Українська політика має дивовижну властивість. Все, що до неї потрапляє, перетворюється на фейк, на підробку, на клоунаду й на підставу.
За останні двадцять років в полі укрсучполітики було дискредитовано безліч слів і понять. Починаючи від слова «демократія», яке вже від середини 90-их в Україні промовляється майже на московський кшталт як «дєрьмократія» і закінчуючи поняттям харизми, котре тепер наліплено і на тюремні параші і на джипи партійних бонзів і на біг-морди тих політичних гомунукулюсів, які позують на тлі солоденьких пейзажів, стадіонів і вишиванкових орнаментів.
Така ж доля спіткала й поняття «опозиції». Застосування маркеру опозиційності для позначення широкого переліку різноманітних персон та явищ українського політикуму привело до дивовижних результатів. Тепер, восени 2012 року, ми бачимо безліч опозицій та опозиціонерів. В опозиціонери записуються всі. Чиновники, які десятками років уособлювали в цій країні владу кажуть, що вони все свідоме життя, починаючи з піонерського дитинства і комсомольської юності, ненавиділи правлячу бюрократію. Функціонери, які кочували з партії в партію для того, щоби не випасти з владної номенклатури, тепер по саму кокарду у "глибокій" опозиції. Знані провладні сраколизи, колишні працівники правоохоронних структур і дресировані бізнесмени тепер ледь не гавкають в бік Банкової та ОДА.
Влади нібито не стало, вона розчинилась, самоліквідувалася. Навколо лише одна суцільна опозиція у всіх можливих іпостасях і аватарах. Щоправда, виникло кілька призначених зверху сумних «терпіл», яким сказали, що вони офіційно представлятимуть на Прикарпатті Партію регіонів і йтимуть мажоритарниками від цієї політичної сили (їм можна поспівчувати:)). Але цих, політично блідих наче шафова міль, добродіїв майже не чутно і не видно. Якщо хтось усерйоз сподівався, що ці «політ терпіли» виконуватимуть роль урн для плювків, то він помилився. Ніхто навіть плювати в них не хоче.
Опозиціонери, натомість, весь запас слини й більш пахучих речовин припасли для своїх колег – інших («неправильних») опозиціонерів. Всі й одночасно кинулися доводити, що саме вони найсправжнісінькі опозиціонери, а інші – «тушки», «свинячі голови», «підкуплені владою», «провокатори», «песики олігархів», «цуцики Банкової» тощо.
Відповідно, саме слово «опозиція» дискредитоване. Які б епітети до цього слова не ліпили – «об’єднана опозиція», «українська опозиція», «націоналістична опозиція», «справжня опозиція», «радикальна опозиція» - воно викликає тепер не стільки надії на зміни, скільки роздратування. Тому (для планової повної і безповоротної дискредитації) з’являється взагалі щось таке «гіперопозиційне», що не каже про себе опозиція. Це «щось» кричить про вила, розмахує вирваними із землі рослинами і безстрашно тусує з крокодилами. Але то не в нас. То десь. А в нас на Прикарпатті УСІ-В-ТОТАЛЬНІЙ-ОПОЗИЦІЇ.
Відповідно, електорат дезорієнтований. Прикарпатський виборець тільки-тільки знаходить свого «патріотичного» і «чесного» кандидата-опозиціонера у розкішній вишиванці з китицями, як на нього звалюється інформація про те, що цей кандидат «майбутня тушка», «крав, краде і буде красти», «продався», «колишній браток (рекетир, наперсточник, комуніст, комсомолець…)» і тому подібне.
Виборець чухає потилицю і наступного ранку знаходить собі нового опозиційного до злочинної влади кумира у ще більш розкішнішій "на всі груди" вишиванці зі здоровезними, немов ті церковні дзвони, жовто-блакитними китицями. Але того ж вечора дізнається, що й цей опозиціонер «злигався з януковичами», «неправильно голосував», «ходив до сауни з братками» і, взагалі, є «кумом племінника двоюрідного брата куми братової вуйка самого Табачника, а можливо й Ківалова». Виборець починає сумувати і думати: «А не пішли би ви всі з вашими виборами…»
Експертне середовище, яке намагається при наявній кількості даних вивчати тенденції й прогнозувати результати, констатує надзвичайну заплутаність і неоднозначність настроїв та сподівань виборців Прикарпаття. Вперше від часів здобуття Україною незалежності прогностична картинка «не вимальовується». Частина експертів впевнена, що врешті-решт спрацює відомий галицький «синдром партизанщини» і більшість виборців віддасть голоси націонал-радикалам. Це було б повторенням ситуації 2010 року, коли при наявності низки альтернатив електорат «поставив» на ВО «Свободу».
Аналітики які переконані у невмирущості «синдрому партизанщини» вважають, що відсутність на виборах свіжого домінуючого настрою поверне людей до «джерел політичного самоусвідомлення», де домінують націоналістичні тренди. Інші експерти, навпаки, очікують від прикарпатських виборців парадоксального вибору, котрий, мовляв, «здивує всіх». При цьому натякають на можливий феноменальний успіх «УДАРу».
Соціологія поки що нічого не підтверджує й не спростовує. Опитування, більшість з яких замовні, дають суперечливу картину електоральних настроїв. В сусідніх районах соціологи фіксують ледь не протилежні настроєві тенденції. Але всі сходяться на одному: значна частина електорату буде визначатися в останній тиждень (в останню ніч?) перед 28 жовтня. Й тоді ми, нарешті, зможемо визначити, який саме тип опозиційності наймодніший у цьому політичному сезоні.
Аналітична група «Фіртка-Магус»
