Фемінізм — це не про боротьбу статей, а про право бути собою. В Україні, що вже понад десять років живе у стані війни, розмови про права жінок часом викликають скепсис або роздратування.
Та попри війну — або, може, саме через неї — питання рівності, справедливого доступу до ресурсів, відсутності насильства та гідного ставлення до жінок стають усе актуальнішими.
Про те, що таке фемінізм, як він розвивався в українському суспільстві та чому його не варто боятися, Фіртка поспілкувалася з журналісткою та письменницею, авторкою книги «Слово на літеру „Ф“» Іриною Славінською.
Що стало поштовхом для написання книги про фемінізм «Слово на літеру „Ф“»?
Усе почалося з того, що вже кілька років поспіль видавці, готуючи перекладні книжки про права жінок або дорослішання для різних аудиторій, звертаються до мене чи проєктів, з якими я співпрацювала, за експертизою для адаптації текстів. Адже книжки інших країн базуються на їхніх реаліях і законодавстві.
Іноді я допомагала колегам знайти редакторок, які адаптовували б загальні рамки під українські реалії, зокрема освітні.
Це сталося вкотре, і я зрозуміла, що існує лакуна: бракує книжок для молодшої й трохи старшої аудиторії, які б спиралися на український контекст і водночас давали базові знання з теми.
Звісно, є книжки з історії жіночого руху від українських дослідниць, як-от Оксана Кісь, а також теоретичні праці, наприклад Тамари Марценюк. Але книжок, які б були орієнтовані саме на молодшу аудиторію, не було.
Я вирішила, що варто це змінити. Дуже рада, що у «Видавництві Старого Лева» підтримали ідею, і так з'явилася книга «Слово на літеру „Ф“».
Яка основна ідея цієї книги?
Ідея в тому, що цю книжку можуть читати і чоловіки, і жінки, хлопчики й дівчатка, починаючи з молодшого підліткового віку.
Тут подані базові знання про те, що таке фемінізм. Моя задача — дати рамку для розуміння.
Ця книжка не передбачає, що ти з нею обов’язково будеш згоден чи полюбиш фемінізм. Це просвітницький текст, який допомагає зрозуміти, що таке фемінізм, про який сьогодні говорять усе більше, але який часто неправильно розуміють або віддзеркалюють у соцмережах і медіа. Ось це її головний задум.
Друга частина — книжка має спиратися на український контекст. Історія українського руху за права жінок, хоч і відповідає світовим процесам (рухи за права жінок почалися ще в XIX столітті), має свою специфіку.
Для мене було важливо, щоб про цю специфіку читачі дізналися саме з української книжки.
Фемінізм поділяють на кілька історичних хвиль, кожна з яких має свої цілі й підходи. Які ключові здобутки кожної хвилі можна виокремити саме для України?
До слова, половина книжки — це загальний огляд історії фемінізму. З одного боку, я розповідаю про першу, другу, третю і глобальну хвилі, а з іншого — намагаюся вписати цю хронологію у контекст української історії.
В Україні є своя специфіка: довгий час країна не мала державності через панування Російської імперії. Тому те, що могло відбуватися 100-140 років тому в країнах сталої демократії, в нас не завжди мало змогу розвиватися.
Що стало характерним для першої хвилі фемінізму в Україні?
Перша хвиля — це боротьба суфражисток за виборчі права жінок. В Україні вона поєднувалася з боротьбою за право на освіту, але з українським нюансом — право на освіту українською мовою.
Фемінізм першої хвилі в Україні нерозривно пов’язаний із національним рухом за відновлення державності. Жінки відстоювали право на працю, зарплату і виборче право.
У 1918 році, коли проголосили незалежність Української Народної Республіки, в її документах вже було передбачене спільне виборче право для жінок і чоловіків. Отже, виборче право для жінок прийшло не з радянським союзом, як часто думають.
