У суботу в «Мармуляді» відбувся черговий поетичний бій. Двадцять три молоді поети з шести міст Західної України мали кожний (кожна) по дві хвилини, щоби самим відловити екзистенцію й дати щось таке слухачам. Серед них було зо п’ять досить таки пристойних і перспективних. Найсильнішою, на мій смак, виявилася львівська делегація. Переможець, наш земляк Женя Філатов, також виглядав досить пристойно.
Взагалі, було прикольно і сигара курилася з доброю тягою. Як член журі, намагався зберегти пристойну дистанцію. Й не зміг. Дістав мене не юний поет, а старий знайомий Денис Овчар. Прийшлося йому нахамити. Хоча, напевне, дарма нахамив. Овчар людина хороша і зробив він для франківського мистецтва більше, аніж деякі лауреати Шевченківської премії.
Але ж нащо було йому згадувати оту «щирість у мистецтві»! Скільки мандрую мистецькими тусовками, стільки чую, що «справжнє» мистецтво має бути «щирим». Цей народницький забобон зазвичай «по замовчуванню» вибачають представникам колгоспної самодіяльності. Бездарність невиліковна.
У низовій мистецькій традиції «щирість» ставлять вище майстерності. Це такі дешеві понти невправних митців. Мовляв, ми голімі, зате щирі! Гірко мені стало, що такі притомні люди, як Денис, повторюють мантри дрімучих колгозанів.
Якщо головним критерієм мистецтва є щирість, тоді найвищим проявом мистецтва є крик з вікна людини, яку дістало життя, родичі, друзі і неякісний алкоголь. Людину дістали, вона щиро (щиріше нема куди) кричить у вікно, кричить всьому світові: «Пішли ви всі на… !» Проте, це ж не мистецтво. Це лише крик. Людина покричить, покричить і повернеться до пляшки і шматка ковбаси. Або поріже собі вени. Жодного перформенсу.
Акт мистецтва полягає в тому, щоби розкласти дійсність на елементи, а вже потім з них створити іншу дійсність, яка б була більш справжньою, аніж та, котра за вікном. Мистецтво є «штукою». Воно штучне. Для мистецького «перепризначення дійсності» потрібна майстерність. А відчуття щирості (лише відчуття!) виникає вже на наступному етапі, коли нова штучна (й, повторюся, більш справжня, аніж сама справжність) дійсність вступає у магічну гру з читачем, слухачем, глядачем.
Це аксіома. Це настільки відомі речі, що їх навіть незручно пояснювати.
А хто прагне щирості, нехай дивиться по ТРК «Україна» програму «Пусть говорят». Там щирі алканавти щиро розповідають про те, як вони щиро вбивали і мучили родичів, друзів і що при цьому відчували. Це – не «штука», це пряма і щира дійсність. Якщо, скажімо, цю дійсність технічно (без обробки) перекинути у формат мистецтва, результатом буде гі…но. Хто не вірить, нехай спробує.
Митець не забов’язаний бути щирим. Митцеві бажано бути майстром.
