Рік війни кардинально міняє людей. Навіть мобілізовані чоловіки, без армійського досвіду, набувають звички розмірковувати про все, що відбувається навколо них з суто військовою скрупульозністю.
Таким моїм співбесідником став уродженець Івано-Франківщини військовослужбовець одного з механізованих батальйонів 24 окремої механізованої бригади сержант Олександр із радіопозивним «Сотник». Начальник штабу підрозділу, де він проходить службу, охарактеризував Олександра, як добре підготовленого фахівця та авторитетного молодшого командира.
Він перебуває на посаді командира командно-штабної машини. Техніку свою знає добре, тому і комунікація з підрозділами у нас завжди є. І в колективі користується заслуженою повагою. Воює чесно.
Шлях Олександра до Збройних Сил, як й у багатьох активних свідомих українських чоловіків, проліг через Майдан та події Революції Гідності.
- Коли мій син, звичайний студент академії мистецтв, поїхав до Києва, відстоювати нашу національну честь і гідність та боротися зі злочинним режимом, я зрозумів, що повинен підтримати свою дитину у боротьбі.- говорить він
Згодом, Олександр активно включився у волонтерський рух. Був активістом калуського Автомайдана. А потім, у серпні минулого року, був призваний до війська за мобілізацією. Від повістки не ховався: служив строкову і уявляв що до чого.
Олександр розповідає, що опановував військову науку на Львівщині, у окремому навчальному батальйоні зв’язку. Тому, в принципі, питань із застосуванням професійних навичок у бойових умовах не виникало . Прийняв машину. Звичайно, що не нову. Але…апаратуру відкалібрували, шасі обслужили і тепер виконують бойові завдання командування.
45-річний Олександр «Сотник» і справді нагадує того хрестоматійного сержанта-служаку, про яких любили писати Гашек і Ремарк. Жилавий, з обвітреним обличчям і розумними очима людини, що багато побачила на своєму віку.
До армії я працював слюсарем із наладки устаткування на хімкомбінаті у рідному Калуші, - говорить «Сотник». – міг би і далі працювати. Але…коли душа не на місці – вдома не всидиш. І таких добровольців у нас в батальйоні багато.
Свого комбата, розповідає Олександр, бійці поміж собою називають «Батя». А такі прізвиська просто так не даються. А ще, піхотинці буквально моляться на батальйонних саперів. Зі слів «Сотника», хлопці із саперного підрозділу уберегли багато життів: інженерна розвідка та групи розмінування постійно очищують територію від нерозірваних боєприпасів противника, очищують шляхи комунікації уздовж смуги відповідальності батальйону.
До слова, сапери створили в таборі такий-собі «музей» власних знахідок. Тут і кулі різних калібрів, і порожні тубуси від РПГрізних модифікацій, уламки ракет «Градів», хвостовики мін тощо. Найбільш небезпечні знахідки сапери, зі слів сержанта, утилізовують. А ці вже безпечні свідчення війни українців за незалежність планують через волонтерів передати до шкільних музеїв. Хай пам’ятають новітніх козаків.
До слова згадалося! З-під шолома у «Сотника» стирчить кінчик шикарного чуба-оселедця.
- Перед тим, як іти до війська я наголо постригся. А тут побачив, що багато хлопців носить правдивого козацького чуба. То й собі запустив. Можливо, з часом козацькі «оселедці» стануть статутними зачісками у збройних силах, -жартома каже він. – А зараз, поки що, це додатковий мотиватор, який ми можемо собі дозволити. Глянеш навкруги і можна уявити, що ти на Cічі. Хоча, так воно і є. Це ж тут те саме Дике поле, де козаки несли вартову службу.
А по неділях Сержант «Сотник» та його бойові побратими намагаються відвідувати місцеву церкву. Капелан приїжджає, але не завжди може вирватись саме до нас. Тому, ходять хлопці, здебільшого вихідці із Західної України, до місцевого храму.
- Ремарк колись написав, що у окопах атеїстів не має, -говорить Олександр. – Погоджуюсь із письменником. Спілкування з богом дає певну розраду. Ну а для місцевих наші організовані походи до церкви- взагалі явище. Вони відвідують служби добре, якщо раз на рік. Тут ставлення до релігії та церкви дещо інше. Крайній раз ми пішли до храму на вербну неділю. То місцеві бабусі, які доглядають зачинений приход, ледь не прослезились. Храм відчинили і дозволили помолитись.
Що буде робити «сотник» після демобілзації, а вона вже не за горами, він достеменно не визначився.
- Швидше за все – повернусь знову на підприємство, -каже він. – Але точно буд сумувати за хлопцями з батальйону. Ми багато чого пережили разом. Таке не забувається.
Володимир Скоростецький із зони АТО, сектор «А»
