Кожна країна і кожний регіон мають свій різновид політичного кітчу. Тобто таку іміджеві подачу політики, яка – навмисно (або ж ненавмисно), – створена для представників нижчих прошарків населення – яких дехто ще називає «маленькими» (українцями).
Україна відома у світі політичного кітчу в першу чергу завдяки політтехнологам Юлії Тимошенко та дівчатам з FEMEN. Коровайні зачіски, плаття з буфами та поєднання віночків з голими жіночими торсами вже невіддільні від міжнародного тренду тої дивної історичної субстанції, яку називають «українською політикою».
На цьому тлі галицька політика виглядає не настільки яскраво та екзотично. Галицький політичний кітч архаїчний, з відчутними присмаками літературщини та містечкової фальшивої клерикальності (бо ж в неділо з церкви – «на сто грам»!). Його своєрідним символом є поєднання української етнічної сорочки – вишиванки з піджаком лапсердачного типу. Несміливі нагадування модельєрів про те, що етнічний одяг принципово не поєднується з чиновницьким, на Галичині ніколи до уваги не бралися. Ані в кінці ХІХ століття, коли тодішні галицькі політики почали носити вишиванки в комлекті під гімназійними сюртуками, ані кінці ХХ-го, коли вишиванку вже одягали в комплекті з циганськими джинсами та двобортними «блюзками» покрою доби «пізніх шестидесятих», ані у ХХІ, коли політики теперішні носять їх навіть під «плащовками» та під костюмами шитими за кредитними лекалами «від кутюр».
Власне, у цьому поєднанні можна знайти певну рацію. Адже галицькі політики завжди намагалися поєднати щиру етніку з чиновницькою «солідністю». Типу: я хоч і влада, але «свій хлоп».
Прагнення здаватися «своїм», «народним», «місцевим» є нормальним прагненням для кожного політика. Мотиви вулично-кухонної естетики зустрічаються в політичних трендах від Венесуели до Індонезії. Для того, щоби сподобатися «політичній вулиці» претенденти на любов електорату намагаються не носити окуляри (щоби не виглядати надто «вумним»), розмовляють «по простому», одягають дешеві «лахи» та вставляють до свого іміджу якусь родзинку згідно з місцевими особливостями.
За наївної доби дев’яностих місцевому політику достатньо було значка з тризубом та кепки в «упівському» або ж «стрілецькому» стилі, щоби забезпечити впізнаваність за народно-вуличною дихотомією «свій-чужий». Тепер вимогливість електорату зросла. Народні маси прагнуть чогось цікавішого. Не виходять з моди «фото з ксьондзами», на яких поряд з галицьким політиком локалізована сакраментально-поважна постать в рясі (Це щось із серії фото з подорожей – «Я і мавпа з тайського зоопарку»). Також пристойним тлом для політика вважаються діти і монументи («Я і піраміда Хеопса», «Я і Ейфелева вежа»).
Радикалізація політичного поля додає свої корективи. Колись знакова синьо-жовта символіка поступилась місцем червоно-чорній, вишнево-чорній та різноманітній партійній. Пишні зачіски, розраховані на шляхетну сивину, та «козацькі» вуса відійшли у минуле. Тепер, в «кризовий час», політик має носити коротку мілітарну зачіску, що підкреслює важку потилицю та добре гармонує з вузьким чолом та розвинутими надбрівними валиками. Просторі піджаки натякають на готовність взяти участь у бійці та можливу наявність зброї. Навіть улюблені довгоносі черевики втратили в тренді і замінюються моделями зручнішими для копання політичних супротивників.
Стиль виступів і промов, натомість, залишається незмінним. Стандартна кітчева промова починається з нагадування про «окупацію» та чергові витівки «окупаційного режиму» і «п’ятої колони», продовжується апеляціями до Бога і померлих героїв, а закінчується або присягою боротися до перемоги, або ж резолютивними тезами, спрямованими до «вирію» (предків, Бога, народного віче, прогресивного людства, послів демократичних держав… тощо). Найбільш вправні оратори-кітчовики вставляють до своїх промов щось сльозогінне: про страждання політичних в’язнів, живих і ненароджених дітей та про подорожчання ліків в аптеках і овочів на базарі.
Добігає до кінця (й все ніяк не добіжить) хвиля перейменувань вулиць та громадських об’єктів. Неприбраним брудно-сірим «бомбленим» вулицям присвоюються імена римських понтифіків та померлих поетів. Це також політичний кітч на догоду тим, хто за звичкою готовий сприймати назви окремо від названих об’єктів.
Головною проблемою місцевого політичного кітчу залишається його набридлива ОДНОМАНІТНІСТЬ, використання одних й тих самих передбачуваних символів та прийомів. Від цього символи та прийоми девальвуються. «Заюзаний» політиками Тарас Шевченко поступово перетворюється на «загальне місце», щоденні розмови про «народне повстання» викликають лише позіхальну реакцію…
В Галичині політика завжди була рясно наповнена «ужитковим культурництвом» найпримітивнішого штибу. Це зіграло злий жарт і з культурою, і з політикою. Першу звикли сприймати лише як гарнір до вічної «боротьби з окупантами», а друга стала чимось на кшталт безупинної святочної академії.
Освічена молодь, відлякана таким політично-культурницьким гібридом («Просвіта» вже може лише злякати і відштовхнути), тікає до віртуальних світів. Її місце в політиці займають кар’єристи та представники люмпену, для яких кітч і фальш є звичними форматами сприйняття та споживання дійсності. Люмпенізація політики є не лише джерелом, але й наслідком політичного кітчу. На жаль, Галичина є одним з лідерів цього процесу в Україні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Національна ідея України - Духовно-мілітарна мобілізація
