Здолати ворога можна лише миром. Миром, який не передує поразці, а вінчає перемогу у битві. Шанси Кремля виграти після збитого Боїнга вже не такі великі, як видавалися вони до того. Однак радіти від того, що нещодавно трапилося на висоті десяти кілометрів на Донбасі, оцінюючи коливання геополітичного маятника не на користь Росії, може тільки не менший виродок, ніж якийсь гіркін-стрілок – загинули люди, маса дітей, не більші і не менші люди, ніж українські.
В Росії визріває бунт проти Путіна, в основі якого прокладені, звичайно, не незадоволення сірої і чорної маси бидла, яке забезпечує йому рейтинг до носа, а антагонізми двох таборів: імперіалістів і лібералів, або економічних імперіалістів. Путін вже нікого із них не задовольняє, бо занадто нерішучий і слабкий для прибічників Дугінської парадигми, бо занадто агресивний і непередбачуваний для людей типу Абрамовича. В перших – ідеї «Вєлікой Матєрі», в других – реально Великий Капітал(в тому числі і самого Путіна), пришвартований всіма якорями до Західної системи.
Два демони зіштовхнулися в білому злобному карликові, один древній, родом із минулого і звуть його «Кагебіст», інший новітній, звуть його «Капіталіст». Який переможе ? Який «Ка» отримає гору ? Який би не переміг, цивілізаційна сутичка Києва і Москви не закінчиться. Але численні життя по обидва боки кордону зберегти здатен все-таки «Капіталіст». У Святому Письмі читаємо, що за ворогів треба молитися. У Конституції читаємо, що країну потрібно вміти борони.
Перше і друге в даному випадку не суперечать одне одному. Великі християни, добрі, милосердні, людяні-люди, ті, які монопольно їздили до сепаратистів-терористів брати інтерв’ю, точно знають, що Августин Блаженний і Климент Александрійський обстоювали ведення Справедливої Війни – в разі крайньої необхідності. До такої необхідності належить, найперше, захист від тих, з ким переговорів бути не може а пріорі. Інакше шляхом «нерозумного добра» можна посіяти таке велике і дурне зло, що Галицький сепаратизм в захмелілих головах деяких інтелектуалів здатися може потім усім іншим Великим Добром. І Необхідним. Не дай Боже.
Скоріш за все, час «ново-росій» у нинішньому вигляді добігає кінця. Гіркіна, Губарєва, Бєзлєра і інших чортяків-посіпаків Москви Кремль віддасть на поталу АТО, а якщо й допустить у свої простори, то сам невідкладно знищить. Оскільки бойовики вже встигли не лише образитися на Путіна за «промєдлєніє», а й безпосередньо відчути великий ризик у тандемі з великою владою, то тепер можуть безстрашно перенести «ново-росію» десь на Кубань, до Курська чи куди заманеться. Цього найбільше бояться Кремлівські бонзи, бо це їм справді загрожує, більше за це хіба що бунти на Кавказі і в областях, які сусідують із Китаєм. Що означає – неминучий розпад.
Тому не виключено, що «Кагебіст» у Путіні таки переможе і вляпається у війну і історію. Підставою для офіційного вторгнення у суверенну країну може бути якась дружня підтримка брацкаму народу у боротьбі із терористами. Мовляв, ну, якщо Україна не може впоратися із світовим злом – тероризмом, то ми її, ясен пень, допоможемо убезпечитись самій і убезпечити Європу, а війська свої тимчасово залишимо, а потім пошукаємо терористів ще в інших областях Мало-Ново… прастітє УкраІни, мало де падонак может таваріщя прятать.. Ну ми ж не спонсори тероризму, ми ж борці з ним, йолкі-палкі !.. А якщо опір чинитимуть українські війська – значить це вони з американцями прикривають і спонсорують тероризм, щоб звинуватити в усьому нєвінную нашу матушку Рассєю.