Друга хвиля — 1960-ті роки — у світі асоціюється із сексуальною свободою й особистою автономією жінки. В Україні тоді панувала радянська влада, тож говорити про «сексуальну революцію» не доводиться. Не тому, що в Україні сексом не займалися, а тому, що, знову таки, «совєтьська» влада не давала таких просторів.
Водночас у 60–70-х роках в Україні діяло покоління шістдесятників, серед яких були активні жінки, а також жінки-дисидентки, що формували мережі підтримки — надавали прихисток, допомагали під час обшуків і в’язничних «передачок».
Велика роль належала жінкам-адвокаткам, які, попри обмеження радянської системи, намагалися забезпечити бодай право на гідний захист своїм підзахисним.
Що відзначає фемінізм третьої хвилі в українському контексті?
Третя хвиля (90-ті, 2000-ні) нерозривно пов’язана зі змінами медіа — появою інтернету, блогів і соцмереж. Це дало жінкам нові платформи для самовираження, особливо коли традиційні медіа були малодоступними.
Відновлення незалежності України у 1991 році принесло відхід від радянського міфу про рівність, бо він сприймався як радянська ідеологія. Почалися пошуки нових моделей гендерних ролей і відкидання псевдотрадицій.
Ці зміни тривають і досі — жінки активні в інтернет-просторі, знаходять голос та впливають на суспільні дискусії.
Які реакції читачів вас найбільше тішать? А які, навпаки, дивують?
Напевно, мене вже нічого не дивує, бо темою фемінізму я займаюся з 2011 чи 2012 року.
Якщо говорити про сьогоднішню реакцію, то найбільше тішить, коли бачу, що хлопці та дівчата різного віку читають цю книжку. Бувало, що хлопці брали у мене автограф, щоб подарувати книгу дівчині і разом поговорити про неї. Чимало дівчат і трохи старших жінок купували «Слово на літеру „Ф“» для своїх хлопців, чоловіків або синів як подарунок.
Найзворушливіша історія сталася, коли дівчина-підліток прийшла до мене після презентації з книжкою, щоб підписати її, і розповіла, що хоче поставити її у сімейну бібліотеку, щоб читати разом з батьками.
Вони багато говорять про різні правозахисні рухи, але вона відчувала, що вони не завжди розуміють одне одного. Її батьки не завжди готові прийняти деякі засади фемінізму, і вона мудро, у свої 15 чи 16 років, припустила, що, можливо, вони не все розуміють.
Адже ніхто спеціально не вчить цю теорію. А ця книжка досить проста, щоб за кілька годин її можна було прогорнути, а потім разом за чаєм чи кавою вдома поговорити про окремі тези.
Хоч і не дуже часто, але трапляються випадки на презентаціях, коли кажуть, що говорити про фемінізм в Україні нема сенсу, бо в нас уже все досягнули. Мовляв, є інші країни, де справді проблеми з правами жінок — наприклад, Саудівська Аравія або держави з жорсткими обмеженнями на зовнішній вигляд, роботу чи освіту жінок. У нас такого немає.
Але це лише відкриває окрему розмову про те, які проблеми можуть бути за таким фасадом. Саме тому один із розділів книжки присвячений темі «Чого ці феміністки ще хочуть? Яких прав вам ще не вистачає?» Я знаю, що аудиторія завжди дуже жваво реагує на це запитання, активно долучається і ділиться своїми ідеями та підказками.
Що насправді є фемінізм? Що сьогодні фемінізм означає саме в українському контексті — у країні, що воює та змінюється?
У глобальному контексті фемінізм може мати складне визначення, але по суті це просто — визнання того, що жінка — це людина.
Права людини — це права жінок, а права жінок — це права людини. Як би це не звучало просто, у деяких середовищах цю тезу важко прийняти.
Якщо говорити про воєнні реалії, то Україна показує, чому нам потрібен фемінізм і які його реальні здобутки за 140 років українського руху.
