Першим моїм відрухом на виставку «9-ти» Івано-Франківських художників торік була стаття «Швидкий огляд баченого». Тоді я дала собі слово повернутись через рік і написати про роботи авторів в контексті мистецтва міста. Навіть одразу виник попередній текст, який би мав з’явитись 6 серпня 2013. Така собі футурологія. Наївна!
Минув рік, той текст розвіявся/розтанув мов чар весни восени, а натомість життя ставить виставу в декораціях ретроспективи подій/дій/не-дій самих художників. Якщо подію (відкриття галереї «Арт на Мур») брати за точку відліку нового мистецького простору Франківська, то для самих авторів Мирослав Яремак вималював/виголосив жирну крапу: «Постмодерн помер!». Отже, дерево постмодерну зродило зерна й тепер кожен з дев’яти художників йтиме своєю дорогою і не обов’язково художньою, але неодмінно образною.
Найяскравіше і результативніше вибухнув Іздрик. Його зазирання в усі «Не названі»/незнані замкові щілини принесло свої плоди. Напевне знайшовся ключик до небесної сфери з якої ринула мелодія, яку Юрко влітку занотував/зафіксував в чудовій поетичній збірці «Ю».
Анатолій Звіжинський, як справжній марафонець, нарешті дібрався до фінішу – перезаснував Івано-Франківський «Центр сучасного мистецтва». Його терпіння поборювати (українське айкідо) владу в царині виборювання ресурсів для мистецтва гідне поваги, а його мистецькі «Мухи» я готова сприймати за метеликів, що піднімуть на своїх крильцях проекти «Нових героїв» інших художників.
Ростислав Котерлін, працюючи в сьогоденні для найменших у ляльковому театрі міста, напевне, зробить найбільше «Українське чемпіонське» коло і зайде колись на посадку в Бастіон метафізично з кінця у масці, через київську «Я Галерею».
Виставка Ярослава Яновського «ВЙО!» залишилась для мене непоміченою (напевне не була в місті), тому не коментуватиму.
Ігор Перекліта. Гм?..Теж не чула, не бачила. Кажуть захищає свої сходи від осадів і поглядів під парасолькою маститого куратора. Напевне Ігор став «Жертвою кураторської політики» і рік для нього замалий відтинок часу. Тай Мирослав Король десь розтанув на пагорбах серед «Орнаментальних» київських каштанів.
Олекса Фурдіяк переніс свої плоди на «Тиждень актуального мистецтва» (чи надовше?) на більш дружні до мистецтва львівські грунти. І все це правильно! в наших франківських кліматично плаксивих умовах бізнесу.
Наступним, хто вербально-лінгвістично підтримав Іздрика був Яремак (не даремно, на тій викриваючій модерністську крапку виставці, роботи обидвох авторів були на одній стіні, тільки по різні боки: один підглядав, другий, як «Ветеран, грамотно» шифрувався). Під час травневої «Моєї таємниці», на протязі 2-х тижнів, Франківськ отримував щоденну 3-х годинну терапію від Мирослава. Чисті стіни келії-«Бастіону» з іконо-знаками* приймали «прочан» в переддень пасхальних свят і дня міста. Мистецтво як і віра потребує сповіді.
Я бачила, як люди прагнули живого спілкування з художником і як Мирослав з насолодою віддівав усього себе слухачам. Його біографічна мовографіка на стінах нагадувала здалеку вірші псалмів. Однак схожість інсталяцій/ритуалів з релігією на цьому закінчувалась. Тут (галерея все ж!) у свої права вступало мистецтво і його жанр/жест – концептуалізм. Сухі дати-тире-дати і їх короткі резюме переконували нас у насиченому творчістю житті автора. Проте, коли життя сучасної людини спресовується у суцільний потік подій/новин, що змітає навколишнє життя, відслідковувати автобіографії інших просто немає змоги. «Єдиною формою освоєння індивідуального часу так і залишається збирання подій у певну сукупність, яка визначається життям і маркується між датою народження і смертю. Нескінечна безодня буття згортається до мінус простору приватної біографії» А.Л.Ястребов. Людина постійно прагнула розширити рамки свого існування і за допомогою мистецтва теж. Коли був розшифрований геном людини на горизонті замаячив мем**. Творення з рук Бога перейшло, як відтворення(не плутати з творенням!) до рук людини.
Роботи/іконки Мирослава нагадували збирання/кодування кубіків власної біографії. Однак не N-на кількість біт/мемів є вирішенням питання буття людини, а її про-бування у творах після не-буття. Маніфестація Яремака у логосферу стає обов’язковим і небезпечним атрибутом його художньої діяльності. Проте, коли Сальвадор Далі своє про-бування у снах геніально зОбразив/оЗначив на своїх полотнах, а Володимир Мулик (виставка якого відбулась у квітні цього ж року) своє про-бування у музиці схопив «У останньому фуете» «За п’ять дев’ята біля червоного дерева», і коли мені закинуть: «А у нас є газ…», я вигукну: «А у нас є Мулик!», без всіляких біографій і преференцій у його бік.
Наступну статтю написати б через п’ять років, тільки хто б нагадав. Цікаво, на якому кілометрі тоді буде Звіжинський? Може нарешті це буде естафета***?
Бажаю усім попутного вітру :)
----------------------------------------
*Шлях розуму – логіка, знак, що потребує часу для прочитання/розшифрування - каузальна природа фізичного світу. Шлях серця – образ, миттєва інтуїція – магічна природа віри.
** Мем – одиниця культурної інформації. Мемом може рахуватись люба ідея, символ, манера чи образ дії, що свідомо чи несвідомо передається від людини до людини через мову, письмо, відео, ритуал, жест і т.д.
***
Не струшуй пальчиком
в замкову дірочку попіл очей,
заячим вушком
не пий солодку музику Сфер,
коли Сам виростеш, Сам малюватимеш,
Сам заспіваєш – дай всьому час,
прийде день, знатимеш,
- це Твоє випало,
стань і рушай.
6.08.2013, Івано-Франківськ,
Еріка Вітер
