сцену.
У своїй акторській роботі я не намагаюся проживати роль через власні травми. Для мене це неправильний шлях. Я більше працюю з фантазією: читаю текст, слухаю режисера, уявляю персонажа, спостерігаю за ним ніби збоку — як він рухається, думає, говорить, реагує. А вже потім поступово починаю ним жити.
Тому на сцену я не виношу власний біль, а після вистави не забираю додому біль персонажа.
У повсякденному житті я зовсім інша. Не живу з відчуттям: «Я акторка». Я звичайна людина: доглядаю город, займаюся ремонтом, виховую трьох дітей.
Єдине, що з роками змінилося, — мені потрібно більше часу на відновлення. Якщо раніше після кількох емоційних вистав поспіль я швидко поверталася до звичного ритму, то зараз мені потрібні сон, тиша й відпочинок.

Якою ви є поза сценою, режисерською роботою та психологічною практикою?
Дуже простою.
Як і всі, я втомлююся — від побуту, від навантаження, від війни. Тому сама звертаюся до психологів, проходжу коучингові консультації, планую свій час, шукаю місця сили, де можу відновитися.
Насправді я зовсім не така, як на сцені. Там багато енергії, руху, емоцій. А в житті мені подобається спокій. Хоча, якщо добре висплюся й відпочину, то вдома теж можу бути дуже енергійною.
Що сьогодні допомагає вам відновлюватися й відчувати опору?
Якщо чесно, мені з кожним роком стає важче.
Я не звикла до сирен. Не звикла читати новини про обстріли Києва, Сум, Харкова чи інших міст. І не думаю, що до цього можна звикнути.
Мене повертають до себе дуже прості речі: робота, звичайні домашні справи, город, прогулянка, річка, чай або кава з близькими, можливість щось посадити, прибрати чи просто побути в тиші. Саме такі буденні моменти сьогодні найбільше заземлюють.
Колись ви сказали, що щастя — це не ейфорія, а сенс. Що сьогодні для вас означає бути щасливою?
Так, безумовно. На кожному етапі життя людина переосмислює свої цінності. Сьогодні для мене найбільший сенс — це здоров'я.
Я хочу мати сили допомагати своїй сім'ї, своїм близьким і своїй країні. Саме тому дбаю про себе: намагаюся правильно харчуватися, щоранку займаюся йогою, стежу за своїм самопочуттям.
Для мене важливо мати енергію, щоб бути продуктивною, працювати, підтримувати інших і просто жити. Сьогодні саме в цьому я бачу своє щастя — у здоровому тілі, здоровому дусі та силах рухатися вперед.
Якби сьогодні до вас прийшла двадцятирічна Ірина Онищук і сказала: «Я боюся, що не впораюся», — що б ви їй відповіли?
Я б сказала: «Розслабся, Іро. Ти не одна».
Поруч завжди будуть хороші люди. У цьому я переконалася на власному досвіді.
Мені пощастило, що впродовж життя поруч зі мною були люди, які підтримували, надихали, допомагали. І навіть зараз ми сидимо тут, розмовляємо в театрі. Хіба це не прекрасно?
Коли поруч є люди, які кажуть: «Іро, ходімо», «Іро, ми тебе чекаємо», «Іро, допоможи нам», — це вже велика сила.
Тому я вірю в людей. Вірю в доброту, щирість і взаємну підтримку. І мені здається, що хороших людей навколо значно більше, ніж може здатися на перший погляд.

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