З розрахунку на те, що фрау Меркель-Рібентроп з месьє Олландом-Девальє знову обмежаться грізними словечками і маханням пальчиками в бік Білокам’яної і одночасно дулею в бік Печерських пагорбів, а потім подивляться на мертві голови убивць голландських дітей – і прокричать призабуту мантру «дякуємо русскому солдату за нашу і вашу хату». Тобто ступінь цинізму керівництва Росії і жлобалізму ряду ситих західноєвропейських бюргерів у нас, здається, ще багато хто недооцінює чи воліє просто не помічати, тому не чути ніякої критики від високопоставлених, не чути лайки тверезого Луценка з німцями «Нацисти !».
Але чи оцінює хоча б адекватно українська влада ступінь колабораціонізму Донецьких і Луганських урядників, розпорядників ? Комуністи і регіонали в місцевих радах, невже не здатні всупереч всяким законам України скликати сесію і «проголосити» в Росії «про допомогу» ? Якщо і далі « Данбас нє услишат» ?
Скільки можуть тривати ситуації, подібні до тих, коли у Верховній Раді, люди, яким українці цілої країни делегують свої права і зі своїх податків забезпечують їм безбідне існування, не враховуючи, звісно, статків із бізнесу, яким їм згідно із законом заборонено займатися, не просто із трибуни травлять національні інтереси на догоду ворогам, а й самим своїм існуванням в будь-якій точці країни Україна ставлять під питання існування цієї не для всіх, слава Богу, країни-доярні і не більше ?
Президент і його команда хочуть дострокових виборів, і це виправдано, і це правильно за умов, що склалися в країні. Та суспільство, хоче цього президент чи ні, повинно вимагати заборони не просто комуністичної партії і партії регіонів, не просто прийняття закону, який би унеможливлював політичну діяльність особам, що за бодай останні п’ять років зарекомендували себе як підривники суверенітету країни, її обороноздатності, її економічної сили, завдячуючи відомим і менш відомим прихватизаторам, а вимагати справедливого кримінального покарання. Називати це можна хоч люстрацією, хоч ілюстрацією, але це робити треба. Хоч щось. Нехай більша частина з покидьків вчасно емігрує в Москву, одначе сама показова дія чого варта. Консолідує суспільство і легітимізує владу.
Ганьбою є, коли латвійці забороняють приїзд Кобзону, Газманову і Валєрії на свої терени, через висловлювання про Крим, а українці – досі ні. Незрозуміло, чому українці у Англії могли офіс СКМ Ахмєтова пікетувати багаторазово, а українці у Києві не можуть цього робити послідовно і неодноразово ? У себе дома, на рідній землі ?!
Жертви Майдану, жертви війни – сотні вбитих, суспільство вже знемагає від справедливості – і нікого не карають, все волочиться і зацитькується. А громадяни продовжують за телефон платити і електрику – Ахмєтову, прикривалі і частковому спонсору терору на Донеччині, за газ – Фірташові, партнерові Януковича. Сам Янукович і сімейка продовжують і надалі отримувати дивіденди із діючих підприємств під чужими іменами. Нонсенс правовий і просто загальнолюдський.
Найгірше, що може трапитися за даних обставин в країні – це другий майдан. В цьому як ніколи зараз зацікавлена Москва, щоб показати Заходу, а особливо Америці, що діючий президент не легітимний, що на тій землі немає єдності, бо там купа «народностей» і «неоднорідностей», що не варто і крихти помагати Україні, а краще зосередитися на Палестині, Сирії, і віддати з потрухами Україну Росії чи поділити навпіл.
Москаль хоче бачити в чужій країні дієве унаочнення такого рідного йому татарського слова «бардак», що не спить і навіть не дрімає, а сни бачить із розплющеними очами, як би все більше вони не скидалися на галюни, марення – у нього реальність давно зміщена, викривлена. День у чорній містерії з’єднався з ніччю.
Або Україна-Русь, або імперія-росія, виживе тільки хтось один. І це не марення.
