При згадці терміну «референдум», інколи в мене виникає стійка асоціація з комп’ютерною грою, шутером (рольова «стрілялка») «Doom», хоч я не є геймером і ніколи ним, в сутому значенні цього слова, не був. На перший погляд, так би мовити, фонетико-інтонаційна гра і нічого більше – референ-дум-дум.
І справді, що може мати між собою спільного широка форма електорального права з широкою формою електронних убивств. Виявляється, що собака, все ж, зарита в сіні. Істинно найвизначніший і найбільш позитивний, як ми знаємо, референдум в Україні був проведений 1 грудня 1991 року, задля формального підтвердження Акту проголошення незалежності України, у доцільності якого тоді затято сумнівалося багато жителів південно-східних регіонів (хоч з них чисельна меншість, а не більшість, була проти країни Україна!) , а також, безумовно, тодішня ще жевріюча верхівка на чолі з Горбачовим і країни Заходу, швидкий розпад СРСР яких дещо застав по-геополітичному зненацька.
Це найперше і найбільш монолітне в історії новітньої України волевиявлення було ще й найдемократичнішим, повторити яке, на жаль, за двадцять з гаком років існування держави не випадало нагоди. Був, як певно пригадуєте, другий референдум в історії молодої держави. Тодішній бравий президент, Кучма, ініціював Всеукраїнський референдум, на основі побоювань, як зазначали політичні і юридичні експерти, перемоги Віктора Ющенка на майбутніх президентських виборах, отцівський піт котрого обнадійливо рясними краплинами сходив на гребені народолюбних вод, що, як вважалося, здатні силою одного-однісінького слова «НЕСІЯ» затопити бандо-ліберальні зграї олігархчуків під крилом папіка Льоньки Другого. Та майбутній несія і майбутні несуни, як теж знаєте і пам’ятаєте, зазнали тоді не такого прогару, як дещо перегодом.., - відповідні зміни до законодавства не були внесені Верховною Радою по закінченні референдуму.
Загальновідомо, що Бог любить трійцю. Загально відомо, як четвертий президент України любить Бога і як любить трійцю попередніх президентів. Злі і дурні язики торочать, що Бог не любить України… Дурний фарс. Ніби їм на підтвердження і противагу, Янукович робить жест, який трактується, що він, виявляється, не тільки любить Бога, а й Україну !!... На порозі Третій Референдум, немов Третій Храм для обраних і людства… І аж тоді, вигукує якийсь паладин Олійник чи Лук’янов, з’явиться у нас з вами і в наших народів, від Черемоша до Кальміуса, благодать і кайф !!!
Кожен нарик свідомий того, що перед тим як встромили голку в вену, передує сумлінна робота із налагодження інструментарію кайфу. Очі наркомана і у тверезому стані не завжди спроможні розрізнити рідну матір від сокири у куті, зате вони неухильно пильні і тямущі в приготуванні до ширки, до всіх нюансів, у всіх біопсихостанах. Становищах.
І ось шприц з наркотою вже начебто приготований. Він безпардонно суперечить низці норм і положень Конституції України та доктринальним положенням сякої-такої правової науки – начхати – для наркозалежних суть не зовсім процес, а миттєвий наслідок ін’єкції – зміна Конституції України з метою ухваленням і скасування будь-яких законів(карти наркошам трохи перетасували алкоголіки у Парламенті), переобрання чинного голови держави на другий термін, вступ до будь-якого союзу, крім, вірогідно, не Європейського і т.д.т.п.
А ще доза референдуму покликана затуманити баки самій Банковій, не лише громадянам, котрі потерпають від економічних і соціальних негараздів в країні, і нема цьому краю, тільки труба… Цим може скористатися ніхто інакший, як один із чільних гравців та ідеологів другого українського референдуму, а також третього – Віктор Медведчук, віднедавна жителям соціальних мереж більш відомий як Превед-Медвед-Ксюша-СТеБе-Минет. Труба… Це лише для початку. Точніше, для початку Митний Союз, а труба це вже логічний витік цього річища, в порівнянні з наступними можливими затопленнями – банальний потічок. Те, що за цим, здавалось би, політичним епігоном вітчизняної еліти стоїть кремлівська морда кума, ні для кого вже давно не секрет.
Те, що країну ніде не хочуть і нікуди не кличуть, і більше їй не дають…; те, що кумівство на всіх рівнях суспільного «Я» на протязі двадцяти років не спромоглося викристалізуватися в індивідуально-колективне «Ми», одначе охоче в кланове, роздроблене - «ми», ми, не спростовуватимемо; як не спростовувати нам і не звикати вже нам, що хочуть, кличуть, дають нам тільки там, «гдє тєчьот бєзврємєнно рєка-Масква, гдє нєт болі і грієха».
