"Він постійно тасує карти. Всі чекають, коли він почне їх здавати, а він не здає. Він продовжує тасувати колоду". Саме так охарактеризував ставлення президента Порошенка до проблеми Донбасу один серйозний чоловік, який докладно поінформований про деталі переговорного марафону в Мінську і добре знає Петра Олексійовича особисто.
Час — гроші
Цікава думка й іншого впливового персонажа, теж причетного до процесу. "Відмінність української позиції полягала в тому, що Київ під час обговорення проблеми Донбасу не висував чітких планів, не пропонував ефективних рецептів, не нав'язував власного порядку денного. Ми рухалися у форматі чужих пропозицій, погоджуючись або не погоджуючись із тим, що нав'язувала Москва, озвучував Берлін, рекомендував Вашингтон, підсовувала ОБСЄ. Ми опиралися, піддавалися, іноді коригували, часто ловилися — і все в рамках чужої гри, нав'язаного дискурсу, не нами прийнятих правил. Ніхто не знав, у чому полягає справжній план Порошенка. Мабуть, тому, що він сам його не знав… Тягнути час, сподіваючись на краще, — немудрящий прийом. Але в якийсь момент він перетворився на успішну тактику. І навіть попри численні помилки, яких допущено в Мінську-1, і особливо в Мінську-2, вона спрацьовувала. Бо час, за великим рахунком, працював на нас, — кожен новий день санкцій проти Росії, кожен долар здешевлення нафти підточували сили Кремля. Але ця тактика не може замінити стратегію. Особливо тепер, коли час уже працює й проти нас. А чіткого плану деокупації й реінтеграції неконтрольованих територій у Петра Олексійовича, схоже, як і раніше, немає…"
Чому час став до нас менш поблажливим? Спробуємо розшифрувати. 2015-й був останнім роком роздачі авансів. 2016-го обсяг фінансової і характер політичної підтримки з боку Заходу прямо залежатиме від здатності Києва провести реальні реформи й ефективно протидіяти корупції. Нереалізація давно обіцяного ставить під питання не тільки надання безвізового режиму з ЄС, а й, цілком можливо, збереження нинішнього обсягу західних санкцій проти Росії.
Крім того, старт 2016-го ознаменувався початком повновагої торгової війни з РФ і повним запуском угоди про зону вільної торгівлі з ЄС. Перше досить відчутно вдарить по нашій економіці вже сьогодні. Друге — обіцяє непогані перспективи завтра. Одночасно вимагаючи оперативної роботи над уніфікацією всіх необхідних стандартів і остаточною адаптацією законодавства. Швидких, але вдумливих кроків з реструктуризації економіки та переорієнтації експорту. І чим швидше це буде зроблено, тим менш болісно ми проживемо перехідний період, коли одна частина нашої продукції втратить зовнішні ринки збуту, а інша — зіштовхнеться зі значно серйознішою, ніж раніше, конкуренцією на ринках внутрішніх. Але є й ще одна причина нервово позирати на годинник. Мінський марафон, що на весь рік перетворився на "процес заради процесу", чекає неминучий апгрейд. Уже через кілька тижнів відбудеться подія, котра невблаганно змінить форму й характер перемовин. Ідеться про заплановане на кінець січня голосування за внесення змін до Конституції. Тих самих, які передбачають "особливості місцевого самоврядування" для "окремих районів Донецької і Луганської областей".
Буде зміни схвалено чи ні, "Мінськ" у його попередньому варіанті себе вичерпає. Якщо "особливості" будуть конституйовані (що малоймовірно, але можливо), на Україну чекає, мабуть, найгірший з усіх можливих варіантів розвитку подій. Що потребуватиме чіткого плану мінімізації усіляких проблем, які виникатимуть. Якщо голосування зірветься — знадобиться нова конструкція переговорів про долю Донбасу, оскільки фундамент, на якому трималися всі попередні хиткі домовленості, впаде.
ТКГ. Тіньовий Контактер Гризлов
Зустріч Петра Порошенка з новим представником Росії в ТКГ (Тристоронній контактній групі — органі, уповноваженому вести переговори в рамках Мінського процесу) Борисом Гризловим наробила шуму.
