На вихідних Франківськ жив Шекспіром. Обласний театр відчинив свої підземелля задля постановки «Гамлета». Що й казати – ситуація назріла. Бо ж кажуть: якщо в театрі не ставили про принца Данського, то можна вважати, що театр й не відкривався.
Тепер, слава Богу, все стало на свої місця. Рука тягнеться написати банальщину. Тягнеться, дотягується до клавіатури і пише: краще пізно, аніж ніколи.
Але це все абстракції, головне ж сама постановка.
Щоб там не тринділи злобні прихильники архаїки, треба віддати належне директору театру режисеру-постановнику «Гамлета» Ростиславу Держипільському. Лідер місцевих служителів Мельпомени підійшов до справи концептуально. Задля належної презентації уперше в історії задіяли підвал. Великий, прикольний та – о радість! – теплий. Для піару підкреслили, що приміщення знаходиться не де небудь, а під колишнім цвинтарем.
Після цього вже нікого не здивувало, що у п’єсі не буде ані Гораціо, ані Гільденстерна з Розенкранцем. Щоправда, хтось дуже вумний згадав, що останніх двох Стен Мітчелл називав «яйцями шекспірівської драми». Але ж хіба то в яйцях справа? Питання риторичне.
Замість чуваків з довгими іменами до постановки ввели трьох чорних, наче ворони, богинь помсти (Галина Баранкевич, Надія Левченко та Олеся Пасічняк). Вони ж, сподіваюся за задумом режисера, узяли на себе левову долю драматичного секс-навантаження. В ролі родзинки виступила Ірма Вітовська. Себто в ролі міз Марпл – міз Марпл. Або ж Леся в ролі Лесі, а Рома… Нехай буде в еміграції. Якось так. Неважливо.
Один сивий дядько, що сидів на гальорці, сказав, буцім-то актор, що грав братовбивцю Клавдія (Юрій Хвостенко), підозріло подібний на мера міста (присутнього на виставі з квітами і дружиною). Дядькові привиділось. Он, мені Лаерт (Іван Бліндар) нагадав Джона Сноу з «Гри престолів». Й що з того? Скажімо, Даніель Ходовецький уявляв данського короля бородатим піратом. А у Держипільського він без бороди і живчик. В кожного, перепрошую, свої мухи.
Як зазвичай пишуть в рецензіях, «щиро порадували» київські актори – Дмитро Рибалевський (Полоній) та Анастасія Блажчук (Офелія). Перш за все, порадували своєю динамікою. Своїми самовідданими переміщеннями вони переконали всіх, що простір підвалу сценічно освоєно на сто двадцять вісім відсотків. До кінця дійства усі актори були перемазані підвальним брудом, але на Рибалевському і Блажчук (а ще на Хвостенко) його було чи не найбільше. І лежав він на їхньому одязі якось театральніше (а, може, відповідальніше і чесніше), аніж на лахах решти виконавців.
А простір підвалу дякував їхнім скаженим пересуванням, відзиваючись на приколи освітлення такими інфернальними тінями, що й лондонський «Глобус» б позаздрив, якби свого часу не згорів. Тіні рухалися підлогою і стелею, повзали обличчями глядачів, жили своїм цікавим і моторошним життям. В них було до фіга метафізики. Просто до фіга.
Метафізичного не бракувало. Зовсім. Колишній цвинтар пробився до підвальної постановки загоном студентів четвертого курсу у чорних рясах з каптурами – «хором зомбі». Вони не давали публіці забувати про концепцію і зі своєю функцією вправлялися на всі дванадцять балів – тупотіли, підстрибували та ходили вервечкою туди-сюди. Вищий клас.
Взагалі, концептуалізм – річ серйозна та чревата сюрпризами. Про що й нагадала музика Романа Григоріва та Іллі Разумейка. Появу норвежців Фортінбраса вони супроводили мелодіями ромів. Оце вже фішка. Ще, напевне, ніхто не закінчував «Гамлета» вторгненням до Данії циганського табору. За це композиторам наша окрема і тепла вдячність.
Задля доречності (та сценічної правди-матки) варто було б модифікувати й останні слова Фортінбраса (Євгеній Холодняк) про чотирьох капітанів. Нехай би на поміст покійного месника піднімали чотири барони з цепурами на шиях. І «гей, зальотниє!»
