Політичні партії (далі – ПП) бувають різні. В підручниках з політології пропонуються принаймні чотири різних принципи для класифікації ПП.
В Україні досі найбільш розповсюдженим типом ПП були «партії лобістського типу» - кишенькові угрупування політиків та піар-ресурсів, які за гроші і посади обслуговують інтереси певного олігарха або високопосадовця (варіанти: групи олігархів або групи, що складається з чиновників та олігархів). До таких партій, з тими чи іншими зауваженнями, можна віднести Партію регіонів, «Нашу Україну», «Батьківщину», КПУ, НРУ, НПУ, «Сильну Україну», «Пору» тощо.
«Лобістські партії» розквітли після 1998 року, коли остаточно стало зрозумілим, що для успішного і ситого існування українських партій не є критично важливими ані зрозуміла ідеологія, ані розвинута апаратна структура. Ідеологію в «лобістських партіях» замінив так званий «меседжевий субстрат», а класичну розгалужену систему партійних організацій – офісне представництво. Таким чином, українські ПП перетворились на політичні корпорації.
В цьому перетворенні були свої плюси і мінуси. З одного боку, сучасна комунікаційна техніка (заточена на офісний протокол і зручна для розповсюдження меседжів) забезпечила корпоративним ПП відносно недорогу й ефективну схему впливу на електорат.
З іншого боку, ПП стали «дуже далекими від народу», який їхні менеджери та технологи стали розглядати виключно як «тупу біомасу, що жує перед екраном телевізора». Щезла принципова ланка партійної структури – лідер місцевої громади (вулиці, містечка, тусовки, підприємства). Тобто, саме та фігура, на якій стояли і стоять партії-монстри (такі як КПРС, гітлерівська НСДАП, арабська «Баас», КПК тощо). Саме «локальні лідери», а по суті чорнороби (часто-густо безкорисливі ентузіасти) партійної структури злютовували в єдине ціле групи сусідів, молоді та колег по работі. І телевізор з фейсбуком, як би цього не хотіли ліниві «офісні партапаратники», не зміг замінити «локальних лідерів». Особливо загострюється їхній дефіцит за доби криз і нестач, коли довіра до ЗМІ падає, коли люди хочуть чути живе слово знайомої людини сказане «очі в очі».
Отже, лобістські ПП спіткала системна криза. Народ рушив шукати альтернативи і знайшов… «Свободу». Єдину натепер велику українську партію, яка не будується виключно на «офісно-піарному» принципі. При цьому ми не стверджуємо, що ВО «Свобода» не відноситься до лобістських партій. Її «ідеологічна чистота» під великим питанням, особливо після подій 9 травня. Але мова йтиме не про це. Мова йтиме про принципи побудови партійної структури.
Аналітики «Фіртки-магус» саме у «Свободі» вбачають зародження в Україні реальних політичних структур так званого «орденського типу». Структур, системність яких веде своє походження від середньовічних релігійно-військових орденів, містично-політичних ізмаїлітських братств та мафіозних угрупувань на кшталт китайських «Тріад» або ж сицилійської «Коза ностри».
Безперечно, спроби створити таку ПП в Україні були й раніше. Варто згадати талановитого політичного креатора Д.Корчинського з його УНА-УНСО, або Ю.Збітнєва та І.Каганця зі спробою побудови політичної сили на відродженні язичницького жрецтва. Але це були лише романтичні спроби. Адже кожному юнакові, що прочитав про Хасана ас-Сабаха та його асасинів, хочеться стати українським Старцем Гори і наводити жах на аморальних «жирних котів».
Мрії мріями, але реальність відкорегувала романтиків. Навіть при безпосередній підтримці «вболівальників у цивільному», різноманітні романтичні орденські проекти з часом зійшли на пси. Тому що все орденське, що не спирається на давню традицію, рано чи пізно гине через сварки лідерів, неподілені гроші і тому подібне.
На відміну від щирих любителів середньовічної історії, поетів та начитаних бізнесменів, батьки «Свободи» спиралися на таку традицію. Це була традиція українського «Пласту», який, у свою чергу, був «ідейно-методологічним спадкоємцем» британських скаутів, що вели свою традицію від право-консервативної масонерії Туманного Альбіону. А точніше, від її шотландської, «якобітської» гілки.
Саме у «Пласті» історично закріпилася і самовідтворювалась протягом десятиліть «дворівнева структура», характерна для орденських організацій. Там завжди присутні «зовнішнє» і «внутрішнє» кола.
Рівень «бійців» і рівень «посвячених у таємниці». А не аморфна піраміда виконавців та керівників-посадовців (плюс лідерів-клоунів), як у звичайних ПП.