Екс-спікер Держдуми й колишній голова "Єдиної Росії" замінив у ТКГ посла з особливих доручень МЗС РФ Азамата Кульмухаметова, який, за словами експерта, був слабким переговірником, погано орієнтувався в проблематиці й не виглядав на фігуру, адекватну своєму візаві Леоніду Кучмі. Гризлов — політик досвідченіший, самостійніший, ближчий до Путіна і, водночас, беззастережно слухняний. Хоча в призначенні був і очевидний виклик Києву. Людина, котрій заборонено в'їзд на територію України, — не найкраща кандидатура на "посла миру".
Є підстави вважати, що вояж гостя з Білокам'яної український президент прагнув зберегти в таємниці. Наші джерела стверджують, що в АП прямо жахнулися, дізнавшись, що візитер прибув не на непримітному джеті (як чомусь очікували в Києві), а на лайнері з триколором, і анітрохи не маскує свого перебування в українській столиці.
Впертість, із якою Петро Олексійович приховував очевидне (ну не на чай же з Кучмою, справді, приїжджав повпред Кремля), дивує. Такий самий подив викликає й лукавство українського президента, — за нашими даними, підтвердженими з кількох джерел, український президент і московський посланник спілкувалися "не у складі тристоронньої групи" (як пізніше пояснював Порошенко), а віч-на-віч, близько години.
Можна гадати, темою розмови було обговорення пропозицій Путіна. Можлива суть цих пропозицій: спочатку — амністія, конституційні зміни, прийняття закону про вибори в ОРДЛО, виборча кампанія на неконтрольованих територіях, визнання їх Києвом, потім — решта, аж до контролю над кордоном. Кремль нібито виявляв готовність іти назустріч Києву в питанні допуску до виборів в ОРДЛО українських партій. І остаточно погоджувався з українською версією конституювання "особливостей самоврядування". Не вимагаючи перенесення правок у тіло Конституції та розширення формулювань.
Утім, на цьому Москва й раніше не дуже наполягала. Її публічна незгода з формулюванням 18 пункту перехідних положень конституційних змін, швидше, було прийомом торгів — "Ставте ціну 10 рублів, тоді точно куплять за п'ять, ще й дякуватимуть". Крім того, роз'яснення Венеціанської комісії, яка уточнила, що перехідні положення мають таку ж юридичну силу, як і "тіло" Конституції, остаточно Кремль заспокоїло.
Наскільки можна судити, змінилася тональність розмови про долю кордону. Якщо раніше позиція Росії була приблизно такою — "спочатку вибори, потім поговоримо", тепер Кремль повернення кордону під контроль України звів у ранг твердої обіцянки. Ви вірите?
Нарешті, Москва дала зрозуміти, що коли Конституцію не буде змінено до лютого, а вибори в ОРДЛО не відбудуться навесні й не будуть визнані Україною, то вона в питанні Донбасу займатиме жорсткішу позицію.
Повторення пройденого
Ідея з конституційним закріпленням "особливостей самоврядування" Порошенкові, думається, ніколи не подобалася. Але рік тому він на неї пішов. Бо був дуже наляканий боями в ДАП і Дебальцевому і погоджувався на будь-який рецепт зниження масштабу бойових дій. Тому що такий план з різних причин влаштовував Путіна й Меркель, а свого плану в Порошенка не було.
До конституційного узаконення "особливостей" активно схиляв Київ і Вашингтон. І тому український президент зробив усе від нього залежне, щоб запустити маховик конституційних змін.
Але минув час. Тиск Заходу трохи ослаб. Байден, як стверджує джерело, у спілкуванні з українською стороною відгукнувся про "мінський процес" як про погану "угоду". Ціни на нафту падали швидше, ніж розраховували в Москві, і це давало шанс на більшу зговірливість Кремля.
І стимулювання конституційного процесу поступово перетворилося в його симулювання. Київ потихеньку почав "сповзати з теми".
За однією версією, пропозиції Путіна Петра Олексійовича не влаштували. І поки що він не зацікавлений у результативному голосуванні за конституційні зміни.
Він не знає, як це "продати" суспільству. Адже абсолютно зрозуміло, що контроль над ОРДЛО це не поверне. І війну не зупинить, лише може заморозити активні бойові дії. Зате узаконить сепаратистів, надасть їм повноваження, недоступні для інших регіонів. Жителі яких не розпорювали животи й не відрубували руки за відданість українському прапору.
Він розуміє, що рано чи пізно таке рішення позначиться на його рейтингу.
Він розуміє, що це покладе додаткове навантаження на бюджет, полегшить життя Росії й дозволить умити руки Заходу, остаточно перетворивши конфлікт на Донбасі на внутрішню українську проблему, а не на війну між Україною та Росією, не офіційну, але для всіх, хто має очі й голови, очевидну. І простір для маневру звузиться.
