Українцям завжди була притаманна риса - особливе шанування свого роду та предків. Саме цю особливість ми бачимо у культурі, релігії, звичаях, традиціях.
Згодом, з приходом християнства на наші землі ці вірування та традиції, які в релігієзнавчій літературі називають «культом предків акуратно вплелися в канву християнських церковних обрядів здебільшого очистившись від свого язичницького минулого.
Але, в різних частинах України традиція поминання померлих все ж відрізняється залежно від регіону. Десь язичницьку складову відчутно сильніше, а десь її взагалі немає.
Неділю після Воскресіння Христового або Пасхи називають Провідною неділею, в яку ми звикло згадуємо померлих та молимось за них.
У давніх слов’ян цей день називався – «Радониця». Вважається, що етимологічно це слово походить від слів «рід» і «радіти», тобто збирається рід для поминання померлих, але не сумуючи, а радіючи, вірячи у загробне життя.
Піснеспів Пасхи говорить «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував».
До Воскресіння Христового місце душ праведників було невизначеним.
Після воскресіння Спасителя зникла перепона між світом земним і небесним: люди і душі померлих родичів отримали чудову нагоду зблизитися і розділити разом радість цієї події.
Увесь Світлий тиждень Царські ворота у вівтарі храму відкриті символізуючи, що двері до Раю зараз відчинено. У Світлий тиждень ми немовби єднаємось з Церквою небесною, розділяючи радість Христового Воскресіння співаючи і в церкві, і на могилах: «Христос воскрес із мертвих…»
Після закінчення Світлого тижня - тижня після Пасхи ми немовби прощаємося з душами померлих, наче проводжаємо їх назад в небесні оселі, тому і неділя отримала назву – Провідна.
Приходячи на цвинтар у провідну неділю люди часто залишають на могилах їжу (свячені яйця паски та ін.) і це має прямий стосунок до язичницьких традицій Радониці.
Від цієї традиції поступово слід відмовлятись, адже їжа, залишена на могилах приваблює бродячих тварин, які можуть осквернити могилу.
Краще їжу при можливості роздати голодним або жебракам, тим самим проявити справи милосердя.
Традиції пов’язані з приношенням їжі мертвим описані в деяких церковних книгах 17 ст.:
«Взявши чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника…».
Саме такі традиції поминання померлих ми часто зустрічаємо у наших північних сусідів.
Присутня й досі подекуди місцями і в Україні ця традиція, де родичі померлого приходять не так провідати з молитвою, а радше із застіллям та пиятикою.
Часто в таких випадках хрест і могила на цвинтарі може бути занедбана, але обов’язково повинен стояти добротний стіл та лавка.
Таке поминання з розпиттям спиртного та посиденьками є блюзнірством і зневагою до покійника, Церкви та Бога.
Ще один спосіб осквернення сакральних місць.
Це і поминанням важко назвати, це якийсь різновид збоченої радянсько-атеїстичної пиятики на цвинтарі.
Таке блюзнірське поводження на кладовищі в нас з’явилось внаслідок перебування на українських територіях радянської влади з її антирелігійною, безбожницькою політикою.
А, на тих територіях, де не було Церкви добре проростало зерно забобонів та язичницьких вірувань.
Померлим потрібний єдиний вид поминання - це молитва, яку в цей день творять священники разом з родичами померлих з традиційним окропленням могил свяченою водою, що символізує очищення гріхів покійника.