Та до чого тут анонсований Doom, спитаєте ви. До чого приліпити в тексті той шутер, що виник на зорі дев’яностих в США, і встиг за час свого існування зазнати не тільки доброї слави серед геймерів, а й лихої серед менш інтегрованої в подібні ігрища спільноти, головно через криваві імітації розправ, наскрізно сатанинську і нацистську символіку в текстурах, і напевно найчорніший ексцес з ним трапився – коли американські школярі в пам’ятному 99-му вчинили масову стрілянину в школі, одну із найперших широковідомих, тим самим ніби започаткувавши недобру традицію в тій країні, були затятими прихильниками «Думу». Навіть здійснювали стрілянину відповідно до стилістики гри. А тепер поdoomайте трохи.
«Дум», як і політика, економіка, культура, гра. - Має напевно все-таки рацію культуролог, прихильник герменевтичного підходу до історії Йохан Хейзінга. Спільність і тотожність однієї гри з іншою: хто б не став головним героєм гри – мнить себе він безстрашним воїном. Ще одна подібність – недосвідченого героя джойстика чи кнопок, з великою долею вірогідності, замочуть на етапі першого-другого кайфу(читай: наркота) від вбивства суперників. А досвідченого – на останніх етапах. Порівняно мало людей снує планетою Земля, що без втрат перемагали і проходили до кінця в іграх розуму.
Є і істотні відмінності між великими іграми реальності і великими віртуальності – у контексті сьогодення, передовсім нас цікавить. Поки високоярусний урядник і нардеп граються у «рівноправ’я», нерівноправно і вже давно нерівномірно знищуючи країну з її ходячими і стоячими реліктами, пересічний лузер сидить вдома юзає «думи мої, думи». Так склалося, історично, якщо хочете, що той пересічний лузер сидить вдома, бо ситуативно найбільший лузер – політичний – сидить в тюрмі. Він має кому завдячувати, має, двом особам в країні точно, тільки не собі. Він має де і на чому вимістити свою злість. Його гра не йде в ніяке порівняння за глибиною віртуозності, байдуже, що віртуальна – ті, що правлять ним – не менш віртуальні типи, ніж вбитий його пальцями монстр на екрані ґаджета.
І допоки в нашій країні не відбулося пересичення віртуальністю, псевдолайфом, з лайком і анлайком, гострих і разючих змін годі чекати. Давно обріс баянною бородою анекдот про те, що на якійсь площі зібралось триста людей поскандувати гасла спротиву, а під їхніми фотками в неті – триста тисяч лайків. Тому в нас спершу має відбутися віртуальна революція, а потім і до реальної дійдемо. Мейнфішка вірт-революції повинна бути в сякому-такому умінні ддосити ворожі сайти, тролити владних і провладних гімнюхів, разом з тим не шкодуючи любого і гострого слова для опозиційних, фішингувати молодих і середніх літ коханок та дружин скоробагатьків, що то нудяться від «недоеросу», то хвастаються від «перееросу» в мережах, шукають сенсу чи альтернативу п’янкому ґламуру. А наробінгудджене тут же направляти до е-скарбничок грядущої р-Е-волюції. Будьте певні, любі читачі, невдовзі з’явиться Чіпка. Він вийде, мов ясноокий легінь з печер Великого Олекси, він – Чіпка з чіпом в голові і з двома у серці, браття й сестри!!!
І, найпевніша річ, вчитися і ще вчитися – «Dумати». Бо ми всі, малі і великі,однаково дітиська несусвітні, страшно згаяли час на ігри на приставках в «Супер Маріо» і інтелектуальні цикання на тетрісах, замість істинно чоловічих, войовничих, на більш потужніших машинах – в незабутніх дев’яностих роках. А ті, що реалізувалися у войовничих, тепер нам не втюхають більше «Супер Маріо», що головою б’ється об висячі в повітрі каменюки – і на диво розбиває, набираючи очки на хліб насущний, то доганяючи, то втікаючи від гусочок і качечок всіляких хиженьких-риженьких.
Та якщо жарти осторонь, то референдум реально перетворити в РеференDoom. І є для цього, як і морально-вольові важелі, так і аморально-вольові, яких кожна, в широкому сенсі, здорова людина повинна уникати. І тут жодний данбас не стане на заваді, бо це природна внутрішня свобода, яка не виплеснутися в якийсь час просто не може, скільки б генетично її не притлумлювали. Та є один суттєвий недолік в стрілялочки-лялечки «Дум» - монстрів багато, охочих героїв перестріляти – ще більше. Все, як завжди, тільки декорації ігор змінні, за якими укотре губиться «свій» і «чужий» ? А, можливо, навпаки, десь, щось віднаходиться ? …