Порошенко розуміє, що Росія в її нинішньому становищі — яка загрузнула в Сирії, Росія, де дешевшає нафта й падає рубль, Росія підсанкційна — зацікавлена швидше "розв'язатися" з Донбасом. Але розв'язатися на її, Росії, умовах. Забравши звідти значну частину військ, проте зберігши контроль над територією. Знизивши тягар витрат на ОРДЛО і, фактично, поклавши фінансування цих територій на Київ. Адже після виборів Київ ніби отримає їх назад. А Москва отримає можливість порушувати питання зняття санкцій, — адже приписи Мінська-2 будуть ніби виконані.
Порошенко це розуміє. Але від Росії слабнучої він очікував більших поступок. І поки що не дочекався, — пропозиції Путіна, озвучені Гризловим, його не дуже підбадьорили. Він розуміє, що Росія слабшає, але не в змозі реально оцінити запас її міцності. Він розуміє, що Росія в її нинішньому становищі не зацікавлена в повномасштабній війні, але не впевнений, що вона на неї не наважиться — якщо не матиме іншого виходу.
Про всяк випадок Київ намагається обґрунтувати західним партнерам неможливість провести вибори в ОРДЛО. Оскільки, по-перше, остаточного припинення вогню й повного відведення озброєнь не відбулося, а без цього навіть розмови про вибори недоречні. По-друге, навіть проведення місцевих виборів під егідою Києва і за українським законом не знімає питання статусу, повноважень і долі фактичних вождів ОРДЛО. "Глави республік" не переоберуться, оскільки вони за українськими законами й не обиралися. Самі вони не підуть. А цього питання в Мінську, наскільки відомо, ніхто ніколи всерйоз не обговорював.
За іншою версією, Порошенко нібито пообіцяв Гризлову забезпечити прийняття конституційних змін, а також трьох законів, яких вимагає Москва, — про "особливості", про вибори в ОРДЛО та про амністію. Зрозуміло, з нюансами.
Можливу зговірливість українського президента пояснюють не тільки тиском Москви, а й новим натиском із боку Заходу. Нібито зовсім недавно про необхідність дотримуватися обіцянок Києву нагадав Берлін.
Непрямим підтвердженням цієї версії є те, що в громадську думку знову почали вкидати апробовані меседжі. Що краще солом'яна згода, ніж золота сварка. Що не треба боятися "особливого статусу". Що "невинне" речення в "якихось" перехідних положеннях Конституції варте того, аби добитися бодай часткового контролю над відторгнутими територіями.
Правда, ніхто зі спікерів-миротворців так і не потрудився роз'яснити, як саме Київ встановить реальний контроль в ОРДЛО.
Якщо влада навіть "контрольовану" територію контролює не скрізь цілком. Де контрабандисти встановлюють приватний контроль за кілометрами держкордону. Де існують приватні армії, озброєні безгоспною зброєю. Де відверті сепаратисти відверто уникають покарання, як це було, наприклад, із мером Дебальцевого.
Те, що нині відбувається в ОРДЛО, називається десуверенізацією. Туди масово завозяться російські рублі, російські підручники, російські специ — військові й цивільні. Прищеплюються російські стандарти і методики, зокрема в освіті та соціальному забезпеченні. Хто сказав, що цей процес згортатиметься після узаконення "особливостей" та проведення виборів?
Ви вірите, що після виборів в ОРДЛО висітимуть синьо-жовті прапори? Функціонуватимуть українські адміністрації, суди, органи правопорядку? Що там працюватимуть українські закони? Назвіть хоча б одну причину, формальну чи неформальну, з якої захарченки, плотницькі, пушиліни та гіві (амністовані до того ж) це робитимуть?
Відомо, що Росія останнім часом зменшила чисельність військового контингенту на території ОРДЛО (за деякими даними, скоротивши його з 9–10 тис. до приблизно 7500), але завезла туди багато озброєнь та активізувала навчання й підготовку місцевих кадрів. Навіщо школити бойовиків, якщо вона має намір віддати ОРДЛО під крило України, як це обіцяє Путін? Хто, як і коли вивозитиме з території "окремих районів" Української держави всю цю прірву танків, "бех", "шилок", "Васильків" "Гвоздик", "Акацій" та інших "Тюльпанів"? Це займе роки. Місяці — за наявності доброї волі та планів. Але це ніким ніколи навіть не обговорювалося. Тобто все це залишиться. Під чиїм контролем? Українським? Серйозно?
