Галичині ліплять - і цілком успішно - образ "внутрішнього ворога", відсуваючи її в такий спосіб на політичний маргінес. Що може в такій непростій ситуації запропонувати галицька політична й інтелектуальна еліта "великій" Україні? Які нові цінності, цілі і змісти? Чи може вона впливати на розвиток громадянського суспільства в Україні?
Галичина, яку свого часу небезпідставно величали "українським П'ємонтом", з якого на "велику" Україну поширювалися європейські цивілізаційні цінності, безнадійно втрачає авторитет в очах співвітчизників і вплив на політичні процеси. Ба більше - соціологія свідчить, що рівень нетерпимості до Галичини протягом року суттєво зріс в усіх регіонах України. На перший погляд це може здатися парадоксальним і несправедливим, але чимало громадян України на Сході, Півдні, в Центрі сьогодні серйозно вважають погляди галичан "загрозою для цілісності країни" і "гальмом на шляху до перетворення України в сучасну європейську державу". Оприлюднені на днях результати опитування Київського міжнародного інституту соціології красномовно доводять: Галичині ліплять - і цілком успішно - образ "внутрішнього ворога", відсуваючи її в такий спосіб на політичний маргінес. І тутешні політичні радикали цьому тільки підіграють, байдуже - свідомо чи ні.
Що може в такій непростій ситуації запропонувати галицька політична й інтелектуальна еліта "великій" Україні? Які нові цінності, цілі і змісти? Чи може вона впливати на розвиток громадянського суспільства в Україні?
Відповіді на ці питання шукали під час виїзного засідання ПолітКлубу, який відбувся в Івано-Франківську цієї неділі. Участь в дискусії взяли відомий журналіст, головний редактор телеканалу «Tvi» і засновник ПолітКлубу Віталій Портніков, народний депутат України Роман Ткач, письменник і журналіст Тарас Прохасько, голова ГО "Нова Галичина" Павло Андрусяк, політичний оглядач журналу "Фокус" Сергій Висоцький, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Попович, гендиректор і телеведучий каналу «Tvi» Микола Княжицький та ще з півсотні гостей заходу.
"Галицький кореспондент" пропонує фрагменти розмови.
Віталій Портніков:
- Українська політика сьогодні виглядає так, наче все відбувається у Києві і нічого, крім столиці, - від Франківська до Луганська - не існує. Але ми ж прекрасно знаємо, що це не так.
Наш ПолітКлуб об'єднав людей, які не просто обговорюють події у країні, а намагаються вийти на розуміння того, що робити далі, що відбуватиметься з Україною і якими можуть бути шляхи її розвитку. Пошук нової якості української політики є головним завданням для нас. Тут, в Івано-Франківську, ми також зібралися поговорити саме про це.
Почну з такої думки: в будівництві громадянського суспільства - в розбудові нових процесів і нових якостей - в Україні Галичина завжди відігравала особливу роль. Ця роль була різною в різні роки, але певні закономірності таки є. Вони полягають у тому, що коли Галичина маргіналізується, тоді фактично на політичний обрій в Україні виходить ініціатива навіть не східних областей, а ініціатива радянського мислення. Тоді це радянське мислення перемагає і зупиняється розвиток суспільних та політичних інтересів. Коли ж Галичина в мейнстрімі, тоді Україна йде вперед. І не тому, що Галичина є локомотивом: я не з тих, хто вважає галицькі області локомотивом розвитку України. Я вважаю, що держава в цілому йде вперед, коли Галичина є учасником розбудови нового сенсу, нового бачення українського існування, коли Галичина об'єднує свої бачення з позиціями центрально- і східноукраїнськими. Тоді ми інакше починаємо жити - у нас починаються інші процеси, нехай не завжди тільки позитивні, але вони принаймні ведуть країну вперед, роблять громадян учасниками політичного життя.
І мені здається, що сьогодні - мало того, що в нас взагалі відбувається маргіналізація українського політичного життя в цілому - у нас ще й є маргіналізація Галичини. Яка, в свою чергу, не залишає сподівань на те, що зупиниться маргіналізація "великої" України. І тут виникає питання: як з цієї ситуації виходити?