По-перше, жінки активно і на рівних долучаються до захисту країни. Сьогодні понад 5 тисяч жінок служать на бойових посадах, понад 60 тисяч — у лавах Сил Оборони України на військових і цивільних посадах. І ці жінки не з’явилися тут раптово.
Багато пішли до війська з 2014 року, але чимало колежанок працювали в таких структурах значно раніше. Їхня праця проклала шлях тим, хто потім домагався права служити на бойових позиціях.
Отже, сьогоднішній український фемінізм у воєнному контексті демонструє, що жінки не лише вимагають прав, а й несуть обов’язок захисту батьківщини.
Крім того, величезна кількість жінок долучаються до захисту на цивільних позиціях — як госпітальєрки, волонтерки, виконавиці багатої доглядової роботи. Вони дбають про родини, стають основними доглядальницями для молодших і старших родичів.
Ця колосальна праця — важливий внесок, який не можна недооцінювати, бо саме жінки є гарантами збереження родин.
Чи можна тоді стверджувати, що український фемінізм відрізняється від західного?
Фемінізм не відрізняється. Фемінізм, зрештою, є рухом за права жінок.
Відрізняються суспільства, відрізняються контексти. У кожній країні життя інакше. І в цьому сенсі ситуація французьких феміністок, німецьких феміністок, польських феміністок, американських феміністок й українських феміністок — це п'ять різних ситуацій. І вони між собою будуть не схожі.
Хоча фемінізм як рух нас всіх єднатиме. Ось такою буде моя відповідь.
Коли ви вперше усвідомили, що слово «фемінізм» в Україні часто обростає міфами й упередженнями?
Давно. Коли я вчилась на першому курсі і почала ходити на презентації книжок. Це був 2004 рік — період пожвавлення книговидання після кризи 1998-го.
Пам’ятаю, одного разу була на презентації книжки покійної вже, на жаль, літературознавиці Ніли Зборовської. Хтось із залу, дотепно, вигукнув:
«Пані Ніло, а ви що, феміністка?».
По залі пронісся такий «шу-шу-шу» — людей це слово збентежило. Тоді я подумала: як цікаво, що воно може викликати збентеження. Саме тоді я ще доволі мало знала про фемінізм, але більше, ніж багато хто. Бо гуманітарна освіта — французька філологія — означала, що Симону де Бовуар читали вже на першому курсі, а згодом і багато інших текстів.
Особисто я таких упереджень не мала. І ось ця сцена, побачена мною, першокурсницею, дала мені усвідомлення: є слова, які можуть збентежити публіку — абсолютно незаслужено.
Нині ситуація в Україні значно краща. Просвітництво та глобальний рух за права жінок роблять свою справу. Освічені люди розуміють, про що йдеться, коли говорять про фемінізм.
А які найбільші міфи про фемінізм досі існують у нашому суспільстві?
Величезна кількість стереотипів існує. Наприклад, що жінки не можуть бути добрими керівницями або що жінкам не потрібно отримувати гідну зарплату.
Зі здивуванням виявила, коли на одній із пресконференцій зі мною говорили про те, які жінки нібито погані водійки.
Вони все ще поширюються?
Звичайно. Коли говориш з обивателями про рівні зарплати для жінок, розмова швидко переходить на те, що, мовляв, чоловіки утримують сім’ї, ніби жінки цього не роблять.
Найбільш конфліктна сьогодні тема — військова служба. Саме тому так важливою є роль жінок, які зараз воюють.
Водночас ситуація стала значно здоровішою. Подібних дурниць сьогодні набагато рідше можна почути від людей із публічним правом голосу. Посадовці і адекватні бізнесмени переважно більше не поширюють такі стереотипи.
Якщо хтось вголос їх промовляє — це вже не норма, а потенційна підстава для скандалу чи репутаційних втрат. Для мене це важливий маркер.
Звісно, на вулиці чи в маршрутках можна почути що завгодно, а в соцмережах блогери іноді поширюють подібні думки. Але хто ж заборонить людям висловлюватися онлайн?
