Нинішня влада сформована в ситуації переляку. В 2014-ому році, коли її обирали, всі думали про загрозу великої війни і гуртувалися навколо тих, кого вважали: а) рішучими і досвідченими організаторами, б) людьми, здатними чинити спротив, в) патріотами, г) людьми з прозорими мотиваціями. Через чотири з половиною роки тодішній підхід виглядає цілком притомним. Влада, сформована в ситуації переляку, виконала «програму-мінімум».
Десь 20 місяців тому ситуація переляку вичерпалась. В новій комбінації зовнішніх і внутрішніх факторів виникли нові обставини й нові виклики. «Влада переляку» не спроможна на ці виклики відповісти.
Українське суспільство не сформувало нового запиту владної компетенції, адекватного ситуації. Хоча – в цілому – інформація про нові виклики опинилася у відкритому доступі, ніхто з державних речників не взяв на себе сміливості довести її до громади у вигляді системного аналізу і програми дій.
Нові виклики можна окреслити так:
- Українська кланово-феодальна економіка більше не володіє мандатом на легальне існування від умовного світового «транснаціонального центру» (ТНЦ);
- Війна з Росією перейшла у «фазу активного виснаження», а Україна на даний час не володіє достатніми ресурсами для успішного довгострокового протистояння з мілітаризованою континентальною державою. Допомога з боку ТНЦ (в першу чергу – фінансова) стає критично значимим фактором;
- Українські політичні еліти не спроможні до виконання складних стратегічних завдань. Ця неспроможність є не кон’юктурною, а системною. Українські політичні еліти здебільшого (дехто каже «практично повністю») складаються з неосвічених провінціалів, не здатних мислити на рівні вимог ХХІ століття;
- Багаторічна глобальна криза ідеологій вступила у фазу реваншу світоглядного релятивізму (ознакою чого є безпрецедентні перемоги політичних популістів та перехід медіа на постмодерні рейки формування актуального порядку денного). Натомість, найбільш освічена й притомна частина українських політичних еліт орієнтувалася і орієнтується на класичні ідеології (ліберально-демократичну, неоліберальну, республіканську), які, за великим рахунком, вже відправлені до світоглядного музею. В цій ситуації виникає конфлікт «світоглядних протоколів» поміж українськими і світовими елітами.
В цих умовах необхідне радикальне «перезавантаження запиту компетентності». Цього перезавантаження не відбувається, відповідно в суспільстві виникають зони соціальної ентропії, острівці «системного божевілля».
Цей процес напряму пов’язаний з тим, що головним інструментом української політики виступають медіа, а домінуючою технологією – розповсюдження НЛП-вірусів, які діють за схемою «розхитування-криза-збірка (ремонтаж)».
Практично всі провідні політики в період виборів застосовують вірусні технології розхитування суспільства. Багатократне накладання «епідемій розхитування» на давні шизоїдні тенденції (в цілому характерне для цивілізаційних кордонів Гантінгтона) приводить до різкого посилення масових психозів.
В принципі, вибори 2019 р. – як президентські, так і парламентські – відбуватимуться, як виглядає, в парадигмі «делегованого божевілля». При тому ми маємо справу не з минущою епідемією на штиб грипу. Масове божевілля піднімається з глибин колективного (національного, масового) підсвідомого, наче лава підводного вулкану.
Певні сили (як владні так і опозиційні) хочуть шляхом розповсюдження «епідемій розхитування» відволікти увагу від власної нікчемності.
Дехто навіть говорить про технологію витіснення, подібну до психоаналітичних практик. Не забуваймо також, що теперішній політикум сформований ситуацією переляку, себто в ньому вже закладена панічна парадигма. Це приводить до того, що пошуки ворогів і зрад з пропагандистських кліше перетворюються на освячені медіа практики і стають легітимним дискурсом.
