Україна продовжує відзначати і святкувати ювілеї Володимира Великого і Андрея Шептицького. Кажучи без пафосу, ці особистості відіграли роль в житті України більш ніж видатну. І їх світле місце в історії України ще не до кінця проявлене.
Може більшість скаже, що це лише формальності і данина історично-культурологічним артефактам. Насправді, кардинально не так.
Завжди в будь-якій країні на авансцені її історичного шляху стояли – жрець і король. Так і в Україні – повинно бути зараз, хоча часи вже зовсім інші. Та посутньо нічого в історії не минається, і князь і жрець присутні досі. Вони вічні. Для когось це символи, для когось реальність, здатна розгортатися в історичному процесі з новою якістю. Слава Богу, це ж особистості не дрібного калібру а-ля Яценюк з Порошенком.
І це навіть дуже добре, що вони не стикалися між собою, не Яценюк з Порошенком, а Володимир з Андреєм, що Бог їх розвів в лінії Історії. Видовжив, тим самим можливо надавши шанс Істинній Русі на утвердження.
Основний зовнішній ворог не шкодує засобів для наполягання на науковому фарсі, що Володимир, мовляв, народився на їхній теперішній території, десь там біля Пскова. Їм важливо, щоб людина з цим іменем влилася залізно в іменний пантеон Лєніна і Путіна ісконно і вовєчно. Плюс також Херсонес, Крим, місце, де Володимир охрестився.
Насправді не в ідеологічній площині лежить куди вірогідніша гіпотеза, що зокрема належить Юрієві Дибі, про те, що Володимир з роду Рюроковичів народився в Волинській області, село Будятичі.
Багато навіть на словах патріотичні історики, українські, завзято спростовують цю версію. Чому ? Бо – не вигідно. А не вигідно, тому що свої дисертації, кандидатські захищали і писали наукові праці під кутом огляду і залізним догматом царсько-радянської науки. Це біда суспільства цього, бо воно може бути на словах гіперукраїнським і суперпатріотчиним, але якщо щось іде в розріз з вигодою, то все їхнє шляхетне, правдиве і законне старій клячі під слиняву жуйку.
Та справа не в місці народження першого великого реформатора. І навіть не в міністерстві інформації, яке могло б активніше працювати на виведення корисної інформації до вух і очей наших громадян, тим самим бодай чимсь виділятись на фоні ще ненароджених реформ в муках. Ось недавно виявили на Поштовій площі в Києві залишки будинків 11-12 століть. Чому б не розвернути цілу науково-популярну документалістику з цього ? Натомість наші бюрократи обмежуються старими звичними «вживемо заходів…».
А скільки розумників, які кажуть взагалі « нафіга той байстрюк відібрав у нас релігію предків ?», « і шо нам принесло то християнство ? люди стали менше красти чи вбивати ?»
Але до чого тут такі звинувачення, якщо в будь-якої людини, завжди за будь-якої релігії чи її відсутності є вибір красти або не красти, вбивати або не вбивати.
Якщо вірити традиційним літописам, Володимир зупинив свій вибір на релігії, що естетично його приваблювала, насамперед, а не етика і метафізика правили на передовій у нього. Тим не менше, країна влилася в канву цивілізованого світу, нового цивілізованого світу(політика таки домінувала суто над етикою, що є нормальним).
І вся біда не у його виборі чи його бабусі впливі. Окрім всіх благ і переваг, християнство дало слов’янам писемність. Писемність це досягнень цивілізацій, що розірвали з анімістичним, шаманістичним уявленням про світ. Що не зробили народи майбутньої золотої орди і їх нащадки московіти. Окей, сильно-часткові нащадки.
Причина багатьох негараздів великої кількості індивідів наших терен лежить не в площині прийняття «правильного закону» чи неприйняття, не стільки, а в психології страху стати кимсь, хто, ризикуючи, звичайно, виходить своєю екзистенцією за межу багаторічних родино-кланових ужитків, домінування яких – лише фізичне виживання, що мірою накопичення благ сублімується в тонші виміри, як то людина-мільярдер, яка підсвідомо боїться вмерти з голоду чи зазнати прямих знищувальних утисків від загарбників. Звідси також пояснення плазування влади перед загарбниками, вся оця, з першого погляду, цілком вивірена, раціональна обережність, поступливість і ненасильство.
Саме тільки голе уповання чи то на Нову Конституцію, чи то на черговий поспіхом прийнятий, популістичний закон є прихованим вираження не лишень обману виборців, а й магічного мислення в якості розради як і для нерозбірливого електорату, так і для чисто себе: якщо накарлючив шаман йкесь мудре слово (а в шаманів інших нема), то значить воно має автоматично чудодійну силу. А як же людський фактор ? Хто буде втілювати це слово, переносити з паперу нікчемного в своє нікчемне життя, роблячи його ціннісно більш вартісним, а папір авторитетнішим.
Дуже легко розрізнити дійсно писемну культуру від неписемної. Те, що писемна культура відбулася в Англії, незважаючи навіть на відсутність писаної Конституції, то це безапеляційний факт(для етнознавців факт ще в утому, що в цієї країни до Толкіена фактично була відсутня власна автентична міфологія).