Якщо це так, то яка різниця, за якими стандартами там відбудуться вибори, чи допустять на дільниці спостерігачів ОБСЄ, а на вибори — Блок Петра Порошенка. Який контроль?
Вибори у будь-якій частині держави неможливі без контролю цієї держави над її територією. Контроль над територіями неможливий, як мінімум, без контролю над державним кордоном.
Через рік це зрозумів Петро Порошенко. "Без повернення контролю над кордоном нічого не працює", — заявив він 14 січня. Зрозуміло. Але мінські угоди передбачають, що процес відновлення контролю над кордоном тільки розпочнеться після виборів в ОРДЛО.
Сценарії та механізми
Ті, хто вважає, що Порошенко піде назустріч побажанням Путіна, переконані: пошук 300 голосів у парламенті не є для Петра Олексійовича невирішуваним завданням. Стверджують, що (з урахуванням голосів БПП, НФ, "Волі народу", "Опоблоку", хомутинніківського крила "Відродження", частини позафракційних) президент уже спирається на 290 мандатів. "Самопоміч" і РП голосувати за "особливий статус" не готові. Можливий резерв — "Батьківщина", з якою нібито починають серйозно працювати.
Наскільки життєздатна ця версія, покажуть найближчі дні.
Але голосування за конституційні зміни в кожному разі відбудеться. Однак влада досі не обговорювала питання зміни лінії поведінки Києва у разі результативного чи нерезультативного голосування. А те, що її треба буде змінювати, — безперечно. Абсолютно однозначно, що "Мінськ" (у його нинішньому вигляді) помре.
У разі провалу голосування за конституційні зміни Київ має негайно запропонувати новий порядок денний. Радбез, АП, Кабмін, військові, дипломати мають заздалегідь розробити план подальших дій, перелік пропозицій із апгрейду переговірного процесу, обговорити межі компромісів і сформулювати позицію Києва.
Потрібен або перегляд попередніх домовленостей, або прийняття принципово нових. Формулювання мають готуватися вже сьогодні. Насправді їх мали підготувати позавчора. Але їх немає. Необхідно жорстко зазначити — Україна не виконуватиме угоди в односторонньому порядку.
Необхідно наголосити, що питання територіально-адміністративного устрою, внутрішньої політики та конституційних змін не можуть бути предметом міжнародного обговорення і розмінною монетою в будь-яких перемовинах. А то нам розповідають, як облаштувати свій дім, усі, кому не лінь, — від Путіна та Лаврова до Меркель та ОБСЄ. Необхідно домагатися розширення кола учасників переговірного процесу за рахунок активнішого залучення США і, можливо, Великобританії. Не треба соромитися нагадувати їм, що вони — гаранти нашої безпеки. Необхідно гранично чітко пропрацювати питання можливого залучення миротворчих місій. Необхідно провести ротацію переговірної групи, посиливши й забезпечивши координацію дій підгруп (що сьогодні відбувається недосить ефективно) і забезпечити належну взаємодію переговірників із Радбезом, АП, Кабміном, дипломатами та військовими (чого сьогодні практично не відбувається).
Необхідно, крім іншого, вияснити роль і повноваження в переговірному процесі Віктора Медведчука, єдиного, кому випадає щастя спілкуватися з двома президентами...
Необхідно визначити чітку лінію поведінки держави з набором конкретних кроків, залежно від сценарію:
— якщо Конституцію буде змінено, вибори в ОРДЛО відбудуться й розпочнеться "реінтеграція" на умовах Росії;
— якщо продовжиться нинішній стан "ні війни ні миру";
— якщо буде взято курс на заморожування конфлікту;
— якщо виникне загроза повномасштабної війни.
Необхідно детально, з урахуванням військового, економічного та гуманітарного аспектів, пропрацювати кожен варіант. Варіант "стіни" як тимчасового заходу. Варіант фактичного відторгнення територій, що передбачає нешвидку поетапну реінтеграцію. Варіант відбиття масштабної агресії. Варіант гіпотетичної наступальної операції. Варіант співіснування з бунтівним краєм, якщо йому будуть даровані повноваження, які, найімовірніше, приведуть не до реінтеграції ОРДЛО, а до подальшої дезінтеграції держави.
На цей час у цих краях можливе все. А отже, готуватися треба до всього.
Плани мають бути чіткими. Потреба в них виникне скоро.
