Під толерантністю я розумію насамперед визнання автономії, самостійності волі кожної людини в її праві мислити і жити духовно, що виражається у повазі до певних проявів ідейних або духовних/етичних переконань. Тобто — якщо я поважаю право іншої людини мати власну думку, то ця людина повинна поважати і моє право на власну думку. А моя думка може полягати в тому, що думка іншої людини є помилковою. Тобто справжня толерантність передбачає можливість дискусії, з якої, як відомо, народжується істина.
Ці точки зору можуть виражати політичні, релігійні або ширші світоглядні переконання, які стосуються усвідомленого ставлення індивіда до тих чи інших явищ у світі. Інакше кажучи — переконання філософського характеру. Проявляються вони зазвичай через представництво людини в певній групі як соціальному інституті — етнічній, політичній, релігійній чи групах за інтересами.
Головна умова: толерантність — це передусім повага до думки чи духу індивіда, а вже потім — до певного способу життя, через який вони виражаються.
Поведінка, яка не виражає собою ідеї чи духовного/етичного смислу, а є вираженням виключно почуття смаку, нейтрального до інтелектуальної та етичної площин, на мій погляд, за визначенням не може бути предметом як нетолерантного ставлення іншої особи (бо це не зачіпає нічийого розуму і душі як найчутливіших «органів» людини), так і відповідно захисту з боку самої толерантності.
Для прикладу, скандальний випадок з випускницею міста Павлоград, яка прийшла на випускний у занадто відвертій сукні, має етичний (негативний) смисл — винесення інтимної сфери на публіку. Водночас, якби ця випускниця одягла будь-яке інше вбрання, хай і не позначене смаком, у «крикливій» колірній гамі, але «в рамках пристойності», — ніхто б проти цього не протестував. Як максимум — покрутили б біля скроні.
Це розуміння толерантності нам необхідне для подальшого аналізу.
Сьогодні в Європі в толерантність вкладають інший зміст: визнання автономії волі іншої людини в її праві мислити і жити духовно підміняють на возвеличення, абсолютизацію волі будь-якої індивідуальності взагалі. Заперечується сама можливість існування об’єктивних матеріальних та моральних законів, тобто таких, які не залежать від волі індивіда.
Це означає, що будь-які погляди чи духовні настанови людини вважаються апріорі правильними, хоч би якими вони були по суті. Критикувати інші точки зору вважається нетолерантним, оскільки це може образити індивіда, поставивши під сумнів самозаконність його суб’єктивних поглядів.
Наслідком є зміна вектора толерантності: якщо раніше вона передбачала безперешкодну можливість індивіда демонструвати свою індивідуальність, тобто вектор був «від людини — до довколишнього світу», і центром тяжіння був довколишній світ, здатний приймати все розмаїття людини, то сьогодні толерантність має протилежний вектор: довколишній світ не повинен суперечити індивідуальності людини, оскільки це може «образити її почуття». І в цьому разі центром тяжіння вже стала людина, яка не дозволяє світу проявляти щодо неї інші точки зору, відмінні від власної.
Приміром, у Великобританії заборонено носити натільні хрестики на роботу, щоб не образити почуттів мусульман. Але, зрозуміло: якщо поширити це правило на всіх, то відбудеться взаємне перекривання воль індивідів, і проявляти будь-які погляди чи етичні переконання буде заборонено, оскільки це обов’язково зачепить «чиїсь почуття».
В результаті ми отримаємо суспільство, в якому істинної свободи думки і совісті не буде, бо така свобода передбачає можливість її реального практичного вираження, а буде лише свобода споживання та інших проявів матеріального існування без будь-якого смислового наповнення: інтелектуального чи духовного.
По суті, лібералізм, доведений до своєї крайньої точки, виражений в агресивній толерантності, заперечує свободу людини як інтелектуальної та духовної істоти так само, як це робить тоталітаризм. При цьому в «ліберальному рабстві» може бути розмаїття кольорів, музичних акордів, художніх спецефектів, однак ніякого смислу вони не нестимуть.
І саме цим ліберальна форма рабства страшніша за тоталітарну: людина може навіть не усвідомлювати себе рабом.
Населення вбиратиметься в найрізноманітніший одяг найоригінальніших фасонів, слухатиме яку завгодно музику, їстиме та об’їдатиметься чим заманеться, їздитиме на яких завгодно автомобілях, але проявляти через ці речі якусь ідею —іншими словами, зміст, буде оголошено нетолерантним, а отже, забороненим.
Сьогодні це помітно на прикладі голлівудського кінематографа, де частка спецефектів на метр кіноплівки вже, здавалося б, сягнула максимальної межі, однак сам фільм зазвичай ніякого навантаження на мозок глядача не несе.
Промовистим є приклад і західних релігійних установ. У шведській лютеранській церкві гріхи відпускають єпископи-геї на «техномесах». Паства не мусить слухати проповіді й молитися, треба просто танцювати. Завдяки спеціальним світловим інсталяціям храм майже не відрізняється від нічного клубу. Звісно, такі зовнішні ефекти сприяють популяризації церкви серед нерелігійних громадян, але чи не відходить на другий план зміст християнського вчення на таких заходах?
«Техномеса» в лютеранській церкві Стокгольма
Проте толерантність іде ще далі. «Заборона думати» стирає різницю між речами, які об’єктивно різні й не рівні від природи, — між природною нормою нормальності та відхиленням від цієї норми — і ставить людину у своїй безглуздій абсолютності над законами природи. Тобто фактично нетолерантно стає навіть озвучувати об’єктивні закони природи, якщо певний індивід своїм вольовим рішенням їх заперечує.
