Питання, чому одні народи є саме такими, а інші від них принципово відрізняються, ніколи не давало спокою представникам найрізноманітніших наукових та філософських шкіл. За довгі віки пошуків та суперечок народилися десятки ідей та концепцій. При всій їхній відмінності вони мають спільний знаменник: на формування етносів вирішальний вплив справили географія та історія. Бо саме вони визначили та сформували в аборигенної людності специфічні, лише їм притаманні ознаки та риси.
Угро-фінська відрубність від тодішнього європейського простору, помножена на вдячно сприйнятий татаромонгольський спосіб держаного управління, сформували унікальний психотип населення, змінити який не змогла навіть києво-руська цивілізаційна місія. Його вирізняли потреба постійного руху і пов’язані з цим войовничість та агресивність, рабська покірність перед господарем та безжальна жорстокість щодо покорених. Інший спосіб існування був незрозумілим, а, отже, чужим і ворожим. Усе «інше» підлягало або завоюванню, або запереченню. Так швидко оформився ідеологічний панцир т. зв. «окремішності», « несхожості», «унікальності», які надовго відгородили цю спільноту від найменших шансів долучитися до європейського інтелектуального та суспільного розвитку.
Власноруч обрана доля «народа-затворника», звідусіль обступленого «ворогами», з часом трансформувалася в самопроголошене майже окультне «месіанство» та імперське загарбницьке мислення. Саме з такими «родовими травмами» само- і світосприйняття він вийшов свого часу в світ. І саме так, об’єктивно не змінюючись, проіснував впродовж довгих наступних століть. Час та історія не стали йому лікарем, як для інших, хто страждав такими ж недугами. На жаль, ці травми не подолано й досі. У результаті почався необоротний процес територіального та політичного «зморщення» до меж золотоординського московського улусу — Маломосковії, від якого в гробах уже не раз перевернулися тисячі великоімперських кістяків, а нині сущих можновладців у Кремлі постійно пробиває холодним потом. Із чиєїсь волі чи неволі цивілізаційні дороги Заходу й Росії вперто не хочуть перетинатися. Ба більше: вони ризикують розійтися назавжди, якщо... Саме про ці «якщо» та їхні можливі наслідки й пропоную поміркувати разом.
ЧОГО ХОЧЕ РОСІЯ?
Новомодне слівце «біфуркація», хоча вже й доволі затерте, як ніяке інше точно передає теперішній стан розхристаної російської душі: куди ж податися — чи то на Схід, чи то на Захід, чи, може, всістися на двох стільцях одночасно?
«Зов крови» кличе до деспотії, хоча й оформленої в шати цивілізованої пристойності. Західним шипінням можна легко знехтувати — й не таке ковтали. Перспектива створення неоімперії, бодай лише в азійському вимірі, почасти компенсуватиме морально-психологічні та всі інші втрати від «найгіршої катастрофи» ХХ століття.
Теоретично можна поборотися за місце під азійським сонцем, домовившись із місцевими тиграми. Хоча, як відомо, спати поряд із тигром, однаково як і поряд із ведмедем, доволі незатишно. Отже, градус конфліктності зростатиме в геометричній прогресії через безліч прямих і дотичних факторів, найневиннішим з яких вже скоро стане масове проникнення вглиб порожніх територій тих самих тигрів і тигренят. Розчинення в безмежному азійському морі назавжди поховає навіть примарні надії на пошук якоїсь самоідентифікації для решток слов’яно-фінського населення. Країна ризикує трансформуватися у слабко зв’язану політично, а, головно, економічно, конфедерацію конкуруючих регіонів. Необоротним стане й ментальний розлам, який пройде вже не за географічним принципом, скажімо, по Уралу, а за суто релігійним — по Волзі, обмеживши реальну монополію «слов’янської» Москви територією історичної Маломосковії. Часу на цей «апокаліпсис» знадобиться не дуже й багато: два, максимум, три покоління, враховуючи демографічну катастрофу в західних частинах Росії. Західний «довісок» цієї азійської неоімперії стрімко деградуватиме й маргіналізується до статусу «євроавтономії» з обмеженими правами, хоч і з ядерною палицею.