Попри всі експерименти та помилки в артикуляції, постановка подарувала глядачам позитивний настрій. Це – головне. І най вибачають нас усіх цвинтарні мешканці, якщо вони ще там лишилися.
А в київській театральній тусовці, телефонують кияни, сьогодні дві головні теми - Авдіївка та франківський Гамлет... Причому Гамлет не на другому місці...
Ще однією фішкою культурницького життя міста (цього разу сумною) стали чутки про знесення (чи то перенесення) симпатичного пам’ятника на вулиці Страчених, одного з небагатьох направду стильних арт-об’єктів нашого знівеченого забудовами та саморобними монументами міста.
Цього разу плановане варварство аргументують тим, що якісь добродії та добродійки буцім-то категорично невдоволені відсутністю на монументі обличчя.
Дана обставина дозволяє віднести цю історію вже не до культурних хронік, а, можливо, до анналів українського ідолопоклонства. Дивно, що у християнському місті люди як хліба прагнуть пам’ятних знаків для шанування саме з обличчями.
Здавалося ті часи, коли обличчя (у поганстві – зрима ознака присутності душі) було потрібне для одухотворення або оживлення предмету, давно минули. Потреба, очевидячки, нікуди не зникла від тієї доби, коли племінні люди, перш аніж намастити священні дерева приношеннями, вирізали на стовбурах носи та очі. Зрештою, японці й досі малюють на кораблях і човнах очі, без яких, за повір’ями тамтешніх язичників, судну не можна давати ім’я.
Але ж ми не вважаємо себе нащадками грізної богині Аматерасу.
Релігійна аргументація в тому плані не дає переваги тим, хто намагається поєднати «зовнішнє християнство» з «внутрішнім язичництвом». Відомо, що християнська ікона або мозаїка з ликами несе зовсім іншу функцію, аніж різьблені або литі зображення обличчя. Вона не притягує до себе погляду, як ідол, а випромінює світло (в тому рахунку й духовне) у «зворотній перспективі» (як відомо освіченим людям, зокрема з праць мистецтвознавців Вульфа, Грюнзенна, Лазарева, Аверінцева, філософа отця Флоренського). Зрештою, всі ці проблеми були вирішені за сивої давнини, ще на початку дев’ятого століття, коли соборна Церква тріумфувала над іконоборцями.
Цікаво, між іншим, а хто з теперішніх «активістів» перечитував праці святих Феодора Студита та Іоанна Дамаскіна про шанування зображень? Або ж, страшно сказати, цілий Догмат про шанування святих ікон, прийнятий Трьомастами шістдесятьма сімома отцями Сьомого Вселенського собору 787 року? У Догматі, до речі, йдеться про вичерпний перелік «чотирьох основ зображення» - посуд, одежу, стіни та дошки. Варто ознайомитися, навіть для збільшення загальної ерудиції. В інтернеті є повні переклади з грецької.
Ще одним міркуванням окремих малоосвічених любителів «конкретної образності» (та, паралельно, вуличного пліткарства) є віднесення нефігуративного мистецтва до «єврейських художніх практик». Цим людям, перш за все, варто прослухати кілька лекцій з мистецтвознавства та продивитися довжелезні переліки єврейських митців, які і в живописі і в скульптурі і в ювелірній справі зовсім не відрікалися від зображення людського тіла. А ще можна почитати трохи мудрих книжок. Проте це лише для тих, хто знає всі літери.
Втім, коли говориш з людьми, виникає враження, що освічена спільнота Франківська опинилася в меншості. Протести фахових скульпторів і архітекторів тонуть у хорі «простих людей», які прагнуть щоби пам’ятники були їм «зрозумілими». Думаю, що не варто опиратися суспільній стихії. Зрештою, саме громаді вирішувати, що має стояти на вулицях міста. Нехай щойно поставленому на Січових Стрільців Гомеру Сімпсону побудують подібного ж «братика» на вулиці Страчених.
Адже дика демократія полягає саме в тому, щоби некваліфікована більшість (вулиця) перемагала кваліфіковану меншість (експертний салон). А до цивілізованої демократії нам, судячи зі всього, ще сім Майданів і сімнадцять майданчиків.
Володимир ЄШКІЛЄВ, для Фіртки