Наприклад, від природи люди поділяються на статі: чоловіка і жінку, проте у справді «толерантному» суспільстві заборонено буде навіть озвучувати належність людини до певної статі, бо це, мовою відомої реклами — make the difference — «робить різницю». Різницю, яка спонукає до виділення специфічних етичних норм, які повинні застосовуватися до жінок з боку чоловіків, — інших, ніж між самими чоловіками, і норм, які регламентують специфічне поводження жінки з чоловіком, — інше, ніж між самими жінками. Тому такий поділ на статі, з погляду толерантності, є недопустимим, оскільки сам його факт є причиною виникнення певних етичних смислів у вигляді обмежень чи настанов до дій, які, як завжди, можуть «образити чиїсь почуття»: або жінок, бо їх вважатимуть за слабку стать; або чоловіків, бо змушуватимуть їх з більшою чемністю поводитися з жінками, ніж із чоловіками.
Однак заперечення різниці між чоловіком і жінкою здійснюється не лише на рівні різниці у вродженій фізичній силі, а й на рівні репродуктивних функцій, якими природа наділила чоловіка й жінку — як необхідний союз для продовження роду. Це означає, що толерантність заперечує навіть функціональну відмінність між чоловіком і жінкою у питанні народження дітей.
Вже сьогодні в школах деяких країн Заходу учнів навчають, що різниці між хлопчиком і дівчинкою немає, а тому хлопчик може любити хлопчика, а дівчинка — дівчинку, і це нормально. А якщо хтось заперечуватиме — це буде нетолерантно.
Хоча насправді рівність має бути лише в правах, а не у фізичних можливостях людини, на які вона чистим фактом своєї волі вплинути не може. І навчати дітей треба того, що в кожної людини є почуття власної гідності, зазіхати на яке ніхто не має права. Незалежно від раси, статі, національності, сексуальної орієнтації тощо.
Але аж ніяк не пропагувати в школі те, що відхилення від норми, яким є, наприклад, гомосексуалізм — через неможливість продовжити природним шляхом себе в наступних поколіннях, є нормою. Бо інакше ми, мовляв, «образимо» гомосексуалістів, хоча фактично це буде просто констатація об’єктивної реальності: гомосексуалізм є відхиленням від норми, закладеної природою.
Подібна ситуація і з іншими відхиленнями сексуального характеру, які з погляду «тут і зараз» можливі, але з погляду розвитку недоцільні. А сприяти і, особливо, навчати у школах треба саме того, що доцільно з погляду законів природи та законів соціального співжиття як сфери, котра спирається на закони природи.
Борці за права тварин кажуть, що м’ясо — це вбивство
Тим часом толерантність іде ще далі й заперечує відмінності між людиною і твариною, а констатацію таких відмінностей називає фашизмом, дискримінацією тварин і, відповідно, кричущим проявом нетолерантності. Для прикладу, в ЄС під впливом рухів за права тварин уже запроваджено директиву, яка забороняє утримувати курей у «негуманних» «батарейних» клітках, які викликають у них «депресію». Натомість кури-несучки повинні утримуватися тільки в модернізованих клітках, в яких для кожної курки передбачено площу 750 замість колишніх 550 см2. Результатом такої директиви став дефіцит у ЄС курячих яєць.
Водночас активісти рухів за права тварин нападають на фермерські угіддя, завдаючи їм серйозних збитків, і в такий спосіб обстоюють рівні права людей та тварин на толерантне ставлення до останніх. І причина знову ж таки в обмеженні на висловлення думки, яка може «зробити різницю» (тобто бути нетолерантною) — вже не між людьми як такими, а між людиною і тваринним світом — мовляв, людина є вищою істотою, яка стоїть на вищому щаблі буття порівняно з твариною, а отже, тваринний світ об’єктивно може бути засобом для людини, як засобом для тваринного світу є, наприклад, рослинний світ.
Вимога з позиції толерантності не допустити подібних висловлювань фактично ставить людину на один рівень з твариною. І, з огляду на те, що тварині піднятися до рівня людини неможливо об’єктивно, залишається одне — людині опуститися до рівня худоби: тобто обмежитися споживанням їжі, розмноженням та справлянням природних потреб.
Я не здивуюся, якщо через 20 років на цій хвилі зрівняння тварини з людиною у правах, буде офіційно дозволено шлюби між людиною і твариною, як зараз дозволено одностатеві шлюби. І цей факт буде оголошено як торжество свободи і прогресивності суспільства.
Підсумовуючи, скажемо, що послідовне впровадження толерантності, яка зараз домінує на Заході, може сформувати суспільство, що не розрізнятиме ідей за їх істинністю чи хибністю, що взагалі самоусунеться від світу ідей і моралі як сфери апріорі нетолерантної, котра може образити чиїсь почуття самою спробою «зробити різницю» між довколишніми явищами за критерієм їх істинності. Це відкриє шлях до повної свободи у сфері матеріальній, яка вже не буде скута моральними чи навіть фізичними обмеженнями, що перетворить свободу у вседозволеність — їсти, розмножуватися та проявляти інші тваринні інстинкти в будь-який спосіб. Свободу ж духу і думки — ту свободу, яка дійсно утверджує людську істоту як Людину, буде визнано поза законом як нетолерантну, тобто безжальну до права людини на помилку. А тому саме право людини на помилку буде реалізовано в такому суспільстві повною мірою.
Насамкінець — цитата з роману-антиутопії Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом», написаного 1953 року: «Головне — спокій, Монтег! …Боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія, — вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси».
P.S. Мусульманське населення Європи здатне внести корективи в розвиток подій.
Роман Скляров,