Павло Андрусяк:
- Що стосується впливу західноукраїнських еліт на те, що відбувається в Україні, на мою думку, він мінімальний. Це вплив ложки меду на смакові якості бочки дьогтю. В результаті - ані меду, ні дьоготь не змінився.
В Україні не може бути два чи три громадянських суспільства. Може бути тільки одне. І його основні ознаки - це здатність громади відстоювати спільні цінності і принципи, наявність лідерів думки, які знають, що робити, і пропонують якісь моделі, і третє - здатність суспільства співпрацювати з владою задля реалізація своїх цінностей та ідей. Бо все, що стосується поборювання влади, - це революція, це не громадянське суспільство. А на сьогодні, мені здається, є проблема спільних цінностей для громадян України. Їх бракує. Ми можемо сперечатися, але дуже мало спільних цінностей, довкола яких може відбутися об'єднання громадян. В силу цього і не відбувається становлення громадянського суспільства, а триває боротьба еліт за насаджування своїх бачень - Схід проти Заходу і т. д. Я думаю, сьогодні йде запекла боротьба еліт за насаджування власних цінностей на інші, ідеологічно "чужі" території.
Роман Ткач:
- Формування політичної еліти Західної України не завершене, як і не сформоване тут ще громадянське суспільство. На сьогодні в чому проблема? Хоч ми й були менше під совєцькою окупацією, ніж «велика» Україна, але, на превеликий жаль, та еліта, яка тут вціліла після страшних подій 40-50 років, і сама стала чисто совєцькою. Тому на момент народження незалежної України тут практично не було повноцінних еліт. Протягом цих 20 років вони лише формуються, як і еліта України в цілому.
Сьогодні відбувається випробовування владою, новою владою. До кінця 90-их років, коли Кучма займався формуванням держави, ми, галичани, його в багатьох речах підтримували, бо тоді стільки всього ставалося вперше - Конституція, система влади... Але після Помаранчевої революції стало нарешті остаточно зрозуміло - хто є хто. Хто яку лінію провадить. І мені шкода, що дуже часто еліта Західної України поводиться сьогодні десь так, як сто років тому. Хтось банально боїться і мовчить. Хтось продався - пішов у владу і вирішує свої питання. Нема центру - ні у Львові, ні в Івано-Франківську, який би сформулював певне бачення для західноукраїнської еліти. Все дуже точково - щось говорять львів'яни, щось у Франківську... Але сьогодні голосно заявити на всю Україну, що ось ми - представники інтелігенції і еліти Західної України, і пропонуємо те й те - цього немає. Хоча на початку 90-их прихід багатьох людей із Галичини у центральну владу таки помітно вплинув на український політикум і державне будівництво. Згадати того ж Ігоря Юхновського, наприклад. По-різному можна оцінювати Віктора Пинзеника, але він таки залишив слід у фінансовій системі України, і т. д. А що сьогодні може запропонувати західноукраїнська еліта? Скоро святкуватимемо вже 20-ту річницю незалежності, а так мало нових облич, мало ідей, і суттєвого впливу на формування загальноукраїнської політики немає.
Тарас Прохасько:
- Однією з великих проблем є те, що чимало реальних речей і процесів взагалі не названі, не визнані і тим фактично зведені на понятійний маргінес. От, скажімо, щодо Галичини: усі знають, що щось таке, як Галичина, існує, але заявити - так, це Галичина, Західна Україна, і вона інакша, вона особлива, і ми не просто делегати від Львова чи Івано-Франківська у Києві - цього немає. Ми хіба можемо просити в столиці коштів для ліквідації потопу... А повинні легітимізувати себе як інша, особлива частина країни. Ми от у побуті це ж кажемо, але одразу ж у офіційному політичному дискурсі говоримо завжди про єдність і соборність, шукаємо спільних цінностей тощо. Ми встидаємося чи втікаємо від констатації того факту, що ми - інші. Тому легітимізація цього політичного явища має бути першим кроком. І тоді будь-який політик, який від Галичини виходить на київський рівень, чітко позиціонувався би як представник і захисник інтересів цього особливого краю, який вважає себе при цьому частиною єдиної України.
