В Івано-Франківську виставою «Храм її диявола» від київського Театру МІСТ стартував нещодавно театральний фестиваль ВІДКРИТИЙ ТЕАТР. І тими днями містяни побачили унікальні і надзвичайно цікаві вистави як по змісту, так і за формою. Наприклад, знаний і знаменитий PostPlаy Театр виставляв нашумілі спектаклі “Сіра зона» та “Ополченці”. Це ті вистави, які справді варто побачити, як і “Сценарій для двох акторів”від театру АЛЬТЕР з Дрогобича, Плейбек-імпровізації від театру «КІБІТКА», вистави від аматорського театру «АСОРТІ» та камерного театру «ЖУКИ».
А на разі перші враження від першого дня фестивалю і першої вистави - вистави про Мерилін Монро. «Справжня краса і жіночність поза часом», - зронила якось ця поза всіма часами Красива Жінка, котра «у Білому домі — все одно, що диявол у церкві». Таки так, храмом для диявола хтивості світу й стало її жадане й досі тіло.
У монодрамі "Храм її диявола" у постановці Олександра Мірошниченка за п’єсою Димитра Христова "Мерилін Монро. Тріумф та агонія"в перекладі відомої письменниці Анни Багряної ми стаємо мимовільними свідками рефлексій великої актриси за мить до вічності. За мить до вічності скидає з себе маски й стає невидимою.
Про виставу, прем`єра якої відбулася 19 жовтня 2014 р. в Києві, добре сказав театральний критик Андрій Карпенко у своїй рецензії «Мерилін Монро — між химерою та реальністю».
Й дійсно ми бачиливиставу не тільки про велику актрису, але й про акторський фах взагалі; виставу про жінку, що грає, яка стала ідеалом, мрією і платить за це непомірну ціну – життя.
Цікавими були поєднання у постановці трьох світів: реального, віртуального й світу речей. Надзвичайно цікавою у спектаклі була постановка пластики від Юлії Гасиліної та мультмедії (хоча, як на мене, то трохи лагала ця мультимедія у сьогоднішньому показі) від Олександдра Пашенка.
І все ж, як не крути, та на очі вимогливого франківського глядача вийшла Вона – Мерилін Монро. Правдивість образу таки зуміла на всі сто передати актриса Театру МІСТ Уляна Ліб. На сцені акторка ось уже десять років і запам’яталася ще зі своєї першої дипломної ролі Монстра Головатого у виставі «Зоряна мандрівка» в недалекому 2006-му. Цікаво було побачити актрису знову і у новій ролі. Це, направду, нелегко перевтілитися в образ реального героя, та ще й знаного усіма, та ще й в образ досить складний своєю двоякістю і неоднозначністю - геніальної і славетної актриси, яка виконувала ролі наївних, простодушних кралечок - актриси-енженю.
Уляна Ліб зуміла відтворити ті останні хвилини з життя іншої великої актриси настільки правдиво, що іноді здавалося, що власне Мерилін Монро власне тут і тепер на сцені з нами, з глядачами. Досконале володіння мистецтвом переживання і подання. А ще – пластика. Говорило тіло, голос. Здавалося, що й повітря говорило в унісон з актрисою.
І завдяки таланту актриси зрозумілим стало сказане колись Мерилін Монро: «Просто є правило в кожній моїй грі - встати і піти, якщо більше не цікаво».
Мерилін. Вона встала і пішла, бо світ уже більше не цікавий. «Слава для мене - це щось миттєве; щастя не триває довго. Слава не може жити кожен день, вона дійсно надихає, але тільки тимчасово. Популярність - як ікра: вона, звичайно, дуже смачна, але, якщо ви їсте її кожен день, вона вам швидко набридне».
Монро. Вона мала все. Навіть президент Америки Кеннеді був закоханий в неї. Та не мала нічого особистого, нічого свого… Навіть мати дитину. Навіть ім’я. Й те забрав світ. Одного разу, хтось запитав її: "Чи було на вас щось, коли ви позували для нудистського календаря?" Вона відповіла: "Так, радіо було включено".
Мерилін Монро. Вона мала все для життя. Вона мала більше слави, більше успіху, більше харизми, більше краси, краще здоров'я, ніж будь-хто з землян. Та всередині таки, мабуть, було порожньо. І залишалося лише встати і піти, бо більше стало не цікаво, бо «якщо ви їсте її кожен день, вона вам швидко набридне». Наклала на себе руки, бо це було єдине, що вона могла зробити особисто.
Ось така вистава. Сумна й цікава водночас. Вистава про людину взагалі. Вистава, яка ставить питання кожному: Де ти справжній? Як досягти успіху й водночас залишитися собою, не втратити свою свободу, свої дитячі мрії?
А життя продовжується.
І вже завтра інші театри іншими виставами ставитимуть інші і, водночас, ті ж у вічності питання. Ну що ж? Подивимося. І кожен з них, - як казала Мерилін, - є зіркою і заслуговує право на сяйво.
Справжнє сяйво…