«Зов разума» кличе на захід. Бо саме він дає шанс на оновлення, на перетворення, образно кажучи, «лаптей» на лептопи. Його не хочуть прогавити нечисленні ліберальні інтелігенти та багато хто з освіченої молоді. Про нього мріє російський середній клас, який почав ставати на ноги. Для них це, можливо, остання надія не пропустити останній вагон потягу, що ще може витягнути їхню країну з історичного та ментального глухого кута. Вони ще, безумовно, не зовсім розуміють, що європейський шлях не є подарунком долі, а насправді означатиме болісну й жахливу постнаркотичну ломку всього державного та суспільного організму впродовж багатьох років. Але в них хочуть відібрати навіть таку далеку мрію. Замість піти шляхом демократичних трансформацій, що обіцяє позитив, бодай, через десятиліття, кремлівський режим пропонує взамін «стабільність», тобто консервацію минулого. Але навіть щільно закатану кришку процес бродіння, який відбувається під нею, неодмінно зриває. Це — лише питання часу. А що потім? Традиційно дикий, тупий і безжалісний бунт a la Russе?
Кремлівська влада не хоче, а точніше, боїться визначатися. Бо вибір — це завжди відповідальність. Тим більше, що обирати цьому режиму немає з чого: вибір на користь Сходу — це кінець державі в її теперішньому вигляді й розумінні, на користь Заходу — це кінець теперішній і будь-якій іншій, схожій на неї, владі. Типовий цугцванг. Саме тому й обрано третій шлях: із сумом спостерігатимемо за їхніми новітніми «потьомкінськімі дєрєвнямі» бутафорної демократії, прогнило-корумпованого псевдоринку, неоколонізаторського «рускава міра» та багатьох інших принад політичної мімікрії. Насправді, це шлях в нікуди. Він не дає росіянам відповіді на жодне з ключових питань: хто вони, якого роду-племені, чого хочуть у цьому житті, з ким і як будуватимуть своє майбутнє? Натомість правдиві відповіді підмінюються нафталіном: історичними, політичними та іншими міфами, місце яким уже давно на звалищі історії. Росію, мабуть, самі не розуміючи цього, залишають ідеологічно безпритульною, без правдивої мети, без яскравого маяка. Колоніальний цемент жорстокості та самоуправства, що колись тримав усе докупи, тріщить і розсипається, а заміни йому нема. Не важко передбачити, що така короткозорість у визначенні напрямку суспільного та державного розвитку матиме наслідком лише одне: об’єктивна дійсність усе сильніше розриватиме Росію в її борсанні то на Схід, то на Захід, створюючи там проблеми як для одних, так і для інших.
Отже, маємо дві Росії: далекого майбутнього та сучасного минулого. Чого вони хочуть? Кожна свого. Але, на жаль, жодна з них в осяжній перспективі не стане переможницею, що залишатиме країну історично й духовно приреченою. Їй же необхідно дати шанс і допомогти зробити вибір: або в один, або в інший бік. Від цього виграють усі: й самі росіяни, й європейці, й азійці. В Європі щонайменше з розумінням ставляться до певних традицій, які побутують в Азії. Визначеність завжди краща, ніж хаос.
ЧИ ЗАПРОПОНУЄ ЩОСЬ ЗАХІД?
Впродовж століть Москві вдалося привчити Європу, а потім і всю північноатлантичну спільноту, до своєї «виняткової незручності» з особливими традиціями, бажаннями та інтересами. Таке російське ego, хоча і з відповідними емоціями, епітетами та висновками, між тим, було сприйнято. Доповнивши його вже у другій половині ХХ ст. «ядерними брязкальцями», що справили на західний світ переконливе враження, Росія впевнено, хоча й ненадовго, утвердилася як світовий центр сили, з яким не можна було не рахуватися.