Крім того, у галицької еліти, як і в східної також, є проблема втечі від усвідомлення самовартості України. От кажуть, є проросійська еліта, а в Галичині - прозахідна. Галицька еліта має таку ваду: вона не хоче визнати чесно, що Україна - це не Європа. Тут ніколи так не було і не буде, як у Європі. І що не потрібно цих ілюзій. Однак, як найзахідніша частина України ми можемо стати посередником у діалозі українських еліт з Європою, бо маємо певний досвід. Це досвід співжиття, спілкування, багатокультурності, консенсусу. Саме поняття домовленостей і консенсусу є сьогодні важливішим від так званої єдності. Бо поняття єдності спекулятивне. Дискусія і домовленості є для держави кращими, ніж так звана єдність. І саме галицька еліта може зробити такий крок - перестати, наприклад, акцентувати на національних аспектах заради консенсусу. Розумію, що це ризикує виглядати як відступ і деградація, але заради здорового глузду, здорового контакту і співіснування сьогодні досвід консенсусу є, певно, найважливішим з усього того, що Галичина може запропонувати на загальноукраїнський рівень.
Сергій Висоцький:
- Уявіть собі вівторок, 10 година ранку, вулиця Грушевського у Києві. Під'їжджає розкішний «Мерседес», з нього виходить нардеп, який потрапив у Верховну Раду із Західної України. Він прийшов до влади під гаслами захисту української мови, розвитку національної культури тощо. За ним приїздить ще один такий же «Мерседес», з якого виходить депутат-комуніст, який прийшов у парламент під гаслами про другу державну мову, братство з Росією тощо. Вони зустрічаються... і починають вирішувати питання про зелені американські гроші. Тобто давайте визнаємо: це - не політика. В Україні немає політики. Бо партії нічим не відрізняються. Програми БЮТу і Партії регіонів нічим не відрізняються, вони обидві обіцяють багату і процвітаючу Україну. Так, партії приходять до влади на ідеологічних цінностях, які поділяють певні групи населення. Далі політика закінчується, починається бізнес.
Що ж потрібно, щоб в Україні нарешті з'явилася реальна політика?
Для мене Західна Україна - це передовсім осередок приватної ініціативи. От я часто буваю в Карпатах, бачу, як господарі будують садиби, здають кімнати, заробляють гроші самотужки.
А що таке політична партія? Це добровільне об'єднання громадян, і політика в Україні почнеться тільки тоді, коли громадяни справді об'єднаються в одну-дві-три-п'ять, але реальних партій, які представлятимуть у владі - політичні, економічні, соціальні інтереси цих громадян. Таку партію потрібно збудувати так само самотужки, як і садибу. А поки таких партій не буде, наша політика залишатиметься суцільним бізнес-проектом, в якому усі партії - це лише імітатори, які фінансуються великим капіталом, не важливо - зі Сходу чи Заходу України. Конечна ціль такого бізнесу - просто прибуток, який досягається експлуатацією ідеології, поглядів, цінностей і надій електорату. Тому нічого не зміниться, поки люди самі не зрозуміють, що треба зібратися і щось робити з власної ініціативи. Поки ми самі не приберемо сміття з свого двору, ніхто його і не прибиратиме.
Віталій Портніков:
- Однак, у західних областях України менше електорату, ніж в південно-східних регіонах. Арифметично це так. Але й інша правда: виборців, які розділяють українські цінності в широкому розумінні - цінності побудови цивілізованої держави, яка б дала можливість людям реалізуватися, захищала їх, яка б не була олігархічно-компрадорською - таких людей більшість у цій країні. Проблема в тому, що ці люди завжди роз'єднані - регіонально, національно, мовно, конфесійно... І це дає можливість панувати агресивній меншості. Тобто спільні цінності навіть не стільки шукати потрібно - їх треба визнати і задля них потрібно чимось поступитися. От тільки питання - чим?
