Вшановуючи жертв терору 1937-1938 рр., українські делегації щороку відвідують Соловецькі острови (Архангельська область Російської Федерації) та Республіку Карелію. Соловецькі прощі почалися 1997 року, коли дослідник Юрій Дмитрієв віднайшов поблизу Медвежегорська місце страти комуністичним режимом СРСР т. зв. "соловецького етапу".
Цьогорічна поїздка тривала з 2 до 11 серпня. У складі делегації був і франківський громадський діяч, тележурналіст Руслан Коцаба. Це вже третя його експедиція на Соловки.
- Пане Руслане, з якою метою делегації з України їздять на Соловецькі острови?
Ми їздимо, щоб по-перше, показати, що ми є держава. По-друге, росіяни чекають, що ми колись не поїдемо. Бо вони б радісно з цією темою розпрощалися. Є інформаційні приводи, ми приїжджаємо з прапорами, з траурними стрічками. Це їх дратує, але вони нічого не можуть зробити.
Коли я їхав уперше в 2005 році, вже було помітне намагання церкви (в Росії церква і держава - це, по суті, одне й те саме) зробити Соловки просто туристично-паломницькою Меккою. Вони хочуть, щоб приїжджали туристи-паломники молитися і, можливо, згадати, що туди висилали на перевиховання проституток, бунтівників чи пияків. У нас був серйозний конфлікт, ми сказали все, що думаємо керівництву монастиря і директору музею.
На горі Секірна є церква, яка була тюрмою. Коли в'язні усвідомлювали, що Соловки - це квиток в один кінець, що вони ніколи не побачать родичів, то залишали на стінах цієї церкви щемливі прощальні написи. Наприклад: "Я такий-то, такий. Донечко, пам'ятай, що тато був чесним". Або послання до жінки: "Поясни, що я того не робив" і т. д. І ми побачили, що вони ці написи замальовують, просили цього не робити. Але у 2008 році, коли я там був вдруге, всю церкву побілили під "євро". Цього разу я взагалі не почув на жодному з поминальних заходів слів: "Сталін", "НКВД", "КГБ" тощо.
Більше того, росіяни намагаються створити таку атмосферу для делегації, щоб ми уже не приїжджали. Бо є ще декілька ентузіастів, родини яких загинули на Соловках, які приїжджають не тільки з України, але й Польщі, Естонії, Литви, Латвії. Я зрозумів, що ми наскільки вже відрізняємося від Росії, що це вже видно неозброєним оком.
- Але чому ви особисто берете участь у цих експедиціях?
Моя бабуся, мамина мама, Кобилянська Марія Петрівна, була в концтаборі в Карелії. Мама її не пам'ятає: бабусю забрали, коли їй було три місяці. Моя мама побачила свою матір, вже коли її відпустили з тюрми помирати (захворіла туберкульозом). Мама пам'ятає бабусю, як тітку, якої дуже боялася і від неї втікала. Матір досі плаче, коли це згадує. Тобто для мене це пошанівка своєї родини.
- Ви сказали, що ми відрізняємось від Росії...
Мені важливо було порівняти, як живемо ми, Росія і Білорусь. Адже делегація їхала через цілу Білорусь, а в Росії я побачив, як живуть люди в Архангельській області, Санкт-Петербурзі, Карелії. Я їхав із думкою, що наша держава в розпачі, нація спивається. Приїхав туди і побачив, що ситуація в Росії трагічна. Тобто там проблемно побачити молоду людину віком 20-30 років без пива в руках. Це фактично деградація суспільства.
Білорусь інша, але це - совок. Я не говорю про те, що там заправок дуже мало, як було за Союзу. Дороги гарні, підстрижені газони. Але при цьому в місцях для відпочинку нема смітників, сміття викидають під ноги. Ми побачили один магазинчик, втішилися, прибігли, а там записка «Поехала сдавать отчет». Записка з триденним терміном. Тобто, у нас думають, як заробити, а там люди "отчотами" цікавляться - "отчот здати, отчот прийняти". Такий чисто совковий штрих.
А в Росії в мене склалося враження, що росіяни не пов'язують свого майбутнього з власною державою. Я завжди роблю там опитування, і цього разу одна людина каже: «Ви, хохли, побистрєє вступайте в Евросоюз, я тогда строчно пріпомню своі украінскіє корні».
