Мешкаючи в мирному Івано-Франківську ми не навіть не усвідомлюємо з якими труднощами доводиться стикатися тим хто знаходиться неподалік від справжнього пекла. Нам випала нагода побувати в Павлограді. Це Дніпропетровська область, але тут вже починається інший світ – світ де люди живуть війною.
Ми виїхали з Івано-Франківська о сьомій годині ранку разом з капеланом «Госпітальєрів» Сергієм Морозом та волонтеркою Наталією Долик (її також знають під псевдо Аліса Котик). «Мала», так називається автомобіль на якому Сергій вже понад рік воює на передовій, вщент забитий допомогою для військових, яку збирали іванофранківці. Сідаючи в авто в очі одразу кидається стеля машини, яка обклеєна дитячими малюнками.
Сергій Мороз "Фрост"
«Це малювали діти, які взяли участь у мандрівній виставці «Для Бога я створю найкраще», що організовував Ярема Стецик». - розповідає капелан.
На дзеркалі заднього виду прикріплені обереги та вервечки. Сергій Мороз переконаний – вони не раз рятували людям життя.
Дорогою Сергій розповідає про службу в зоні АТО та чому наважився піти на фронт. Спочатку він був просто волонтером, та доправивши чергову допомогу на Схід вирішив стати одним з госпітальєрів. Він пройшов медичні курси і поїхав на фронт водієм-парамедиком. Каже, просто не міг інакше.
«У Госпітальєрах я відбув три ротації, поки якось серед ночі на нашу машину не наїхав танк. Ми їхали з чергування з вимкненими фарами, а тут — танкісти. Ну, всі живі, але танк проїхався мені просто по ногах. На лікування пішло десь два місяці», - згадує військовий.
Поки тривало лікування та реабілітація Сергій закінчив міжконфесійні навчання капеланів. Каже, побратими досі не можуть звикнути, жартують, називають — батюшка «Фрост». Таке псевдо Сергій отримав ще з самого початку, бо ж Мороз.
«Побувши певний час на передовій ти звикаєш до людей, які тебе оточують, звикаєш до бомжовато-собачого способу життя і навіть починаєш отримувати від цього якесь емоційне задоволення. Напевне після першої ротації я зрозумів, що це затягує», - розповідає капелан.
Дорогою зупинилися на обід у селі Вільшанка, на Полтавщині. Тут працює придорожнє кафе «Полтавські галушки».
У мирний час кафе, розташоване понад трасою Київ-Харків, набуло популярності серед далекобійників, але із початком антитерористичної операції частими відвідувачами «галушок» стали військові та волонтери. Директор кафе Сергій Жученко взяв на себе відповідальність безкоштовно їх годувати. Говорить, що брати 12 гривень за чашку кави із солдата - це гріх.
Кафе "Полтавські галушки". Тут бійців і волонтерів годують безкоштовно.
У «Полтавських галушках» безкоштовними обідами нагодували тисячі бійців. Овочі та фрукти, говорить Сергій Жученко, починають заготовляюти ще влітку. А от м'ясо доводиться закуповувати. Та це не біда, стверджує керівник кафе, оскільки ідею безкоштовного годування підтримало чимало місцевих приватних підприємців.
Сергій Жученко каже, що одного разу їм вдалося нагодувати 86 військових одночасно. Розплачуються солдати, зазвичай, словами подяки, написаними на чеках. Ми теж залишили кілька теплих слів і знову вирушили в дорогу.
У Павлоград приїхали вже пізно ввечері. Це місто знаходиться на першій лінії від зони АТО. Коли на Донбасі почалися бойові дії, павлоградці першими в Україні побудували блокпости. Місцеві волонтери розповідають, що більше 50% жителів міста мають проросійські погляди. Люди навіть виходили на мітинги «Русская весна» та на щастя це вдалося зупинити.
Нас зустрів місцевий волонтер Анатолій Токарєв, свої його кличуть просто «Дєд». Насправді це видатна людина. Дєд відслужив понад 20 років у правоохоронних органах, а коли почалася війна – пішов на фронт. Та про службу він говорить неохоче. Каже, прийде час, коли влада буде «полювати» на тих хто захищав свою державу. Натомість розповідає як потрапив у полон.
«Ми возили бійцям військову форму, продукти, амуніцію, - пригадує Анатолій Токарєв. - Коли 25-та пішла в перед (25-та окрема Дніпропетровська повітрянодесантна бригада - ред.) то потрапила в оточення сепаратистів. Тиждень хлопці не їли і пили воду з радіаторів. Нам вдалося пролізти до них через поля та привезти трохи їжі. А коли їхали назад - нас «прийняли».
Після цього, Анатолія Токарєва чекали два місяці страшних випробувань та тортур.
«Перші дві години нас "виховували" прикладами. Напарнику відрізали вуха, - згадує він. – Потім знову били, бо ми були не балакучі. Як наслідок в мене одна нога була перебита в двох місцях, а інша прострілена, також зламали сім ребер».
Дєд розповідає, що його допитували російські військові хоча серед тих хто взяв їх в полон були навіть серби.
«Це була змішана група, понад 30 чоловік. Більшість з них були місцеві – ополченці», - каже він.
Зараз Анатолій Токарєв займається обміном полонених, витягуючи українських бійців із справжнього пекла, а тих кого вдалося звільнити називає своїми похресниками.
«У мене тепер родичі по всій Україні», - посміхається чоловік.