На зламі тисячоліть ситуація принципово змінилася: сьогодні від Заходу залежить як ніколи багато. Та чи скористається він цим — ось у чому питання. У нього все — і гроші, й технології, й уплив. А Росія, як не крути, від нього залежна. Звичайно, ця залежність не є односторонньою, вона взаємна. Ми всі, врешті-решт, взаємозалежні. Питання в іншому: як і для чого її використати?
Російські традиції в цьому плані залишаються непорушними: взяти від Заходу найкраще, на що він спромігся в науково-технологічному плані, але використати це для «себе незмінного» й, ясна річ, не на користь того ж Заходу. Бо він хоча може вже й не ворог, але все одно ще далеко не друг. У нас, росіян, свої демократія, філософія й закон: ваші, західні, нам просто не потрібні. Така лінія, як здається, навряд чи зміниться найближчим часом. Чи прийнятна вона для Заходу? Відповідь, як завжди, у двох площинах: економічній та моральній.
Так, Захід «зав’язаний» на Москву не лише газом. Він постачає до Росії на мільярди доларів своєї високотехнологічної продукції, а це — тисячі робочих місць для своїх громадян. Чи можна від цього відмовитися? Звичайно, ні (та, власне, й не йдеться про відмову: питання не в тому, чи торгувати, питання в тому, як, на яких умовах). У тактичному плані таку політику можна зрозуміти: примара кожних наступних виборів, не кажучи вже про теперішню кризу євро, щоразу притискає будь-кого з тамтешніх можновладців до примітивно простого «купи — продай», не дозволяє задуматися над віддаленими наслідками, в тому числі й для самих себе.
Але треба пам’ятати історію. На що сподівався «великий вождь всех народов», економічно накачуючи націонал-соціалізм? Може, що останній розповідатиме сусідам казки братів Грімм? Комуністична бестія торгувала також і з тодішніми західними демократичними країнами. Коли мільйони українців у страшних муках помирали від штучно створеного голоду, солодкі тістечка, які подавалися в європейських ресторанах, випікалися з українського борошна. Там про це знали, але де була мораль? А чи було морально укладати в 1921 році угоду з більшовиками, яка поставила черговий хрест на черговій спробі українців мати свою незалежну державу.
А де є ця мораль сьогодні? На жаль, відсутня не лише вона. На Заході відсутнє й стратегічне мислення. Бракує лідерів, які бачили б не лише наступні вибори, а й історичну перспективу, бодай на кілька десятиліть вперед, і діяли б відповідно. Північноатлантична спільнота як ніколи потребує чіткого визначення як свого майбутнього вектора розвитку, так і характеру відносин з іншими, хто співіснує з нею в цьому просторі. На жаль, дотепер немає ні того, ні іншого. Маємо показну, а не реальну єдність західних партнерів, які досі не можуть позбутися «комплексу кролика», що зачаровано дивиться на свого удава. Вони ще не прищеплені від газової, а в ширшому розумінні — економічної, залежності, яка затуманює голови навіть у найвищих європейських кабінетах. Вони закривають очі на одні події, але широко розкривають їх на інші. Так не може продовжуватися, бо, щонайменше, шкодить їхнім власним інтересам. Не кажучи вже про інтереси інших. Цього вже просто не можна не помічати. Або помічати і знову діяти аморально.
Чи є імпотентне «перезавантаження» досягненням? Ні, воно «не зараховується», якщо, звичайно, не вважати позитивним результатом астрономічні 800 млрд. дол. США, які Росія протягом наступних 10 років витратить на оборону від своїх же «любих друзів». Як бачимо, нічого й ні для кого принципово не змінилося. Чому? Бо Захід досі не визначився щодо головного: чітко сформульованого бачення своїх відносин із Росією. Якою її уявляють, з ким вона має бути й на яких умовах, як розвиватиметься в майбутньому? Навряд чи це є інтелектуальною неспроможністю. У це складно повірити. Радше йдеться про свідоме небажання розставляти крапки над «і» та використовувати традиційно російське: «крива все одно кудись виведе». Насправді вона може лише завести. У безвихідь. Очевидно, що така політика є не лише безвідповідальною, вона є й безглуздою.
