14 листопада 1943 р. під час оперети Я. Барнича «Шаріка» до українського театру ім. Івана Франка в Станіславові увірвались гестапівці й арештували понад 140 глядачів, серед яких були провідники ОУН, УПА. А 17 листопада під єврейською синагогою німці розстріляли 27 українських патріотів.
Йшов третій рік німецької влади на Галичині. В Станіславові працювала українська гімназія, торговельна школа, інтенсивно діяв театр, де зібралась міцна трупа артистів. На прем’єрах оперет і вистав театру ім. І. Франка (сучасна філармонія) завжди був аншлаг.
Попри те, що вся програма велася українською мовою, в залі було багато і німців, мадярів, словаків, які разом з українцями були частими гостями й поціновувачами театру. Наприкінці жовтня стало відомо про прем’єру в скорому часі нової оперети Я. Барнича «Шаріка».
Недільний вечір 14 листопада 1943 р. не віщував нічого недоброго, всі глядачі з нетерпінням чекали початку дійства. Квитки заздалегідь було продано, зібралось багато молоді, інтелігенції, політичних діячів. Розпочалась вистава. Йшла друга дія, глядачі зачаровано спостерігали за майстерною грою, аж раптом позаду почувся якийсь рух, тупіт.
За спогадами багатьох очевидців (Дарії Децик, Ігоря Дякона, пана Цісика та ін.), з обох боків партеру швидко з автоматами в руках один за одним на сцену почали заходити німці на чолі з комендантом Брандом. Ніхто не розумів, що відбувається.
Жінок та дітей згодом відпустили, а всім чоловікам наказали зійти до партеру у його правий бік. До речі, очевидцем тих подій був наш краянин — Володимир Полєк (відомий вчений, професор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника), якому тоді було 19 років і який спостерігав за виставою з другого балкону.
А тим часом в залі під кріслами третього чи четвертого ряду виявили залишену зброю, яку, як з’ясувалось згодом, підкинули провокатори. Було знайдено п’ять револьверів, набої та одну гранату.
В театрі розпочали обшук. Усіх людей німці перевіряли — кого в залі, а кого викликали на сцену. За свідченнями пана Цісика, есесівці на сцені були напідпитку, поводилися як справжні господарі. Хто був у вишитій сорочці або мав у кишені якусь металеву річ, того негайно відправляли машинами в гестапо.
Згідно зі спогадами як і І. Дякона, так і В. Полєка, на сцені за завісою стояв провокатор, який, можливо, подавав знак, кого арештовувати. Хто це був і чи насправді все відбувалось так, тепер сказати важко.
В той час один невідомий юнак вискочив на сцену, крикнув «Слава Україні!» і хотів застрелитись, проте пістолет не вистрелив, юнака зловили, відібрали зброю і арештували. Чоловіків, арештованих на сцені, відводили до окремого приміщення, по п’ять осіб сковували ланцюгами і критими вантажними машинами відвезли до в’язниці на вул. Білінського (тепер Сахарова). Того вечора було заарештовано понад 140 осіб.
Проте показова акція в Станіславові була продовженням заздалегідь спланованого плану, який гестапо розпочало арештами у Надвірній ще 11 листопада 1943 р. Вердикт: співпраця з українським підпіллям. З арештованих 250 осіб більшість відправили на примусові роботи до Німеччини, а 25 — на розстріл.
Арештованих зі Станіславова та Надвірни було доставлено в станіславівську тюрму для допитів і катувань, а в середу 17 листопада в’язнів перевезли до театру, де о 9 год. ранку гестапівці розпочали показове судилище.
Свідки тих подій Я. Моклович, сьогодні житель Львова, п. Семенюк і О. Дем’янів з Івано-Франківська розповідають, як все відбувалось. У кожного закарбувалася в пам’яті та подія по-своєму, але, опрацювавши їх спогади, можна скласти цілісну картину того дня.
До розстрілу було засуджено 27 патріотів. Мадярські військовики зігнали тисячі людей на показовий суд, щоб продемонструвати, що відбувається з тими, хто хоче незалежності України. На тротуарі біля божниці (синагоги) було знято гранітні плити і вкопано 10 соснових стовпів, команда з 20 гестапівців була готова до розстрілу в’язнів.
На балконі театру (теперішня філармонія) стояли керівники гестапо Станіславівського, Калуського і Коломийського комітетів: Бранд, Ассман та інші невідомі чиновники. Балкон обладнали мікрофонами. З малих дверей театру виводили попід руки смертників — українських патріотів.
Гестапівці прив’язували їх колючим дротом до стовпів. За наказом з балкону «Файєр!» 20 гестапівців вистрелили, команда повторювалась ще і ще. Тих, хто ще залишався живим, есесівці добивали з пістолета. Мертвих відв’язували й вивозили вантажною машиною, виводили і прив’язували другий десяток, а пізніше, за третім разом, — сімох чоловіків. Кров на тротуарі посипали піском і змили водою з пожежної машини. Понівечені тіла вивезли за околицю міста.
Багато часу минуло від тих подій. Надворі нове століття, живемо уже в незалежній державі і про минулі сторінки історії згадуємо вкрай рідко. Проте без знання свого минулого чи зуміємо рухатись вперед без спотикань? Тож, пройшовши вуличкою Страчених цими листопадовими днями, пригадаймо тих, які за свої переконання та ідеї не побоялись пожертвувати молодістю, родинами, життям...
Станіслав ГАЛИЦЬКИЙ