У 30-ті роки пластова структура була перенесена С.Бандерою до «молодіжної» структури ОУН, яка протистояла мельниківцям (більш традиційній, якщо не сказати старосвітській, генерації УВО-ОУН). Це «пересадження структури» диктувала, у першу чергу, конспіративна необхідність. Адже відомо, що бідою кожної підпільної організації є зрадники (інсайдери, провокатори). Існування «внутрішнього рівня посвячених», зв’язаних багаторічною дружбою (від пластового дитинства), родинно-клановим походженням, релігійними переконаннями, є достатньо надійним захистом від зрадників. Достатньо тримати зрадників на «зовнішньому» колі, навіть невиявленими й не знешкодженими, щоби стрижень організації не зазнав катастрофи. Саме тому «звичайні» партії живуть роки, а орденські (або параорденські) – століття.
«Пластове» походження й стало основою для формування «внутрішнього кола» ОУН (у 30-ті роки) і ВО «Свободи» (У 90-их роках). Саме «Пласт», а не Соціал-націоналістична партія, як хибно вважають деякі київські і львівські політологи, був і є політично-ідеологічною школою правих (і крайньоправих) радикалів в Україні. При цьому пластове виховання є в певному сенсі фундаментальним. Це достатньо ефективне «ідеологічне щеплення», а не поверхневе засвоєння гасел та слоганів. Щоправда, на відміну від пластунів покоління Бандери, які зростали, підпалюючи вночі будинки «ворогів нації», теперішні пластуни засвоюють ідеологічний матеріал здебільшого на теоретичному рівні. Дехто вважає, що саме це завадить їм потім, у дорослому віці, перейти на «практичний рівень». «Фіртці-магус» таке бачення видається суперечливим. Але це тема іншої аналітики.
На першому етапі створення партії орденського типу «дворівнева» схема значно гальмує чисельне зростання. За 2-3 роки лобістська ПП може набрати до мільйона членів, але орденська не перевищує двох-трьох тисяч. На першому етапі формується «внутрішнє коло», а у «зовнішньому» відбувається процес притоку-відтоку. «Внутрішнє коло» виявляє там амбіційних (і потенційних) лідерів-конкурентів і виводить їх за межі партії. «Внутрішньому колу» не потрібні нові лідери (воно, це коло, самодостатнє), а потрібні бійці, які виконуватимуть накази. На першому етапі бійців обмаль. Але це до пори до часу.
А потім він наступає, той очікуваний «час Х» і ситуація різко змінюється. Орденська партія стає популярною. Її конкуренти дискредитовані. Дискредитовані їхні методи і кадри. Весь якісний «людський матеріал» звідти прагне потрапити у «зовнішнє коло» партії-ордену (там і лише там, згідно нових уявлень, перебувають «справжні патріоти»).
Для ВО «Свобода» таким «часом Х» став 2010 рік, коли українські націонал-демократи і націонал-ліберали остаточно сіли в калюжу. Прихід до влади Януковича мобілізував радикалів. Тепер почалося швидке формування не лише «зовнішнього кола», але й «третього кола» - попутчиків і кон’юктурників, яких можна (і треба) використовувати в умовах дефіциту кадрів. Наприклад, в умовах, коли отриманих депутатських місць більше, ніж партійців, здатних написати слово «мандат» без помилки:)). Потім ці попутчики отримають коліном під зад. Тому що «не свої». Не «внутрішнє» й навіть не «зовнішнє» партійне коло. Не тепер і не потім. Але поки що попутчики про це не знають. І наївно думають, що згодом їм можна буде увійти до партійної еліти.
На другому етапі у «внутрішньому колі» орденської партії виникає криза. Це було у більшовиків у 1921 році («робоча опозиція»), в НСДАП (у 1934, знищення верхівки СА), в КПК (заколот Лінь Бяо у 1971). Криза неминуча і витікає із самої природи орденської структури, коли певний клан (група прихильників гіперрадикальної «чистої лінії») починає оспорювати лідерство вождя).
Слід очікувати такої кризи і в ВО «Свобода». Напевно, вона вже визріває. Частина лідерів ВО «Свобода» занадто захопилася свастиками, расовими питаннями та факельними ходами. Вождь, навпаки, явно тяжіє до створення респектабельної, визнаної на міжнародному рівні право-націоналістичної ПП на штиб лепенівської або австрійської «Партії свободи». Це принципові розходження. Тому що, скажімо, між антисемітизмом у гаслах та антисемітизмом у діях велика різниця. Перше зрозуміють (хоча і покривляться для годиться). Друге однозначно закінчиться погано, в першу чергу для самого вождя. Тому криза неминуча.
А вже після неї почнеться третій етап. Коли партія, скоріше за все, перестане бути орденською…