Вона шкодить усім: і самому Заходу, й Росії. Така політика — це, до речі, й відмова допомогти. Допомогти їй визначитися, обрати чіткий вектор розвитку в системі загальноприйнятних світових координат. Нарешті обрати. Саме на Заходу лежить найбільший тягар моральної відповідальності за те, що маємо сьогодні саме таку Росію: він не хоче виставляти жодних умов, не хоче застосовувати жодних засобів впливу — ні жорстких, ні м’яких, ніяких. Але без відповіді на «російське питання» Захід ризикує й сам: він не сформує реалістичний порядок денний свого власного майбутнього. Хочеться вірити, що цю просту істину там колись все ж таки зрозуміють. Отже, базові цінності, спільність дій чи знову подвійна мораль?
Перед Заходом стоять два надзавдання: допомогти Росії визначитися та спромогтися зайняти чітку та однозначну позицію щодо неї. Він мусить знову продемонструвати свою здатність до лідерства. Одночасно це його політичний та моральний обов’язок. А зрештою — й запорука успішності власної перспективи.
Є лише одне маленьке але... Час на роздуми та політичну амнезію вже давно сплив.
А ДЕ МИ, УКРАЇНЦІ?
Здається, що постколоніальній, постгеноцидній та постсовковій Україні в цій ситуації найважче, бо її стискають з усіх боків. Важкий психологічний тягар, який українці тягнуть за собою, не дозволяє подивитися довкола ясними очима. Їх іще щільно прикриває завіса минулого і теперішнього блуду, не позбувшись якого суспільство приречене нескінченно тупцювати на місці. У страшних корчах воно намагається вивільнитися від обіймів, скинути шкіру цього жахливого чудовиська морального приниження, національного рабства й фізичного упокорення. Але воно, багатоголове, накидає йому і зсередини, і ззовні усе нові й нові пута.
Куди поверне колесо нашої новітньої історії? Знову питання вибору. Але якби він був тільки нашим. Москва, кочубеївщина й комплекс провінціалізму нікуди не зникли. Вони досі з нами, роз’їдаючи саму суть українського єства, перетворюючи великий народ на безформну масу безбатченківського населення. Ми знову підійшли до межі. Мусимо, однак, відверто визнати: найбільша частина провини за те, що відбувається, лежить на нас самих, українцях.
Москва породжує, вигодовує, пестить нових і нових кочубеїв, провінціалів, манкуртів. Вона була й досі є нашим найголовнішим викликом у всьому: історії, культурі, політиці, моралі. Це — наш дотеперішній фатум, який, однак, нарешті втрачає ознаки нездоланної приреченості. Об’єднавшись із західною спільнотою, тобто повернувшись до своїх ментальних, історичних і культурних первнів, можемо відкрити перед собою, одночасно додавши в силі й Європі, успішний алгоритм нового розвитку. Для цього маємо щонайменше хотіти бути подібними і прагнути досягти її критеріїв. І зробимо так вже хоча б через інстинкт самозбереження, тому що це, мабуть, останній шанс і одночасно гарантія нашого виживання як етносу, нації й держави. Це — вже наш, український, політичний та моральний обов’язок.
Але цього разу Захід має сказати нам своє чітке «так». У тому числі й як вибачення за всі завдані саме українцям жахливі кривди минулого століття. Це теж було б дуже морально.
Наш вибір допоможе вибору інших: приклад України може стати для росіян останнім камінцем, що спровокує лавину, яка неодмінно принесе рішення про власний вектор руху, безвідносно до того, хто там опиниться біля керма, — лавині байдуже. Й яким би воно не було — все одно буде позитивним і для Росії, й для нас із Заходом. Бо, нарешті, внесе ясність і дозволить кожному побачити свій шанс.
Як нам цивілізувати Росію? З цим питанням повинні щоденно не лише вставати, але й лягати усі найсвітліші уми західного світу, бо сьогодні воно є визначальним не тільки для долі євроатлантичної спільноти. Від відповіді на нього залежить, без перебільшення, тенденція глобального розвитку на найближче століття. А вона передбачає лише два варіанти: нова Росія чи стара Маломосковія.
Іншого просто не дано.
Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України
