Ніцше у книзі «Генеалогія моралі» (1887 рік) увів термін французького походження ressentiment, яким позначив специфічне соціальне відчуття мстивості, яке низова спільнота переживає по відношенню до верховної суб’єктності, зокрема до вищих суспільних класів. Класичними прикладами ресентименту вважаються настрої революційних мас під час Великої французької революції («На ліхтарі аристократів!») та російської революції 1917 року («Грабь награбленое!»). Різноманітні прояви ресентименту були розглянуті у знаменитій книзі Макса Шелера «Ресентимент у структурі моралей» (1912 рік).
Ресентимент був канонізований радянською владою в якості свідомого класового прагнення справедливості (як конкретної, так і історичної). Комуністи культивували ре сентимент на всіх рівнях, включно з побутом. Жахливий одноманітний побут пересічних жителів СРСР (включно з бридким одягом, барачною архітектурою та меню робітничих їдалень) також був частиною радянського ресентименту. У ХХ столітті він став одним із іконних форматів наріжного народного міфу Справедливості. Того незнищенного міфу, що квітнув на нашій землі ще за часів митрополита Ларіона. Останній, як відомо, ще у середині ХІ століття поставив справедливість (сприйняту через благодать Божу) над Законом.
Повставати проти панів справедливо. Відомщення за соціальне приниження не входить у протиріччя з гуманістичною мораллю. Хто проти? Хто утримався? Всі «за».
Відповідно, ресентимент залишився у нас канонізованою частиною суспільної міфології. Саме на його відрогах в кінці ХХ століття пишно напнулися нарости пустопорожніх суперечок і дискусій, понабрякали пухирі постмодерну та інших способів антикварного мислення. Відповідно, розплодилися тлумачі, перекладачі, гуманісти, техношамани, оглядачі, колекціонери і коментатори -- звична ще від ман’єристичної доби фауна темних завулків догматизованого гуманізму. Уся вона приготувалася переповзти у нове століття й далі паразитувати на тій суміші з Карла Маркса, Карла Попера і «карлайлу», яку споживають в Україні під брендом «світогляду реалізованої людини». Але не сталося. Чи то китайці почали більше їсти, чи то фінансові корпорації занадто захопились робленням грошей із повітря, все пішло не так.
Декорації старої доброї гуманістичної Справедливості почали просідати під вагою вікової пилюки.
Захопливе видовище. Всі усталені символи і поняття тепер набувають іншого забарвлення. Іншого присмаку. Криза зжирає економічні доктрини вічного капіталістичного процвітання. Слово «кредит» втрачає милу пухнастість і відблискує чимось хижим і незатишним. Лідерів революцій пристрілюють у канавах. Учорашні партизанські ватажки та олдові хакери стають добропорядними бізнесменами, консультантами спецслужб і телекоментаторами, політв'язні – чиновниками, королі сцени – педофілами.
Правнуки переможного пролетаріату відкривши рота дивляться весілля британського принца і не бачать в ньому символ недобитого феодалізму. "Головний текст буття" зависає, не витримавши тотального перепризначення понять, ієрархій і сенсів. Одночасно з глибин пам'яті випливають позначки і сліди, давніші за істину. Позначки і сліди Порожнечі. Тієї самої, яка не дає прочитати жодний "головний текст" у формі присутності, а тільки у формі Музею. Звичайні читачі таблоїдів відчувають це як поглиблення прірви між висловлюваннями авторитетів і побутовою дійсністю. Звичайні читачі таблоїдів чіпляються за традицію.
Простіші люди починають шукати антихриста, всесвітню змову і таємних маґістрів. Більш розумніші відкорковують пляшку віскі (горілки, бренді, коньяку) і намагаються втопити маґістра внутрішнього, побудованого з шкільних правил: "не виходь з уроку до дзвінка", "не жуй ґумку", "не дрочи на сусідку зліва". А найрозумніші з простих розривають звичні текстові ланцюжки і шукають випадкових слідів звіра. Адже існує ще одне припущення: епохи, немов ящірки, залишають свої хвости на поталу коментаторам і тишком-нишком відповзають у таємні печери. Прихоплюючи туди найголовніші свої надбання. Несмачні і нестильні. Знайти їх там можна лише Неправильним Викликанням.
Себто особливою, відомою лише обраним містикам, розумовою технікою, яка спрямовує ерекцію не до сусідки зліва, а до заспиртованої жаби на вчительському столі.
