Великі особистості важкі у сприйнятті. Спогади про них зазвичай впираються в масштаб того, хто згадує. До відвідин музею-квартири в Єревані моє сприйняття Параджанова знаходилось під пресом цього парадоксу. Образ Майстра не складався в єдине ціле, його твори та «фронтальні» біографічні історії (скоріше – анекдоти) нагадували ті параджанівські колажі, де уламки битого посуду перетворюються на горельєфи фантастичних рибин.
Музей надав образу цілісності. З кольорового мороку спекуляцій виникла несуперечлива постать. Син тифліського антиквара Йосифа побудував свій світ. Антикварний. У ньому й відреставровані тіні забутих предків і згаслі містичні світильники древніх поетів Сходу стали частиною колекції. Разом з фрагментами іконостасів, капелюхами старих акторів і викопним мереживом, що пережило епоху театральних виїздів, сюртуків і циліндрів.
Вплив Параджанова на сучасне мистецтво пострадянської території більший, аніж здається на перший погляд. Можливо, причина у тому, що він здобувся на яскраво приватну ситуацію постмодернізму. Там, де всі цитували, вправляючись у наслідуванні загального місця культури, син антиквара збирав згасаючу красу мотлоху і повертав їй буттєвість. Він був магом і Майстром, тому у його руках мертва краса знову будила фантазії і народжувала спокуси. Знову ставала чуттєвою силою. З відродженої і переробленої на власний смак краси Параджанов творив фільми і колекції. Живі актори і спостережники лише обумовлювали їх існування. Тому мистецтво, що вийшло з рук нащадка антиквара таке тривке.
А ще – з вікон музею Параджанова можна побачити Арарат. Гору Сили, до якої батько Хама пришвартував свій Ковчег. В ньому також мешкала колекція.