А ось інші справи, наприклад, в австралійській культурі, до того, як цю південну землю заселили британські тюремники і вигубили пристойну кількість аборигенів.
Корінний австралієць чи то індіанець в Америці не відчуває в собі потреби дотримуватися «писаної букви», у нього є з сивої давнини свій усний закон, дарований його предкам від богів і духів різних. Правда, гордо звучить: « Дарований предкам від богів ?». Значно привабливіше на вушко, ніж якась там розписана-списана закарлючками Біблія, Конституція і Трудове з Кримінальним Кодексами.
Боги можуть кодекси запхати в дупу мєнтам і прєзідєнтам разом. Зате абориген, як правило, отримує перманенту війну зі своїми одновірцями з інших племен, аж до тотального канібалізму, як то на Острові Пасха, бо не вбив іншою сакральністю в собі і над собою духів розбрату, не вміє добазарюватися з собі подібними, буква як би провисає в повітрі і потім щезає їдлом для демонів в ефірних вимірах.
У примітивно язичницьких народів, або в періоди виродження, висихання і деформації високих пластів цивілізації, писаний закон, текст нівелюється. Натомість цвітуть квіточки всяких «усних законів». Ось і в нас так – хто живе в нас виключно за Біблією і у відповідності до Конституції та похідних формальних вимог ?
Це все я веду до того, що ми – горді укропи не з партії «Укроп» – нарешті маємо вийти сухими і неушкодженими з тісних обіймів сучасно-язичницької держави роду Московії, яка брутальніше за яке-небудь плем’я бабу-кау плюндрує значення закону та права. І ми мусимо бути тверезі в тому, що лишень благородними волонтерськими рухами і хоробрими руками солдатів цього не отримати. Все одно існують наверху люди, від яких ми у великій мірі залежні. Адже світ це піраміда.
Ціль громадянського суспільства – не знівелювати цю залежність, а істотно зменшити, як на рівні центру, так і на рівні регіону – тільки за умови неухильного дотримання закону. Це ще менше реальніше, ніж убити в собі бізнесмена-олігарха Порошенкові.
Для цього крім свідомої, без перекручень сенсевості цього слова, горизонталі людей, потрібна звісно перехресна вертикаль, що не тим не менше хрест на горизонталі не поставить. І все більше, а комусь давним-давно було, зрозуміло, що роль президента Порошенка на це не підходить. Все йде до дострокових президентських виборів – у кращому, в тому числі для нього, разі.
Ця людина не перешкоджала олігарху Новінському, якого називала раніше своїми словами «сука православная» впливу на УАЦ, щоб та не об’єднювалася з Київським Патріархатом. І СБУ нічого не зарадила, а могло б, з огляду що б означало для суспільства таке об’єднання, вже не кажучи на чиненні тиску на МП. Але це в основному гріх очільників автокефальної, який парафіяни знизу можливо виправлять масовим переходом в Київський, краще цього тільки в УГКЦ.
Ця людина та люди з його «штабу» наклали жирний болт на пропозиціях ради церков (в яку входять не тільки християнські церкви, а й юдеї з мусульманами) внести в нову Конституцію всього три статті:
Гарантування таємниці сповіді;
Шлюб – це союз тільки чоловіка і жінки.
Право на життя людини від початку запліднення до фізичної смерті.
Не будучи страшенно церковною людиною, але ж мушу визнати, що вкотре показна набожність наших «верхів» є димною булькою. Більшості. На жаль.
Це прекрасно, що українська греко-католицька церква має людину, яка знала безліч мов, була членами Галицького і Віденського парламентів, реформувала українську церкву, стояла біля витоків російської католицької церкви, за що побувала в ув’язненні в Росії, створювала академії, інститути, музеї, за особистий рахунок фінансувала передових того часу українських художників, рятувала євреїв від нацистського знищення і ще багато чого доброго робила.
Також Андрей Шептицький був чудовим бізнесменом, це йому належить ідея створення першої на Галичині української страхової компанії з подальшою метою перетворення її в банк «Дністер», щоб ще більше виділяти на добрі і суспільно корисні справи, займатися меценатством. Багато землі віддав на потреби не своїй користі. Він також з партнерами виходив на світові біржі, торгуючи акціями. В програмах, сформованих ним, чітко видніються стовбури закладення справжнього громадянського суспільства – і це тоді, коли в світі комунізм і нацизм.
Це непосильно для сучасних діячів – наслідувати геніїв від Бога ?
Прикметно, що ці генії, аристократи по духу і по крові, будучи вірними своїй землі, мали розбавлену кров. Кому вигідні галаси, що до нас понаїхало грузинів та іншої чужоземщини ? Тим, які рідною жирною сракою приросли до ковбана, на якому їм відітнуть голови, свої чи чужі. Оптимально – в тандемі. Як колись, коли все тільки починалося – Українська земля і варяги. Тоді з півночі, Швеції, в новітній час – з усіх усюд. Твереза домінанта залишається і залишиться за українцями по духу і, не падайте духом, і по крові.
