Передмова
Це все вже було. Було близько 80 років тому, спочатку українізація, потім репресії, розкуркулення, депортації, Голодомор. Згодом, політика русифікації і псевдодвомовності, процвітання російського шовінізму під назвою «пролетарський інтернаціоналізм», так зване «зближення і розквіт» національних мов і культур, яке вело їх до повного знищення.
Тоді Україною керували на пряму з Москви. Цікаво, що «українізацію» було доручено проводити «російськомовним», почергово, спочатку німцю Квірінгу Емануїлу Йоновичу, потім єврею Лазарю Мойсейовичу Кагановичу, і нарешті поляку Станіславу Вікентієвичу Косіору.
Як відмічав у 1920 році М.Скрипник, село на Україні за своїм національним складом було майже виключно українське. Місто складалося з елементів, за національним складом російських і напівзрусифікованих - єврейських та частково, на Правобережжі, польських. Були в той час свої колєснічєнки, ківалови, азарови і табачніки. Було зневажливе ставлення «до найменшого натяку на українську мову і українську культуру», було ставлення до українців як представників "нижчої" мовної культури, були викрики: "Говоритє по-русскі", на зборах і з'їздах… http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/25/69897/
Зрештою, було відчуження російськомовного міста і україномовного села, було не сприйняття комуністичної ідеології. Тоді у, 1926 році, у містах проживало 5,3 млн. населення, у селах 24 млн. Етнічних українців було 23,2 млн., росіян 2,6 млн., решта національності налічували разом 3,2 млн. осіб…
Як писав в 1911 році єврей В.(Зеєв) Жаботинський «за цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море» http://politiko.ua/blogpost20376, «пригноблена народність стихійно противиться перелицюванню свого єства, істинні шляхи її нормального розвитку тягнуться в іншому напрямку. Такий стихійний настрій всякої великої і однорідної маси; такий і стихійний настрій тридцятимільйонного українського простолюду, скільки б не кривосвідчили про протилежне різні експерти з національних перевертнів. Експерти цього роду стільки ж компетентні в оцінці національних почуттів того народу, від якого вони відбилися, скільки компетентний дезертир в оцінці патріотизму та бойового духу тієї армії, з якої він втік.
Український народ зберіг в недоторканності те, що є головною, непереможною опорою національної душі: село. Народу, коріння якого міцно і густо вп'ялися на величезному просторі в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, що б там не робилося в містах над бідними пагонами його культури, над його мовою і його поетами. Мужик все винесе, все переживе, всіх переспорить і повільно, крок за кроком, але неухильно і непереможне з усіх боків втиснеться в міста, і те, що тепер вважається мужицькою говіркою, буде в них через два покоління мовою газет, театрів, вивісок - і ще більше» http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/9/76087/.
Це розумів не тільки В.Жаботинський розуміли і в Москві. Щоб втримати Україну у ярмі рано чи пізно треба було вирішувати проблему з етнічними українцями, яких було аж надто багато, проблему села, яке жило аж занадто заможно і самодостатньо…
Початок українізації
Старт «коренізації» у національних республіках дали в Москві (17 -24 квітня) 1923 року на підставі постанови XII З'їзду Російської Комуністичної Партії (б).
В Україні «коренізація» розумілася як «українізація» і допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного і партійного керівництва у Москві.
Слід відмітити, що всі без винятку кадрові призначення в Україні, як і у інших так званих союзних республіках, робилися в Москві. Ось склад тодішнього Політбюро обраного 26 квітня 1923 року на Пленумі ЦК РКП(б): Члени: Г.Е.Зіновьєв (Апфельбаум), Л.Б.Камєнєв (Розенфельд), В.І.Лєнін (Ульянов), А.І.Риков, І.В.Сталін (Джугашвілі), М.П.Томський (Єфремов), Л.Д.Троцький (Бронштейн). Кандидати: Н.І.Бухарін, М.І.Калінін, В.М.Молотов (Скрябін), Я.Е.Рудзутак (Rudzutaks).
На виконання цього рішення у столиці України місті Харкові 23 липня 1923 року прийнято відповідні декрети (постанови) Ради народних Комісарів (РНК) України і ВУЦВК «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.
Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і РНК УССР 1 серпня 1923 року «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління.
Була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В.Чубар, М.Скрипник, Л Каганович, О Шліхтер, М.Попов, О.Шумський та ін.
Нагадаю, що першою особою в радянській Україні, з тих часів і аж до 1990 року, був генеральний (перший) секретар ЦК КП(б)У. А перший етнічний українець Олексій Іларіонович Кириченко очолив Компартію України лише 4 червня 1953 року.