Що найчастіше спричиняє спротив або критику, коли ви говорите про права жінок?
З мого досвіду, найскладніше говорити про сексуальне насильство. У книжці «Слово на літеру „Ф“» ця тема не висвітлена напряму, хоча присутня як частина руху за права жінок — протидія гендерно зумовленому насильству.
Особливо важко говорити про це в воєнному контексті, бо йдеться про складні теми — сексуальне насильство на окупованих територіях, домашнє насильство. Не всі готові це чути, бо такі теми викликають відторгнення через свою складність і стереотипи.
Як молодь реагує на стереотипи про фемінізм?
Моя молодша аудиторія часто ретранслює стереотипи батьків чи старших, але коли йдеться про реальне життя, всі — і хлопчики, і дівчатка — говорять про одне й те саме: їм не подобається жити в світі стереотипів.
Хлопці дедалі частіше кажуть, що їм некомфортно жити під тиском стереотипу «чоловіки не плачуть», адже сьогодні прийнято ділитися емоціями. Цей образ «черствого, неемоційного чоловіка» вже не пасує навіть 11- чи 17-річним хлопцям.
Дівчаткам теж тісно в рамках краси й ніжності. Вони хочуть бути кимось більшим і мати свободу вибору, не слухати дурниць про свій стиль чи поведінку.
Які стереотипи про чоловіків і жінок підкреслюють підлітки?
Підлітки часто говорять про стереотипи у комп’ютерних іграх. Їх дратує, що жіночі персонажі надмірно сексуалізовані, а чоловічі — завжди м’язисті й шаблонні.
Дехто жартує, що легше обрати собі героя-«гобліна» — казкову істоту без чіткої статі, щоб не потрапляти в рамки «чоловік-дівчина».
Чи є приклади зі спорту, що ілюструють тиск стереотипів?
Так. Багато підлітків займаються спортом, і навіть без моїх підказок вони ідентифікують стереотипи. Наприклад, форма для дівчаток зазвичай більш відкрита, а для хлопців — закрита.
Я знаю хлопця, що професійно займається бальними танцями, і дівчину — професійну боксерку. Вони з різних шкіл і районів Києва, різного віку, але обидва страждають від схожих упереджень, хоча кожен по-своєму.
Підсумовуючи, я думаю, що саме тема стереотипів і того, як вони можуть впливати на наші життя, є максимально єднальною. Можна нічого не знати про фемінізм чи статистику, але, говорячи про реальне життя, швидко розумієш, навіщо він потрібен.
Часто заперечення фемінізму починається зі слів «я за рівні права, але…». Що ви зазвичай відповідаєте на це «але»?
Для мене дуже важливо розуміти, з ким саме ти розмовляєш. Якщо це людина, яка справді будує команду на рівних засадах, підтримує справедливість і допомагає як жінкам, так і чоловікам — і при цьому не дуже публічна, тобто її ідеї не шкодять оточенню, — то нехай говорить, що хоче.
Але не з усіма варто вступати в суперечки. Сьогодні я більше схиляюся до того, що з людьми, які мають вплив на широкі маси, варто вести просвітницькі розмови.
Звісно, в коментарях на Facebook проблеми не вирішити. Але в приватних розмовах із партнерами, колегами чи спільниками можна вести здорову полеміку і знаходити комфортні варіанти.
Рецепту тут немає. Але приклад — різні бізнеси час від часу організовують просвітницькі лекції для свого персоналу. Цього року я мала багато запитів саме на такі базові лекції про права жінок.
Ми не навчали, а просто разом розбирали базові поняття — що таке фемінізм, упередження, стереотипи. І це не означало, що всі ставали феміністами, там були й опоненти, але всі виходили з лекції краще поінформованими.