Ще мене вразило, що майже в кожному населеному пункті дуже багато солдатів. У нас є декілька "камуфльожних бомжів на роверах" (як я їх називаю), які називають себе українською армією. Ми не знаємо, куди вони будуть втікати, не дай Боже воєнні дії. А там реально - це ціла махіна, це імперія, яка була ще за Пушкіна і Лєрмонтова, і залишилася зараз. Але при всьому тому там краще співвідношення між цінами і зарплатами. Кращі дороги. Правда, я не їхав у глибинку. Але наші траси, порівняно з їхніми, - це танкодром. При всьому тому, що я перелічив, у них більша депресія. Вони не хочуть жити там, де народилися.
- Як у Росії сприймають українців?
Там дуже загострена увага до нас. Я купив синьо-жовті смужки, і ми почепили їх на груди і сумки. На нас дуже дивно дивилися. Адже, судячи з російських серіалів, людина з українським прізвищем має бути або тупим сержантом ДАІ або прапорщиком. Самі українці там дуже комплексують, бо вони не хочуть ставати росіянами, вони інакші, вони на іншій стадії розвитку і вони в інакшій державі, у них інший менталітет. Водночас вони роздратовані, бо ніби завжди гордилися тим, що вони українці, а тут можуть вдягнути вишиванку тільки тоді, коли приїхала українська делегація.
- Ви спілкувалися з українцями?
Так. Є товариство "Калина" у Петрозаводську. Вони мають свою недільну школу, хор. Часто збираються, один одному помагають, тим більше зараз, коли їх намагаються висміяти. Адже навіть у 15-річного "великороса" спитаєш про п'ятірку ворожих країн, то він обов'язково назве Україну і Грузію. Це при тому всьому, що ми колись називалися братніми народами.
Реально українці в Росії всі на чемоданах. Схоже, вони розуміють безперспективність свого існування там.
До речі, вони гарно співали українських пісень, наліпили карельських пиріжків. Насправді, вони нас чекають цілий рік, бо знають, що в ці поминальні дні ми обов'язково заїдемо.
- А як в такому середовищі почуваються самі росіяни?
Я спробував зробити опитування. При чому задавав абсолютно нормальне запитання, як на мене. Питав, з чим у петрозаводців асоціюються Соловки. Хтось казав, що там є монастирі, хтось - що там красива природа. Але ніхто не казав, що це трагедія, що це місце, де стільки років керував диявол, де людей вважали за комарів і знищували. Але під час опитування, до мене підійшли двоє і в "делікатній" формі мені пояснили, що якщо я журналіст, який представляє "закордон", я повинен акредитуватися.
Вони трохи зухвалі, тому не представилися. У нас людина, яка себе усвідомлює громадянином, може спокійно вимагати показати посвідчення. У росіян того немає. Якщо це "власть", значить "так нада". Був цікавий момент, коли духівник із нашої делегації відмовився показувати контролеру автобусний квиток без пред'явлення документів. Спершу жіночка, яка справді виявилася контролером, кричала: "Ви прієхалі нам права качать?!" Але ми її заставили показати посвідчення, з'ясувалося, що воно вже півтора року, як прострочене, і вона вибачилася. Чесне слово. Ми дали їй такий урок громадянства.
- Ви говорили, що в Росії Соловки намагаються зробити туристичним місцем. Вдається?
Розкажу одну історію, як там роблять туризм. Мені один капітан сказав: вашу Юльку заарештували. Я знайшов Інтернет і був дуже здивований, коли мені сказали заплатити 100 рублів за годину (це приблизно 25-27 грн.). Коли прийшлося платити, сказали заплатити 200, бо вони ще мегабайти порахували. Тобто я заплатив за годину так, як тут плачу за місяць безлімітного швидкісного Інтернету. Оце є співвідношення: ми - вони. А народ там терпить. Тому що, хто і за що має конкурувати, вирішується на рівні влади. Це просто шок, коли в людей у кабінетах (навіть не в тих умовах, в яких би це пасувало) висять про всяк випадок два портрети - Володимира Путіна і Дмитра Мєдвєдєва. Це психоз. Я питаю в одного: чого ти вішаєш портрети, ти ж гроші заробляєш на туристах? Він відповідає, що у нього в роду є службовці. При тому всьому, якщо з ним нормально випити, він скаже все, що думає про політиків, про олігархів. Але в них страх у голові, а бажання бути вільною людиною закопане дуже глибоко. До того треба ще докопатися.
Розмовляла Марія ГАВРИЛЮК, ГК
Фото Руслана Коцаби