Можна проводити аналогії з тими масовими психозами які культивувалися сталінським режимом у 30-50-их роках. Різниця лише в тому, що тодішня ситуація божевілля монопольно та контрольовано делегувалася єдиним владним центром (Сталіним та його оточенням), а нинішня являє собою інтерференцію кількох конкуруючих трансляцій згідно постмодерного принципу формування порядку денного. Тобто, в нашій ситуації, контроль і «дозування» делегованого божевілля практично неможливі.
А це, у свою чергу, означає, що розхитаний НЛП-трансляціями соціум входить в простір непевності та непрогнозованості (у простір стохастичності). В цій ситуації саме питання про вимоги компетенції щодо майбутньої влади знімається. Суспільство вимагатиме не носія компетенції, а шамана, ірраціонального майстра збірки (ремонтажу).
Власне, вибори і перетворюються на змагання шаманів, кожний з яких пропонує не раціональні методи порятунку та інтеграції в безпечну системність (як в ситуації 2014-го року), а ірраціональні методи збірки розхитаної країни в єдине (заможне, свідоме, соборне, церковне, солідарне і т.д.).
Кожний з шаманів рекламує свій бубен (опорні слогани) і свої танці (опорні обіцянки). Та частина суспільства, яка вже впала в транс та очікує чуда, зачаровано слідкує за змаганнями, сперечається про те, чий бубен і чий танець найкращі. Одночасно у прихильників «шамана А» наростає роздратування «шаманом Б» і «шаманом В». Те саме відбувається з тими, хто обрав бубни і танці шаманів «Б» і «В». Але поки суспільство перебуває в трансі, це роздратування тримається в межах «системи очікування».
В системі очікування кожний переконаний, що саме його шаман буде переможцем. Впевненість з кожним днем зростає, так саме як зростає відчуття неможливості прийняти будь-який інший варіант закінчення змагання.
В момент виходу з трансу, тобто в день оголошення результату виборів, прихильники шаманів «А», «Б», «В» будуть поставлені перед об’єктивною реальністю перемоги «шамана Г». Цей момент технологічно й буде кінцевим епізодом ремонтажу спільнот «А», «Б», «В», які вважатимуть за неможливе існувати в реальності, де перемогла спільнота «Г».
У випадку, якщо соціологічні опитування ще до виборів продемонструють беззаперечне лідерство «шамана Г», момент ремонтажу настане раніше. А ще більш ускладнює прогноз настання «часу збірки» вихід у другий тур двох шаманів .
Як би там не було, але центри, що делегують потенційним виборцям божевілля, кінець кінцем доб’ються того, що в момент перемоги будь-кого з теперішніх фаворитів президентських перегонів незадоволені спільноти оголосять про «зраду» та абсолютну неможливість існувати в новій реальності.
Ця маніфестація не буде стосуватися відповідей на виклики, перелічені вище. Вона спиратиметься на ірраціональні мотивації та вимагатиме вирішення так само, в площині ірраціонального.
Таким чином раціональний порядок денний – проблема переформатування поля компетенцій – буде замінений (або відсунутий на другий план) порядком денним, який формуватиметься в межах примарних цінностей делегованого божевілля.
В принципі, не важливо, які саме цінності делегованого божевілля стануть наріжними для початку процесу руйнування легітимного поля. Ці моменти завжди ситуативні та формуються поточними (майже не прогнозованими) подіями, емоціями та «чорними лебедями».
Важливо те, що у суспільства немає дискурсивного майданчика для тих, хто б міг виступити в даній ситуації терапевтами (психіатрами). Також малоймовірно, що дискурс делегованого божевілля прийме місцевих феодалів чи іноземних донорів в якості таких терапевтів (психіатрів).
Цей дискурс самодостатній. Відповідно, він з якогось моменту Х почне підпитувати сам себе і не потребуватиме делегування. Себто з дискурсу делегованого божевілля він перетвориться на дискурс тотального божевілля. Зі всіма відповідними наслідками.
