Пропонуємо Вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про стару Коломию, які вперше публікуються українською (із книги «Станиславів однак живе», 2010)
Станиславова ще на мапі не було, а Коломия вже славилася. У хроніках Великого Князівства Галицького записано, що нащадок мадярського роду Арпадів князь Калман, по-українськи званий Каломаном, заснував це місто в 1214 році. Звідси й «Коломия», хоча правдоподібніше, назва цього поселення, де відбувалися великі торговиці, пов’язана з необхідністю переправи через Прут, який тут протікав і обмивав колеса фір і возів. Включно з каретою Коломана, який охоче відвідував ці місця. Тож обмиті колеса і князь Коломан спричинилися до цієї неповторної назви міста.
Коломию називали столицею Покуття, а її розквіт розпочався в ХІV ст., коли південне Підкарпаття приєднали до Польщі. Особливо коли Владислав Ягелло в 1395 році присвоїв місту герб у вигляді голови орла в короні, а також надав йому привілей на суботні торги. Через Коломию пролягали торгові шляхи на Угорщину, Буковину й Чорне море, а звідти ‒ спустошливі татарські набіги, волоські й козацькі. Щитом від них служили оборонні мури домініканського монастиря і замку. Тому фортеця, збудована в ХVII століття Потоцькими, а також засноване тут місто набули статусу й першості.
Якщо Станиславів вважався головним містом Покуття, то Коломия, розташована не цілих шістдесят кілометрів далі на південь, вже практично в горах, претендувала на звання столиці Гуцульщини. Хоча насправді нею було Жаб’є, розташоване вже геть у горах, а також наділене торговими привілеями. Проте це було всього лише село, хоча й велике. Безкінечно розтягнуте вздовж дороги, але абсолютно гуцульське Жаб’є так і залишилося селом, а суперниця Станиславова Коломия неймовірно розвинулася. Не тільки економічно, а й культурно, адже тут взаємопроникали аж одинадцять національностей ‒ більше, ніж у Станиславові. Закон пограниччя поєднав гуцулів, які становили переважну більшість, поляків, вірменів, українців і євреїв із австрійцями, циганами, чехами, словаками, угорцями, а також волохами, тобто румунами.
У ХІХ столітті більшість мешканців Коломиї без труднощів послуговувалися російською мовою, ідиш, українською, німецькою або румунською. Як і в Станиславові, кожна національність мала свої святині, школи, торгівельні товариства. Цим тиглем толерантного співжиття різних віровизнань захоплювався Станіслав Вінценз, якого називали Сократом гуцулів і який мешкав недалеко від Коломиї, в Криворівні.
Одного разу Коломия мало не догнала Станиславів – під кінець ХІХ століття, коли в її околицях у 1879 році забила нафта. Раніше цей регіон славився тільки копальнями солі, а під час пошуку чергових надр раптово з землі потекла чорна смердюча рідина. Скарб над скарбами ‒ нафтова ропа! У Слободі Рунгурській, Лучі і Печеніжині! На цю звістку приїхав до Коломиї серед інших Фелікс Вінценз, французький геолог, шукач нафтової ропи, батько майбутнього співця Гуцульщини. З’явилося теж багато англійців, навіть один канадієць, – спеціалістів із пошуку нафти. Прислали їх англійські фірми з надією на відкриття нових джерел. Серед іноземців був видатний геолог Вілленеугх, який так закохався в Коломию, що залишився в ній назавжди. А слідом за англійцями, зрозуміло, приїхали їхні родини і відразу ж надали Коломиї світової марки.
Іноземці ходили містом в елегантних кашкетах і галіфе, курили сигари в кав’ярнях, привозили віскі. Мали свій клуб у спеціально для них збудованому готелі, названому, звісно, Англійським. У Сопові під Коломиєю збудували копальню, й кількість мешканців у 1900 році зросла до 33 тисяч, а отже, практично до рівня Станиславова, який ще відбудовували після великої пожежі в 1868 році. Тоді й почали заздрити Коломиї, про що свідчить зневажливий вислів: «Англієць із Коломиї». Найбагатші мешканці Коломиї, які приїжджали у справах до Станиславова, почали вдавати англійців. Якби тільки вбранням і курінням сигар, то ще б півбіди, але ж вони почали пиндючитися, навіть не знаючи слів, окрім «How doyou do?», що зрозуміло, страшенно злостило станиславівців.