Анатолій Токарєв
У мирному житті Анатолій Токарєв має власний магазин фототоварів, хоча зараз він нагадує склад військової техніки. На стіні тут висять державний прапор та прапор УПА. В кутку складені бронежилети, а на підлозі розкладені залишки бойових снарядів із передової.
Робоче місце Дєда
Прапор ополченців у Павлограді використовують за призначенням
Потім ми познайомились із Таїсією Іванченко, яка мешкає разом з донькою Валентиною. Ці дві жінки виготовляють сухі борщі, які відправляють солдатам у зону АТО. Та борщ жінки почали робити вже згодом, а спочатку в’язали теплі речі, купляли медикаменти та пекли солдатам пиріжки. Все це передавали через колони, які рухалися через Павлоград в зону АТО.
Таїсія Іванченко, Аліса Котик, Валентина Шаламай
Ідею сухих борщів жінки запозичили у волонтерів з Дніпропетровська, які створили свою кулінарну сотню.
«Принцип їхньої роботи був мені зрозумілий. Овочі в нас були свої. Єдина проблема – це відсутність сушок», - згадує Валентина.
Коштів на придбання сушок у жінок не було, адже живуть вони лише на дві пенсії, тож по допомогу звернулися до сестри Валентини – Ані, яка разом з сім’єю мешкає в Петербурзі.
«Після того як ми вже купили сушки, почали пробувати робити борщі, - розповідає Валентина Шаламай. – Перші десять порцій відправили на 93-тю бригаду. Потім приїхав Анатолій Токарєв і спитав, що потрібно аби робити ще. Зрозуміло, що потрібні були сушки і овочі».
Гроші на сушки збирали через Фейсбук і місцевих благодійників. Крім того, Валентина Шаламай познайомилась з івано-франківським волонтером Павлом Дем’янівим, який почав забезпечувати їх продуктами.
Зараз вже важко підрахувати скільки борщів Валентина відправила українським військовим, та жінка каже, що готуватиме поки не закінчиться війна.
Згодом зустрілись із ще одним прифронтовим волонтером – Віталієм Сенченком. Він автомеханік та ремонтує авто, які були пошкоджені на передовій. Автомайстерня Віталія знаходиться в селі Вербки, поблизу Павлограда. Місцеві називають це місце «Вербським бронетанковим заводом».
У цій автомайстерні відрихтували вже десятки машин, та головна гордість тамтешніх волонтерів - пересувна лазня для військових, що знаходяться у зоні АТО.
Пересувна лазня
Є тут і машини, які ремонту вже не підлягають. Їх в основному відправляють на металобрухт, а ті запчастини, що вціліли, використовують для ремонту інших авто.
Віталій Сенченко зберігає на пам’ять автомобільні номери та показує фотографії машин, які відремонтували.
Віталій Сенченко
Це перше авто, яке в'їхало в Донецький аеропорт коли його захопили сепаратисти
Особливістю автомайстерні є те, що на кожній відремонтованій машині автомеханіки малюють білого голоба. Тут вірять, що цей символ миру захищає наших бійців від ворожих обстрілів.
У Павлограді ми також познайомились із Аньою "Багірою". Коли почалися бойові дії на Донбасі Аня почала займатися волонтерсвом. Збирала допомогу і відвозила бійцям на передову. Та після чергової поїздки в зону АТО жінка стала бійцем Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва.
«Пізніше якось само собою затягнуло – пішла в батальйон як рядовий. Коли познайомилася з нашим комбатом Ісою Мунаєвим, зрозуміла, що з таким командиром не страшно й під кулі», – розповідає Багіра.
Жінка згадує про загиблого Мунаєва з великою повагою. Каже, що зараз бійцям дуже його не вистачає. Учасник двох чеченських воєн приїхав до України, аби боротися з Росією, й загинув в боях під Дебальцевим 1 лютого цього року. Іса Мунаєв став першим загиблим і першою втратою в батальйоні Джохара Дудаєва.
"З цим чоловіком ніколи не було страшно. Він ішов у бій першим, виходив останнім і був щитом для бійців", - каже Аня.
Після смерті Іси Мунаєва батальйон розпався, а Аня повернулася в Павлоград де намагається звикнути до мирного життя та продовжує займатися волонтерством.
За збігом обставин нам вдалося побувати на святі Колодія, або так званої Масниці. Те що ми побачили неймовірно вразило.
На головній площі міста зібралося кілька десятків людей, там проходив святковий ярмарок. На імпровізованій сцені виступали місцеві колективи, які співали українські пісні, а поряд частували млинцями.
На ярмарці були і волонтери, які збирали кошти для допомоги військовослужбовцям в зоні АТО. Вони залюбки показують фото з бійцями та розповідають, де їм вже вдалося побувати. Кажуть, що люди вже втомились від війни, та вони не збираються зупинятись, так як нашим військовим зараз набагато складніше.
Побувавши в Павлограді можна відчути неймовірний контраст в порівнянні з містами західної України. Тут немає багатоповерхівок, немає затишних кав'ярень, а практично всі магазинні вивіски написані російською мовою.
Та найголовніше, я не побачила на вулицях чоловіків одегнених у військову форму. Це мене здивувало тому, що в Івано-Франківську, в місті яке знаходиться за тисячу кілометрів від зони АТО, нерідко можна зустріти людей в камуфляжі. Зрозуміло, що я запитала про це Анатолія Токарєва: "Я не бачила у Павлограді жодного чоловіка у формі, у вас що немає військових?"
"Звісно є, -посміхається Дєд. - Але в нас не люблять, коли одягають форму. Це мирне місто, а форма має бути там - за лінією фронту".
Тут починається Донбас