Тому вважаю, що одна з ефективних стратегій — не сварки в інтернеті, а спільні просвітницькі дії, які допоможуть краще розуміти слова, що ми вживаємо. І тоді це «але» може поступово зникати.
Чи доводилося вам особисто стикатися з сексизмом у професійній сфері? Як ви на це реагували?
Усі час від часу стикаються з сексизмом. Я почала працювати, коли мені було 19, тому типові шпильки доводилося відбивати. Для мене це ніколи не був системний чи дуже серйозний прояв дискримінації — більше випадкові дрібниці. Наприклад, пестливі звертання на кшталт «Ірочка», «сонечко». Вважаю, що мені пощастило, бо могло бути й гірше.
Коли я була молодшою, іноді соромилася відповісти, іноді — могла бути надто різкою. З роками навчилася відповідати з гумором — це допомагає розрядити ситуацію, посміятися разом і водночас внести корекцію у спілкування. Хоча з часом такі «молодіжні» моменти зникають.
У медіа зараз таких випадків менше. Зі свого досвіду, за останні сім років, відколи я працюю в команді Суспільного, я рідко стикаюся з сексизмом. Суспільний мовник багато робить для створення справедливої команди: є освітні ініціативи з прав людини, а в редакційному статуті прописані норми протидії дискримінації.
Тож у моєму робочому середовищі дуже мало шансів почути сексистські коментарі — це частина «ДНК» компанії та її цінностей.
Як ви вважаєте, чому деякі жінки відкидають ідеї фемінізму?
Тут є багато причин. Одна з них — недостатньо глибоке розуміння, що таке фемінізм. Але існує й інша, більш глибинна причина. Її дуже добре описує Шеріл Сендберг, топменеджерка Кремнієвої долини, у своїй книзі «Включайся», яка вийшла українською у 2014 році. Це один із бестселерів на тему фемінізму в бізнесі, який я рекомендую всім.
Що пише Сендберг? Вона на початку книги чесно розповідає про власні перепони, що їй, як дуже впливовій американській феміністці, було складно визнавати себе феміністкою.
За її словами, їй було некомфортно визнавати себе жертвою. Адже вона — топменеджерка з високою зарплатою, родиною, впливовою позицією і власною командою в великій компанії. Здавалося, що вона не може скаржитися на дискримінацію — у неї ж усе в порядку.
Ця внутрішня перепона — не про медіа і не про кількість книжок про фемінізм. Вона про те, що потрібно пригадати своє життя і зрозуміти: увесь успіх багато в чому став можливим попри стереотипи, які існують щодо жінок.
В певних ситуаціях доводилося боротися й докладати більше зусиль, ніж чоловікам. І коли це усвідомлюєш і перестаєш боятися говорити про дискримінацію, відбувається крок назустріч — ти починаєш говорити про себе як про феміністку.
Визнання себе феміністкою — це пакет «ол інклюзів»: прийняття того, що жінки потерпають від дискримінації, насильства, упереджень, недостатнього доступу до влади, впливу і ресурсів. Це стосується не якихось абстрактних жінок, а кожної — і тебе зокрема.
Саме в цей момент можна говорити вільно: «Я — феміністка».
Які зміни, на вашу думку, уже відбулися в Україні в темі жіночих прав?
Змін насправді відбулося багато. По-перше, у нас є 140 років українського фемінізму, за які жінки багато працювали над цим.
По-друге, починаючи з 90-х, в українському парламенті, уряді та правозахисному русі працювали фантастичні жінки, які заклали підвалини того, що ми маємо сьогодні. Ці підвалини часто невидимі, але це, наприклад, закони про протидію дискримінації, сексизму, закон про рівні права й можливості, пункти в трудовому кодексі, що забороняють дискримінацію за різними ознаками, зокрема гендерною.
Саме в цих «невидимих буквах» лежить база, на якій ми стоїмо. Вона дозволяє жінці претендувати на рівну оплату праці, рівні робочі години, лікарняні, відпустки, доступ до освіти тощо.