Однак Коломия не виявилася настільки багатою на нафту, як Дрогобич. Джерела скоро вичерпалися, нових не розробляли, проте після Першої світової війни місто знову прославилося ‒ завдяки угорці, такій собі Анні Сціллаг, а радше її напрочуд пишному волоссю. Від Львова до Праги, Відня, Будапешта і Бухареста не було газет, які б не писали і не публікували анонсів про винайдений Анною Сціллаг еліксир для росту волосся. Всюди було повно малюнків дами з гарною поставою та з хвилею чорного волосся, що, ніби хутро, спадало аж до стіп. Сціллаг спіткало колись нещастя – випало волосся, вона повністю облисіла, але завдяки гарячим молінням їй вдалося розробити мікстуру, яка повернула їй волосся незвичайної густоти! Ці ліки, окрім настоянки з різних місцевих трав, складалися також із чорного нафтового багна, що лишилося в місцевих вишках. Ті, хто хотів відновити волосся, зі всього світу приїжджали до Коломиї. І волосся відростало! А справа набула такого розголосу, що про неї написав Бруно Шульц у «Санаторії під клепсидрою», а Юзеф Віттлін присвятив пані Сціллаг глумливий вірш…
Проте ні нафта, ані мікстура для росту волосся, і навіть не центр гуцульської культури принесли Коломиї світову славу. Це сталося значно раніше. Адже звідси в середині ХVIII століття поширився на цілий світ новий єврейський рух, званий хасидизмом. Неподалік Коломиї, на одній із полонин в околицях Верховини, осів пустельник Ізраель Баал Шем Тов. Після кількох років молитов і медитацій він зійшов із полонин у діл, до свого єврейського народу, і почав проголошувати прославлення Бога через радість життя. Підтримали його в цьому равин Коломиї Мешулам Бен Яшея, а також равин Косова Нахман, і з цього гуцульського краю почав поширюватися по всьому єврейському світі благородний рух піднесеного духа, танців і радісних пісень. Далекий від аскези ортодоксального юдаїзму. Дивно, що цей рух народився саме на Покутті, де траплялися антисемітські погроми.
З того часу в піднесеній до статусу столиці хасидизму Коломиї почали осідати євреї, які в своїх традиційних халатах танцем і співом хотіли вшановувати Бога. Із часом вони почали становити більшість мешканців Коломиї. У 1900 році на 33 тисячі мешканців аж 18 були євреями і молилися в своїх 16 святинях і 300 домах молитви.
Тільки один раз, у дитинстві, я був у Коломиї. Батьки взяли мене з собою в гості до наших приятелів ‒ подружжя Бохошевичів, які мали гарний маєток у Підгайчиках над рікою Туркою. На залізничному вокзалі вже чекала бричка, але поки ми поїхали до маєтку, нас обвезли Коломиєю і з гордістю показали ратушу на ринку. Ніколи пізніше, навіть під відомою Стіною плачу в Єрусалимі, я не бачив за раз стільки старовірців із пейсами, в ярмулках, шапках із лисячим обшиттям або чорних капелюхах з великими крисами, а також у блискучих халатах.
Знищення цього незвичайного світу гуцулів і євреїв почалося з двома світовими війнами ХХ століття. Першими сильно постраждали гуцули. Війна вдарила по розсіяних полонинами гуцульських ґраждах. Один із головних фронтів упродовж трьох років пролягав саме через лінію Карпат, яку безуспішно намагалася прорвати царська армія Росії. Запеклі битви точилися за Коломию, Надвірну, Рафайлове, які, як і Станиславів, переходили з рук в руки. На цьому фронті на боці Австрії, зазнаючи великих втрат, воювала ІІ Бригада польських легіонів. Під час боїв, що точилися вздовж лінії Прута, загинули сотні гуцулів, які були призвані в австрійські й російські війська як допоміжна служба і виконували обов’язки провідників у горах.
Чергова тотальна світова війна ще сильніше вдарила по гуцулах, жорстоко руйнуючи їх світ. Радянська влада після захоплення Карпат відразу ж організувала масову вирубку лісів. Кілька тисяч гуцулів, у тому числі жінок і дітей, залучили до безплатного, чи не кримінального вирубування дерев. А оскільки зими були суворі, то багато з них замерзло в горах. Хто намагався втекти, потрапляв у Сибір. Грабіж тривав аж до війни з німцями, але після 1945 року його продовжили. Тоді вирубали найбільший в Європі заповідник тису в Княждворі неподалік від Коломиї ‒ понад двісті тисяч чудових старих рідкісних екземплярів. Це був нечуваний злочин. Від пущі залишилися оголені узлісся, які передали колгоспам. Однак гуцули не хотіли зійти з полонини, не визнавали колективного господарства, тож їх знову почали вивозити у Сибір (…).
З польської переклала Наталя ТКАЧИК, Галицький кореспондент