Мирослав Маринович:
- Давайте задумаємося: а чому ця меншість взагалі агресивна? Пригадайте, на початку 90-их років ми були на хвилі надії. Ця хвиля демократизації охоплювала тоді усю Східну Європу. Тоді було легко бути світлою меншістю. Ця меншість була пасіонарна, продуктивна і креативна. Пізніше вона наштовхнулася на бар'єр.
Пам'ятаєте, як рухалася лінія виборів - спершу кордон по Збручу, потім по Дніпру, а Помаранчева революція - це коли вся гетьманська Україна голосувала в принципі в одному ключі. А далі - стіна. І на цій стіні хвиля демократизації зупинилася, а ми потрапили в нестандартну ситуацію в порівнянні, скажімо, з Польщею чи Естонією. І розгубилися. А в умовах розгубленості будь-яка пасіонарність творить агресивну реакцію.
Тому тепер ми маємо відкат тої хвилі назад. Галичина повертається у свої 30-ті роки, в ту ідейну парадигму, а Схід - у своє минуле, тобто в радянське. А в тому минулому зустрітися неможливо.
Де ж вихід? В тому, щоб зрозуміти: нам сьогодні потрібен не стільки протестний потенціал, скільки знову креативний. Протестний - це те, що нас усіх об'єднує, коли ми дивимося нинішнє телебачення. Але протестний потенціал може об'єднати тільки довкола старих ідей, він створює тоталітарну атмосферу: одна лінія, один курс, хто не з нами, той проти нас. А нам в умовах, коли ми наштовхнулися на стіну, треба знайти нестандартний вихід. І такий вихід можна знайти лише в атмосфері дискусії і свободи. Нам потрібна свобода без лапок - не партія, а атмосфера діяльності. Лише коли ми знайдемо потрібні цілі, ми зможемо виходити на масову протестну діяльність. Тому сьогодні думати і шукати є важливіше за будь-які мітинги.
Віталій Портніков:
- Недавно я прочитав есей відомого литовського письменника Томаса Венцлова, який називається "Ми задихаємося". Автор описує теперішню Литву, але якщо ви прочитаєте - текст наче про Галичину: про інтелектуалів, до яких ніхто не дослухається, про спекуляцію на національних гаслах навіть там, де їм нічого не загрожує, про підміну сучасних принципів існування держави на принципи сторічної давності... Але ж українці задихаються двічі.
Литовці навіть не уявляють собі, як задихаються на Сході України, в абсолютно радянській атмосфері цинічного повторення 70-их років минулого сторіччя. Там люди зараз виростають цілком радянськими, коли Радянський Союз давним-давно збанкрутував і перестав існувати. Тому українець задихається двічі - і на Сході, і на Заході. Які ж треба мати легені, аби вижити в умовах такої задухи?
Микола Княжицький:
- Проблема сьогодні в правильній оцінці ситуації і в умінні назвати речі, які відбуваються в Україні, своїми іменами. Коли я роблю програми, мені цікаво спостерігати за рейтингами, які робить міжнародна компанія «GFK». Так-от, коли я запрошую когось з Галичини - якогось громадського діяча, скажімо, то, як це не дивно, рейтинги на Сході зашкалюють - Донецьк, Харків дивляться, люди дзвонять, пишуть, навіть більше, ніж у самій Галичині. Чому?
Згадайте, які були величезні надії тут в часи Помаранчевої революції. І яке потім розчарування... А що було на Сході? Одна надія: на реванш їхнього кандидата, який програв у 2004 році.
І от він прийшов до влади - а жити їм стало гірше. І якраз протестні настрої там стали ще сильнішими. Бо все, що сьогодні відбувається в країні, - це просто масштабна корупція. І люди на Сході це відчувають особливо сильно - на рівні власних громад. Недавно нам розповіли одну реальну історію з Донецької області. Жінка-підприємець з Сєвєродонецька Рима Миргородська об'єднала в місті дрібних підприємців, і вони сказали: ми в цьому місті більше не будемо платити хабарі. Так, їх тягали і пресували. Але вони вистояли, і в результаті в Сєвєродонецьку малі підприємці справді не платять побори пожежникам чи санстанції. І це дуже показовий сигнал про те, що насправді відбувається в Україні і що потрібно українцям.