Є підозра, хоч і не величезна, що на Банковій хочуть домовитися з Кремлем: терористи зникають, або стихають, ніхто, ніякі війська не вводить із Росії, натомість на наступних парламентських виборах проходять за квотою Кремля до Парламенту одіозні – і невідомі широкому загалу, крім Медведчука, новоствореної партії Льовочкіна, можливо, все ті ж невмирущі комуністи, - особи; а Донецьк і Луганськ отримують ширші повноваження, щось на кшталт Кримської автономії. Одвічна українська гнучкість від рота до задниці, держава ризикує напередодні зими не висувати самій ультиматуми, а вести домовини – наголос на другий склад. Сподівання, що то тільки підозра, не більше, і не буде наголосів на дальші склади.
Нема гарантії, що ще кілька смертей без бронежилетів чи внаслідок непродуманих рішень командувань, і бідолашні матері, жінки рвонуть на Київ з вимогою все віддати, лиш би життя врятувати. На Прикарпатті уже пройшла хвиля протестів, подекуди небезпідставно. Часткова мобілізація необхідна, але виникає гостре і – підкреслюю – дискусійне запитання: чи повинна саме Галичина віддавати найбільше людей на війну ? Те, що повинні галичани йти воювати і те, що багато залюбки йде, сумнівам не піддається.
Та тут є одна заковика. Без найменшої долі зазнайства і окремішності, визнаймо те, що ми частково справді неоднорідні. Якщо на Сході – етнос українців, в Центрі – народ, то на Заході – політична нація. Це ніякий не галичаноцентризм, а об’єктивна дійсність, хоч той народ і нація ще дуже кострубаті, неотесані, але вони формуються, благо і не благо «добрі сусіди» помагають.
Двом моїм добрим знайомим прийшла повістка. Вони відмазуватися не стали, хоч могли, поїхали з гідністю на Донбас. Один із них - умілий маляр і чудовий майстер різьби по дереву, дійсно талановитий і спадковий. Інший майстер спорту, володар коричневого поясу з У-шу. Завдяки ентузіазму і альтруїзму останнього вулична шпана стала менше біситися, бухати і курити план, а дівчата навчилися кільком практичним способам захиститися. Обоє єдині годувальники в сім’ях.
Ідуть воювати кращі. Не всі. Залишають гірші. Знову ж таки, не всі. Біда українськості - невелика кількість якісного генофонду. Століттями раніше і в часи світових воєн кращих чоловіків, з волею до шаблі і рушниці, часто забирала земля. Бувало, вони не залишали потомства по собі, не вспівали. Вихованням дітей займалися жінки. А нещасна жінка повинна була ставати і мамою і татом заразом. Відтак в силу природних зумовленостей жінок чоловіки виростали менше чоловіками, ніж могли і повинні бути. Себто в них і потепер домінують жіночі архетипи, які закріпились через гени і виховання, – зберегтись будь-якою ціною. Зберегтись не, аби щось дати світові цінне, а щоб зберегтись.
Найгірший вияв цієї архіриси можемо спостерігати на прикладі сублімованого інстинкту до самозбереження, як то жага до накопичення матеріальних цінностей, тієї ж проклятої корупції, макіавеллізму, продажності. Діти чомусь посадовців, суддів, бізнесменів - наших - не їдуть масами на фронт. І самі посадовці, судді, бізнесмени не спішать брати зброю в руки і Неньку боронити, крім не-сімейного Ляшка (LOL). У них превалює «зберегтись» і нічого не вдієш. «Дебіли плодять дебілів», як сказав класик, і вони в нас тіпа еліта. Зате у нас купа міліції, вісімдесят відсотків якої сущі мусори, а це, як рейтинг Путіна в Росії. Слава двадцятьом вовік і усюди.
Мусимо традиційно дякувати за підтримку двом Америкам – США і Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Швеції, частково Великобританії з Румунією, Польщі, Чехії країнам Прибалтики і всім Охочим, та сподіватися на Китай, який зможе у геополітичній боротьбі із США прибрати до своїх рук Срібну Орду в Залізний Вік. Але покладатися – тільки на себе. Слава Україні, її Армії, її Громадянам, Уряду, Службі Безпеці, Президенту і Верховній Раді(не всім, ясно). Честь і слава попри все. Здолаємо ворогів.
