фото: Галка
Незалежно від спалахів і згасань творчості у своїх стінах, Обласний музично-драматичний театр імені І.Франка довгий час залишався у місті театром-монополістом. Тому маніфестування в Івано-Франківську «Нового театру», лідером якого став режисер, актор і викладач Тарас Бенюк, зачепило не лише місцевих театралів.
З іншого боку, сказати, що "тусовка" загуділа від пліток та оціночних суджень як старий трансформатор, було б перебільшенням. Що поробиш: нема традицій, нема печенька.
Адже раніше альтернативи не виходили за межі стін обласного храму Мельпомени, освяченого виділенням бюджетних коштів. Всі «креативні революції» спалахували там, за лаштунками та дверима офіціальної установи. Місто чуло лише глухе відлуння битв концепцій і генерацій. Місто звикло споживати результат, не втручаючись у процеси.
І десь воно мало рацію.
Проте, монополії спокушають посполитих до опонування. «Новий театр» вже самою назвою напрошується на протиставлення та порівняння. Для свого позиціонування він обрав низку вистав, з яких виділяється «Спи спокійно».
Вихідним матеріалом для неї стала п’єса сучасного англійського драматурга ірландського походження Мартіна МакДонаха «Людина-подушка» (The Pillowman). Її прем’єравідбулася у 2003 і з того часу твір англійця переможна крокує сценами світових театрів, отримуючи визнання навіть в Ірані. «Спи спокійно» уперше презентували у 2014 році в Київському театрі «Сузір’я».
Трупа Бенюка скоротила кількість діючих осіб до чотирьох, забравши з твору МакДонаха, певно, найшокуючу сцену з названими батьками. Ці чотири позиції поділили на трьох акторів. Тарас Бенюк взяв на себе двох персонажів – детектива Тупольського та Михала, роль детектива Аріеля дісталася Костянтину Добровольському, а Катуряна – Павлу Кільницькому.
Сцена Театру ляльок, обмежена глядацькими стільцями, звузила місце дії до простору екзистенціальної безвиході і зняла дистанцію між акторами і глядачами. Останнє пішло виставі на користь. Вона набула тієї зловісної камерності, в якій пророцтва про неминуче почувають себе напрочуд органічно.
А п’єса Мак Донаха і є таким пророцтвом. Вона про те, як реальність (або щось невідоме, яке ми вважаємо реальністю) йде назустріч нашим найпотаємнішим кошмарам. П’єса в чомусь пародіює «Ловця у житі» Селінджера. Проте, якщо Голден Колфілд з роману американського відлюдника мріяв якось рятувати дітей від фарисейського світу дорослих, то герой МакДонаха винайшов конкретний спосіб такого порятунку – щоби діти не мучилися в дорослому майбутньому, він їх вбиває, назавжди зупиняючи у щасливому дитинстві.
В кожного з персонажів «Спи спокійно» є своя життєва правда. Драматург свідомо не підказує акторам, де саме і коли саме всі ці «правди» обертаються пастками і прірвами. Це треба вивести зі свого внутрішнього світу.
Але ж, якщо у вашій клітці немає звіра, то скільки б ви не відкривали її дверцят, ніхто не відчує дихання, що рветься з хижої пащі.
Здається, що в кожного з трьох названих акторів «Нового театру» внутрішні клітки не порожніють. У грі Бенюка відчуваються блукання сили, що звикла являти себе у фронтальній позиції, у впевнених тверезих звуках та довгих напруженнях волі. Кільницький вміє відчути і відтворити той істеричний різновид тілесної та мімічної пластики, який виникає на кордонах творчих і шизоїдних станів, а Добровольський володіє широким діапазоном емоційних тонів та нюансованих демонстрацій чуттєвої темряви.
Вони зуміли зберегти на сцені наростаюче напруження, яке однієї миті видобуло з емоційного потоку потрібне. Видобуло те відчуття присутності інферно, яке не сплутати ні з чим – або воно є і віє на тебе холодом неминучості, або ж нічого не зрушує теплих кордонів ігрових умовностей.
Я все ж таки пошкодував, що ключова сцена з розіп’ятою дівчинкою перетворилася з дії на описовий монолог. Тим трьом переконливим згущенням дорослої чоловічої енергії, які креслили на сцені Театру ляльок моторошний світ Людини-подушки бракувало відтіненості жіночою пластикою. Все ж таки жіноча і дитяча безвихідь мають свою суверенну безодню, свою енергетику кошмарів.
І в тому попередженні про майбутнє, яке розгорнулося у виставі, вона б не стала зайвою.
Все ж таки акторам «Нового театру» вдалося подолати нав’язливу літературність сценарного матеріалу, насиченого самодостатніми текстами-притчами і не перетворитися у групу читців і демонстраторів. Це неабияка перемога. І певна заявка на те, що театр зможе дати глядачам те, чого їм бракує – сучасні екзистенційні вистави, що порушують фундаментальні питання буття.
Питання, якими живе великий світ, що ніяк не проститься з постмодерном і не збереться з силами для тверезого погляду на прірву під ногами.
Необхідно, щоби і в Івано-Франківську, нарешті, второпали – театр двадцять першого століття не є театром чорно-білих плакатів та етнічного ресентименту.
Щоби творча конкуренція робила життя цікавішим.
Володимир Єшкілєв, для Фіртки