Ми так звикли до цих здобутків, що часто не усвідомлюємо: це заслуга феміністок, за яку варто дякувати, адже це сталося не так давно і дуже добре, що у нас це є.
Інша зміна — зміна парадигми у захисті жінок і дітей. Раніше існували офіційні департаменти «захисту жінки і дитини». Сьогодні ми говоримо не про захист, а про рівні права і справедливість.
Це зовсім інша структура — вона не ієрархічна та патерналістська, де великі дядьки в костюмах захищають маленьких жінок і дітей. Натомість це більш горизонтальна робота, спільна боротьба й адвокація, де ми всі разом пожинаємо плоди.
Світ без стереотипів і сексизму — це справедливіший світ, в якому краще жити і жінкам, і чоловікам.
Чи могли б ви навести приклад таких змін у різних сферах?
Наприклад, у великих національних медіа вже майже не зустрічається сексизм. Заголовки типу «Білявка за кермом “Mercedes” потрапила в аварію» — це вже не про мейнстрим. Хоча в регіональних медіа іноді ще трапляються такі випадки, але загалом відповідальні медіа працюють над цим.
Натомість соцмережі і блогосфера залишаються зоною ризику, куди «перекочували» сексисти, які можуть поширювати ненависницькі висловлювання про жінок.
У бізнесовому секторі ситуація різна. Не можна говорити про весь український бізнес гуртом, але вже є багато жіночих постатей у різних галузях — ІТ, агро, обороні. Вони часто не на найвищих посадах, але створюють навколо себе більш справедливі робочі середовища.
Особливо важливими є зміни в середовищі жіночого лідерства. За час незалежності в Україні з’явилося багато видимих жінок-лідерок, які не просто стоять на вершині, а будують сестринські мережі, допомагають іншим жінкам і творять справедливий світ у своїй сфері.
І нарешті, очевидна зміна — це повноцінна участь жінок у становленні української держави.
Це почалося ще з рухів за державність у ХІХ столітті, де жінки були рушійною силою національного визволення. У сучасній Україні це проявилося у революціях — Гранітна, Помаранчева, Революція гідності — з дедалі більшою кількістю жінок-учасниць.
Коли почалася війна 2014 року, жінки пішли на фронт. Спершу вони не мали рівних можливостей на бойових посадах, отримували менші зарплати і не мали соцгарантій, які мали чоловіки. Але у 2018 році вийшли накази, що дозволили жінкам служити на рівних умовах на бойових посадах та отримувати рівні виплати і гарантії.
Це дуже змінило ситуацію, і саме тому сьогодні на фронті так багато жінок.
Змін ще дуже багато, але на цьому зупинимось.
До чого ще потрібно привертати особливу увагу?
Мені здається, що ми досі маємо великий потенціал для роботи над подоланням стереотипів. Вони залишаються живучими навіть у сферах, які, здавалося б, уже трансформувалися. Наприклад, жінки на фронті досі часто стикаються з упередженим ставленням до себе. Коли вони приходять служити, то мають доводити свою «профпридатність» колегам — просто тому, що вони жінки.
У той час як чоловік, який приходить на бойову посаду, такої потреби не має. Про це мені багато разів розповідали дівчата, які зараз служать: на початку всі уважно придивляються, чи ти «своя», чи з тобою «можна мати справу». І тільки після того, як ти себе «зарекомендуєш», ставлення вирівнюється.
Те саме спостерігаємо і в цивільному житті — упередження до матерів, до жінок, які поєднують роботу й родину, — ці речі не зникли. Їх стало менше, але вони залишаються доволі потужними. І тут важливо працювати не лише із законодавством, а й з культурою спілкування: через просвітництво, розмови в школах, робочих колективах.
Є ще одна важлива сфера — представництво жінок у владі. Звичайно, воно зростає, і в уряді жінок уже більше, ніж було колись. Але все ж хотілося б бачити більше потужних жінок-депутаток, особливо після наступних виборів у повоєнний час. Сподіваюся, що нова політична реальність дозволить їм проявити себе і в парламенті, і в уряді.
