У двох сотнях метрів від гостинця, що веде до села Пшеничники Тисменицького району, стоїть металевий хрест, перев’язаний вишитим рушником. Це Урочище Підгородище. Раніше тут були багна. Тепер невжитки, на яких місцеві жителі створили стихійне звалище сміття, а неподалік – людські городи.
14 вересня 2010 року саме у цьому урочищі розкопками було зафіксовано масове поховання закатованих жертв. Як припускають дослідники, потайне захоронення, а про це свідчить спосіб поховання (людські рештки скидані в купу, або ж розкидані хаотично, дорослі і дитячі, купа черепів окремо від скелетів…) походить з часів приходу «перших совітів» 1939—1941 рр. в Західну Україну. Велика кількість дорослих останків разом із десятками дитячих черепів, у тому числі немовлят, свідчить про ще один кривавий злочин комуністичного режиму.
– Ми ведемо мову про закатоване мирне населення області, – розповідає директор музею визвольних змагань Прикарпатського краю, голова обласного «Меморіалу» Степан Каспрук. – Це масове поховання жертв комуністичного терору датується 1940 роком.
Припускаємо, що мотиви нищення людей були не лише політичні, а й «квартирно-матеріальні». Людей цілими сім’ями виселяли з будинків у Станіславі та інших містах області, після чого вони загадково зникали. А у їх квартири вселялися «нові господарі» нашого краю. Лише у минулому році на цьому місці ми віднайшли рештки 170 жертв, сорок з яких – дитячі. Деякі зовсім маленькі, по щелепах видно, що молочні зуби ледве прорізалися.
– Про те, що дане поховання – «славні справи» НКВС, свідчать і жителі села, які бачили «зелені вантажівки» з тілами. А ще незаперечним фактом є те, що у 1939-1941 рр. у Пшеничниках дислокувався гарнізон НКВС – підозріла рідкість для звичайного села, – вважає історик Василь Тимків, який очолює групу дослідників «Меморіалу».
– Після 1944 року для галицьких сіл це була звична річ, але не у 1940р. (за часів «перших совітів»). Це ще не був час національно-визвольної боротьби, – розповідає науковець. – Зі свідчень старожилів ми дізналися, що гарнізон займався похованням в’язнів зі Станіславської, Тисменицької і Тлумацької тюрем.
Енкаведисти привозили в село у вантажівках вбитих людей, частково серед них були і живі в’язні. Гарнізон було розміщено на території колишнього панського двору, який після війни став колгоспним обійстям. У сімдесятих роках, коли споруджували силосну яму, колгоспники натрапили на людські рештки. Та це місце одразу ж було розкопано, рештки вивезені у невідомому напрямку. А сам майданчик опинився під асфальтом. Проте, люди знають, що саме на колишньому колгоспному подвір’ї є ще, як мінімум, три місця стихійних поховань саме сорокового року. Будемо копати й там.
У місцевій пресі сорокових років ми знаходимо свідчення про те, що після відступу червоних у 1941 році в Станіславській тюрмі було виявлено камери до верху забиті одягом. Це дало нам відповідь на питання, чому ми не знайшли при розкопках жодних елементів одягу. Проте поміж кісток скелетів і у черепах – гаки, скоби, цвяхи, металеві стержні, діри від куль. Не важко здогадатись, що це знаряддя тортур. А людські тіла були голими, – завершує розповідь Василь Тимків.
На той час, коли мені довелося приїхати у Пшеничники, а було це 10 червня 2011 року, представники «Меморіалу» підняли із землі вже 502 останки. Роботи з розкопок проводити дуже тяжко, незважаючи на те, що рештки знаходяться на глибині від 90 до 35 сантиметрів, але площа складає близько 40 арів. А це у 28 разів більше, ніж у Дем’яновому Лазі.
Я продовжую спілкуватись із Степаном Каспруком.
– Наші дослідження повністю покладено на наукову основу, але я сумніваюся, що за сьогоднішньої ситуації в країні такі дослідження матимуть державну підтримку. Прикладом є урядові рішення щодо Биківні, які не сприяють правдивому вивченню історії. На Прикарпатті хоч деяке фінансування забезпечується завдяки обласній Програмі пошуку та перепоховання жертв тоталітарних режимів.
– За результатами розкопок на цьому місці ми звернулись до правоохоронних органів з пропозицією про порушення кримінальної справи. До нас виїжджали представники слідчо-оперативної групи Тисменицького райвідділу міліції. Опитували місцевих жителів, вели розмови з членами історико-просвітницького товариства «Меморіал». Це спілкування чомусь перетворилося у допити. Зрештою, зараз перевіряються дані щодо періоду і обставин масових поховань. Проводяться медико-криміналістичні дослідження і експертиза. Після цього вирішуватиметься, чи буде порушено кримінальну справу. Я у цьому дуже сумніваюся. Це ж знову треба буде дати по пиці комуністичному режиму, – продовжує мій співрозмовник.
Саме питання «Чи буде розкрито правду?» не давало мені спокою дорогою до Галича. Тому я звернувся до Василя Крука, голови районної організації Конгресу Українських Націоналістів, який був моїм супутником у поїздці.
– Ми нарешті маємо до кінця усвідомити, що таке сталінізм, фашизм і російський шовінізм, – каже мій співрозмовник. Від історії нічого не сховаєш. Більшість нашого суспільства сьогодні ще живе ідеями соціалізму і радянським минулим, перебуває в рабській прислужливості Росії і ФСБ. Ми свого часу не провели люстрації і тому не можемо позбутися рабського синдрому. Через те й мене бере сумнів, що все буде зроблено згідно з кримінально-процесуальним правом. Чи не звинуватять членів «Меморіалу» у недозволеному проведенні розкопок, чи не підмінять останки?..
Я не міг не погодитись із своїм співрозмовником, адже такі поховання – це біль усього українського народу. І ми не знаємо скільки їх було і ще є на території нашого району.
Ті люди не були похоронені. Вони були викинуті, вивезені, висипані, чи в якийсь інший спосіб сховані з метою приховати злочин «визволителів». Загиблих потрібно перепоховати заради виконання християнського обов’язку. А суспільство має осмислити свою минувшину і задуматись над майбутнім.