Формально КП(б)У утворена 18-20 квітня 1918 року у м.Таганрозі (нині Ростовська область Росії) під назвою Комуністична партія (більшовиків) України.
Насправді, перший з'їзд КП(б)У відбувся 5-12 липня 1918 року в Москві під контролем В.Лєніна. Там, на вимогу російських більшовиків, КП(б)У ухвалила рішення про входження до складу Російської КП(б) із збереженням власної назви. Спочатку партію очолював Георгій П’ятаков (липень-вересень 1918 р.), потім — Серафіма Гопнер (вересень-жовтень 1918 р.), Емануїл Квірінг (жовтень 1918 р. — березень 1919 р.). Навіть сумнозвісний В’ячеслав Молотов у свій час був керівником КП(б) України (листопад 1920 р. — грудень 1921 р.)
Отож, 28 квітня 1924 року для проведення «українізації» було прийнято відповідну постанову ВУЦВК за якою на РНК УСРР (уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки) створено комітет у справах національних меншин. На той час першим секретарем ЦК КП(б)У був німець Емануїл Йонович Квірінг.
За вказівкою Й.Сталіна з Москви, замість Квірінга, проводити українізацію направляють єврея Лазаря Мойсейовича Кагановича. Отож, на посаді генерального (першого) секретаря ЦК КЦ(б) України з квітня 1925 - липень 1928 року опинився Л.Каганович.
На квітневому Пленумі ЦК КП(б)У 1925 року нарком освіти України українець Олександр Якович Шумський виступив з доповіддю «Про українізацію» і ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження сил усієї партії для опанування української мови та українізації...»
30 квітня 1925 року ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня 1925 року - резолюцію на українізацію партійного та професійного апарату і радянських установ.
Постановою РНК УРСР від 1 жовтня 1925 року затверджено склад Центральної комісії з керівництва українізацією при РНК, головою якої призначено голову Ради Народних Комісарів (РНК УСРР) , тобто уряду УСРР, українця Власа Яковича Чубаря.
О.Шумський, будучи з вересня 1924 по лютий 1927 року нарком освіти УСРР, почав активно проводити політику українізації. Під час зустрічі з Й.Сталіним у жовтні 1925 року поставив питання про усунення Л.Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на українця В.Чубаря. В результаті, Й.Сталін зробив навпаки, - у березні 1927 року О.Шумського знімають з посади і народним комісаром освіти України призначають українця Миколу Олексійовича Скрипника, який на цій посаді пробув до лютого 1933 року.
14 липня 1928 об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У звільнив Л.Кагановича від обов'язків члена Політбюро, генерального секретаря ЦК КП(б)У і відправив його на підвищення до Москви на посаду секретаря ЦК ВКП(б). Пленум обрав членом ЦК, політбюро і генеральним (першим) секретарем ЦК КП(б)У поляка Станіслава Вікентієвича Косіора, який на цій посаді пробув по січень 1938 року.
Ще раз нагадаю, що насправді ніяких виборів тоді не було, як не було і незалежної Комуністичної партії (більшовиків) України. Всіх керівників України призначали і знімали у Москві, а в Україні для виконання вказівок з Москви, існував філіал ВКП(б) під назвою КП(б)У.
Етнічних українців серед більшовиків було дуже мало, тому серед партійців майже ніхто не вживав української. Більшість більшовиків України були етнічними росіянами і євреями, і представляли міське, переважно російськомовне, населення.
Водночас 80% населення України (серед селян 95-98%) складали етнічні українці. До речі, за переписом населення у 1926 році сільські мешканці становили 81,5% від усього населення України (нині тільки 31%), тільки 5,3 млн. (18,5%) жили у містах. (Після Голодомору в 1939 році частка сільського населення України зменшилася на 17,7% і становила вже 63,8%).
До радянської влади українці ставились як до чужої. Звісно, за таких умов, логічним було для початку «приручення» корінних народів дати «їм пряника», - визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації.
Отож, як згодом з’ясувалося, за задумом у Москві, політика «українізації» (липень 1923 р. – листопад 1932 р.) була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням щодо національного самоствердження, так би мовити спосіб виявлення найбільш грамотних, активних і національно свідомих українців.
Українців О.Я.Шумського (уродженець с.Борова Рудня, нині Житомирської області) та М.О.Скрипника (родом з містечка Яснувата, нині Донецької області), які по черзі очолювали процес українізації, фактично «використовували у сліпу».
Далі буде.
Стефанко С.Л.