Величезний фронт роботи — це питання насильства. Домашнє насильство нікуди не зникло, а з початком повномасштабного вторгнення до нього додалося ще й воєнне насильство — на окупованих територіях, у зонах бойових дій. Тут потрібні зусилля на кількох рівнях: і в тилу — для запобігання й реагування, і для тих, хто пережив досвід насильства під час окупації.
Важливо створити таку юридичну та психологічну рамку, в якій ці люди почуватимуться у безпеці, зможуть отримати допомогу, справедливе розслідування й визнання свого досвіду. Це — не просто гуманітарне питання, це елемент нашої справедливості як держави.
Утім, і в цій темі я бачу поступ. Робота ведеться. Так, вона не завершена, але ситуація точно змінюється на краще. І саме це дає сили працювати далі.
Що кожна чи кожен з нас може зробити вже зараз, щоб підтримати рівність та права жінок?
Почнімо з найпростішого — побутового рівня. Іноді найбільша підтримка — це просто утриматися від того, аби озвучити сексистський жарт або ремарку. Якщо ви не скажете щось на кшталт «дурепу за кермом», «керівниця, в якої місячні» чи не згадаєте образливий анекдот — це вже буде внесок у здоровіше середовище. Такі, здавалося б, «невинні» вислови створюють атмосферу, в якій жінка не почувається вільно. А отже, не може ні працювати, ні вчитися повноцінно.
У навчальному середовищі важливо формувати змішані групи для спільних рішень і проєктів — і не закладати в дітей гендерних упереджень. Пора нарешті відмовитись від фраз «дівчатам не треба математика» або «гуманітарка — це не для хлопців». Стереотипи, які транслюють учителі чи підручники, не просто застарілі — вони дратують підлітків, які вже самі розуміють, що це несправедливо, але поки не завжди можуть опиратись.
У робочому середовищі — це про створення умов, де чоловіки й жінки мають однакові можливості реалізовувати себе і як фахівці, і як батьки. Наприклад, дати змогу татові раніше піти з роботи, щоб забрати дитину з садочка, або дозволити обом батькам кілька днів працювати дистанційно. Це не привілеї — це нормальні умови, які вже давно вписуються в глобальні трудові тенденції.
Після пандемії чимало людей у світі відмовляються працювати виключно офлайн, щодня сидіти в офісі по вісім годин. І компанії, які хочуть утримати хороших працівників, змушені зважати на цю потребу — як жінок, так і чоловіків. Робочі середовища, чутливі до потреб родин, — це не про пільги, це про повагу.
Що б ви сказали тим, хто досі ставиться до фемінізму з іронією або страхом?
Фемінізм може викликати різні реакції й ставлення, але я останнім часом люблю жартувати, що ставлення до нього нічого не змінює.
Фемінізм — як гравітація. Можна вірити в нього чи не вірити, але він уже працює. Жінки вже навчаються, мають право голосу, можуть відкривати рахунки в банку, розпоряджатися своїми грошима, будувати кар’єри. І це не якісь гіпотетичні речі — це те, що вже сталося, незалежно від ставлення до слова «фемінізм».
Це як зі склянкою, що стоїть на столі: вона не падає, бо є гравітація. І байдуже, чи вам це подобається — закон діє. Так само і з жіночим рухом: він уже змінив наше суспільство, і назад цю зубну пасту в тюбик не заженеш.
А якщо фемінізм викликає страх чи іронію — це нормально. Багато що нас лякає, коли ми цього не розуміємо. Тому я завжди раджу не сваритися, а просто спробувати дізнатися більше.
Почитати книжку, подивитися документалку, послухати розмову, яка пояснює, про що фемінізм насправді. І страх може стати цікавістю. А з цікавості вже народжується розуміння.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