А ці люди, до того ж, потребують і української культури. Бо вони не є носіями російської, хоч і говорять російською. Люди шукають якогось духовного опертя. І шукають його тут, в Україні. І ось здається, що Галичина не відчуває тієї величезної потреби в культурних і суспільних цінностях, яка саме зараз існує на Сході.
В Галичини завжди був досвід громадських об'єднань - Просвіта, кооперативи, церква, зрештою, саме тут відбулися перші справді демократичні вибори до місцевих рад, успішно розв'язали міжконфесійні конфлікти... І Сходу такий досвід сьогодні дуже потрібен. А що маємо? Виглядає, що Галичину вразив комплекс неповноцінності: апатія, відчуття поразки, наче все програли... І нема погляду на Схід, хоча зараз те, що могла б дати Галичина, там потрібне набагато більше, ніж у часи Помаранчевої революції. Я бачу, що ціннісний і духовний вплив Галичини на велику Україну сьогодні може отримати своє друге дихання, бо в цьому є величезна потреба.
Павло Андрусяк:
- А на мою думку, ситуація радше така: є великий корабель з назвою «Україна». Є так звані еліти, дещо схожі на п'яних матросів, які б'ються за рубку управління цим кораблем. Періодично то одні, то другі перемагають. А пасажирів - більшість - цікавить, чи буде сьогодні обід. Маленьку частину ще цікавить, чи поміняють сьогодні воду в басейнах. В принципі, пасажирам усе одно, куди корабель пливе. У них своєї думки немає. Правда, поки триває бійка за рубку, в середовищі пасажирів також потроху формуються еліти. Західна потроху збирає людей і кличе їх сідати в шлюпку з назвою "Європа". Східна кличе в шлюпку з назвою "Росія". З'являються кілька розумних людей: вони питають - що робити, аби цей корабель все-таки вирішив, куди плисти? Тому головне питання сьогодні - що робити?
Оскільки навіть арифметично світогляд Галичини перемогти не може - на виборах ми не виграємо і ніколи не вигравали, залишається одне - подати приклад. Галичина може створити приклад, на який всі решта подивляться і скажуть - супер, так і треба робити, ми так хочемо жити.
Якщо ж ми хочемо знайти спільні цінності зі Сходом України, то наші еліти повинні не встидатися чітко казати, що нам потрібно і що ми хочемо. Твердо накреслити межу, за яку не відступимо, але при цьому бути готовими і до компромісів. Бо якщо йдемо на Схід і наголошуємо, що УПА - це герої і розмови іншої немає, то далеко не зайдемо. Там УПА не було, там усі були в Червоній армії. Тоді ми також повинні визнати, що в Червоній армії теж були герої. Тому треба шукати спільні цінності - у питанні Другої світової, як і в питанні організації життя, протидії корупції, мови тощо. Давайте їх шукати і собі сказати - де межа нашого компромісу і чи готові ми на компроміс. Бо інакше кожен сяде у свою шлюпку і погребе.
Мирослав Маринович:
- Задумаймося над тим, чому нас так запалив приклад з Сєвєродонецька. Бо подібне ж можна реалізувати і в нас. Бо це не мова, не релігія, це приклад моральних цінностей, які однакові і тут, і там. То чому ж цей приклад зроблено там, а не тут, в якомусь галицькому місті?
У нас засіло в головах ще з часів Чорновола, що ми нічого не можемо зробити, бо Київ нам не дає, нас не пускають, нас гальмують. Помилка!
Ми не зауважуємо, як живемо в лукавих умовах. Ми усій Україні говоримо, що живемо в християнських цінностях, що ми дуже церковний край. А я питаю: чим тоді пояснити, що в Галичині, де така потужна греко-католицька церква, корупція така сама потужна? Чи нема тут суперечності?
Якби ж ми зрозуміли, що тільки виходячи з моральних цінностей, ми можемо і змінити себе, і запропонувати всій Україні нову модель розвитку суспільного і політичного життя. Так, Україна чекала від Галичини чогось цікавого, передового. Але, на жаль, ми не пропонували. А нездоланних бар'єрів для нас, які б заважали щось робити, насправді немає. Треба тільки захотіти це робити.
